«Свій чужий Крим» – цю фразу довелося почути багато разів і самій відчути сповна після «референдуму». Здавалося б, ті ж вулиці, будинки, люди, театри, кафе, лікарні й магазини. Але гуляючи цими самими вулицями, заглядаючи в обличчя тим же людям, було відчуття, яке маєш, вперше опинившись в інший, незнайомій для тебе місцевості. Крим поділився на «до» і «після».
Відразу «після» кримських татар на вулицях майже не стало, кількість могилок на мусульманських кладовищах стрімко збільшувалася, повітря ставало спертим, а свобода разом з українським прапором на будівлі Міллій Меджлісу остаточно залишила півострів.
Відразу «після» почалися обшуки в будинках у кримських татар, кримінальні справи та штрафи, заборони на мирні зібрання. Ціни виросли втричі. Люди стали боятися говорити.
Відразу «після» почалося паломництво «консультантів» з Росії, які вчили банківських співробітників, які звикли до повної комп'ютеризації процесу, знову заповнювати журнали.
Відразу «після» диван з доставкою можна замовити тепер в Росії, а «вітчизняний» виробник тепер не в Києві, Одесі, Ужгороді чи Чернігові.
Про Україну, Джемілєва і Чубарова говорити стало не тільки непристойно, але й небезпечно.
Відразу «після» градус національної нетерпимості став наростати. Деякі жителі Криму, очікуючи повторної депортації кримських татар, почали приглядати собі їхні будинки. Жінки з покритою за ісламськими канонами головою почали дратувати. Кримськотатарська мова стала знову непристойно звучати для «нєпАнімающих» вух.
Крим під анестезією. Крим спить
Наче пацієнт, який не відчуває скальпеля, кримчанин, під шуми військових вертольотів і «Росію 24», звикає до «після». Російський мобільний зв'язок, рублі, матрьошки і кокошники, доноси, лідокаїн із завершеним терміном придатності з БЕЗкоштовною медициною, третьосортні банки з «пАДаждітє» обслуговуванням, кримські апельсини і банани, перше російське кафе в російському Криму, кілометрові черги на поромній переправі, зірваний сезон – загалом повний «путінвєздє» (авт.).
Пам'ятаю інтерв'ю з директором однієї з найзвичайнісіньких сімферопольських шкіл «після». Жінка з особливим хвилюванням і відповідальністю вішала на директорську стіну Путіна. Каже, боялася не виправдати його сподівань. А завуч тієї ж школи побоювалася, що в школу під виглядом журналістів або навіть учнів проберуться українські терористи. Женсовєт в директорському кабінеті трепетно розповідав про добре радянське минуле і біженців з Донбасу, гнаних «укропами».
Коли відбувалося захоплення будівлі Меджлісу, дама, проходячи повз, сказала, що вона проти того, що відбувається, чим здивувала. Виявилося, мати трьох дітей впевнена – це українська провокація, а невідомі в масках і поліція – лише для захисту кримських татар від України.
У Перевальному, де колись розміщувалася українська військова частина, на дитячому майданчику дружини солдат-перебіжчиків розповідають, як жити добре стало. Охоче вірю, адже в головних акціонерів «хорошого» життя в Росії – журналістів та силовиків – вкладають величезні гроші. Зате медсестрам і вчителям в Краснодарському краї зарплату урізають вдвічі «на допомогу Криму».
І, нарешті, відразу «після» почалися фрідом-тури з Криму в Херсон і далі. Всі мої знайомі говорили одне й те саме, перетинаючи «кордон»: «тепер можна дихати на повні груди!». Фото на пам'ять з українською символікою, бургерами і фрі з Макдональдса, шоколадний Путін зі Львівської майстерні шоколаду – стали головними атрибутами фрідом-туру на материк.
Свій Крим став чужим, але все ще таким рідним і прекрасним! І хай та труба, яка годує того «пастуха, якого картає бабуся горбата, яку дуже любить корова рогата, яка щойно хвицнула пса без хвоста, який каже «гав» на смiливця-кота, який доганяє синицю, яка викрадає пшеницю,з якої так смачно пекти паляницю у хатці, яку збудував собі» Пу, лопне. А разом з нею закінчиться дія російської анестезії в Криму, і моя батьківщина знову вбереться в синьо-жовті кольори, диван можна буде замовити у Львові, набрати подругу в Києві без роумінгу, правду сказати без страху за життя, молитися в парку без боязні обшуку в твоєму домі, говорити рідною без «по-русскі, а то нєпрілічно», кричати «Слава Україні!», не побоюючись доносу сусіда, вивішувати кримськотатарський прапор на висотці без попередження «пожежників», їсти апельсини з Туреччини, а банани з Еквадору.
І найголовніше – дія анестетика закінчиться тоді, коли Мустафа Джемілєв повернеться до Криму, на Батьківщину, за яку віддав вже й сина.
Mizmiz hanim, кримська журналістка
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
