Доступність посилання

ТОП новини

Чому Путін боїться «кольорових революцій»?


Олег Панфілов

Наприкінці листопада Володимир Путін сказав на засіданні Ради безпеки Російської Федерації: «Ми бачимо, до яких трагічних наслідків призвела хвиля так званих кольорових революцій, які потрясіння зазнали й зазнають народи країн, які пройшли через безвідповідальні експерименти прихованого, а іноді й грубого, як кажуть, ломового втручання в їхнє життя. Для нас це урок і попередження, і ми зробимо все для того, щоб це ніколи не сталося в Росії». Вибачте, я змушений погодитися з Путіним, але тільки в цій частині – «кольорова революція» дійсно не трапиться в Росії. Немає приводу, немає мети. Не можуть же росіяни боротися за невідому свободу, проти самих себе.

Після розпаду СРСР на його території було кілька революційних ситуацій. У Таджикистані – в 1991 і 1992 роках, в Киргизстані – в 2005 і 2010 роках. Соціальні хвилювання були у Вірменії, в Білорусі та в Казахстані. Результату «кольорові революції» змогли досягти тільки в двох країнах – в Грузії (2003) та в Україні (2014). У Молдові були хвилювання, але «революційні» події пройшли так м'яко, що їх ніхто і не помітив. Молдавська «оксамитова революція» нагадувала події в Польщі або Чехословаччині в кінці 80-х років.

Щоб підготувати і провести успішну революцію, яку в Кремлі тут же охрестять «кольоровою», потрібні приводи, причини та фактори – навіщо, чому і з якою метою. Як правило, будь-які революції мають на меті кардинальні зміни – когось і щось змістити і на зміщеному місці збудувати нове, краще, про що мріяли всі останні роки. Для революційної ситуації необхідний набір причин – погіршення соціального життя, різкий спад рівня життя, швидке підвищення цін на продукти і товари першої необхідності. Для суспільств, що мають традиції політичної культури, є й інші причини – відсутність демократії, систематичні порушення прав людини, придушення свободи слова, пропаганда, корупція, авторитаризм. Як правило, набір причин спричиняє хвилювання й заворушення, які влада намагається придушити. Успішна революція може відбутися і тоді, коли політичні та соціальні причини пов'язані разом і стають головним мотивом для революціонерів, людей, які не бачать іншого виходу, як зміщення диктатури.

Порівнювати і змішувати всі «кольорові революції» в «одну купу», як це робить Путін, безглуздо

Порівнювати і змішувати всі «кольорові революції» в «одну купу», як це робить Путін, безглуздо. У кожної країни багато різних факторів, які стають причинами для революційної ситуації. Одна причина була в Іраку, інша – в Єгипті, третя – в Україні. Так само як відрізняються один від одного Саддам Хусейн і Віктор Янукович. Путін міг би з таким же успіхом назвати «кольоровою революцією» події в Петрограді в 1917 році, якби знав історію. Заклики і гасла більшовиків мало чим відрізнялися від сучасних – за демократію, соціальну справедливість, без казнокрадства. Все обернулося куди гірше для Росії, тому що, на відміну від меншовиків, більшовики більше брехали, ніж могли втілити обіцяне.

Путін, з таким же успіхом, міг би назвати французькі революції 19 століття «кольоровими», йому втрачати нічого – і отримав би хорошу відповідь від французів. Або ісламську революцію в Ірані, і отримав би від Тегерана пояснення та побажання більше читати і думати. Насправді, словосполучення «кольорова революція» – для Путіна лише привід, щоб поміркувати про неприйнятність зміни влади, оскільки в планах російського президента правити довго. Автор самого терміна не визначений, але мається на увазі, що так можна назвати всі революційні зміни за останні 23 роки, починаючи з «оксамитової революції» в Чехословаччині. Потім «бульдозерна» – в Югославії, «революція троянд» у Грузії, «помаранчева» – в Україні в 2004 році. Революцію в Єгипті ніяк не назвали, вона була четвертою в цій країні з 1805 року. З 2010 року відбулися три революції – в Тунісі, Єгипті та Ємені, що отримали назву «арабська весна» і, само собою, названі російською пропагандою підступами США та Ізраїлю.

На пострадянському просторі всі революції або спроби їх проведення були переважно придушені або від самого початку погано підготовлені

На пострадянському просторі всі революції або спроби їх проведення були переважно придушені або від самого початку погано підготовлені. Країни колишнього СРСР як і раніше ментально живуть у суспільстві радянських людей, де ставлення до влади визначалося рівнем і кількістю анекдотів або розмов на кухні. Для дозрівання революційної ситуації потрібні кілька факторів, якими можуть керуватися революціонери – історія державності, традиції політичної культури, публічної політики, свободи слова і дискусій, дисидентства, традиції публічних акцій і відстоювання права на свободу вираження. Без них важко уявити не тільки саму революцію, але і більш-менш виразну позицію і програму.

У країн Центральної Азії таких факторів майже немає, незважаючи на те, що на величезній території живуть народи з історією, що нараховує тисячоліття. У 20-х роках влада СРСР вирішила по-своєму нарізати карту. На ній з'явилися республіки з національним (титульним) позначенням. До того і на території окупованого Росією Туркестанського краю і раніше Бухарського емірату, Кокандського бекства і Хівінського ханства центральноазіатські народи жили разом, незважаючи на різні мови, не поділяли себе за регіонами, мовами або розрізом очей. Радянській владі створити повноцінні національні республіки не вдалося – в Таджикистані виявилася чверть населення, що називала себе узбеками, в Узбекистані – кілька мільйонів мовців перською (таджицькою) мовою. Етнічні узбеки живуть в Киргизстані, етнічні киргизи – в Таджикистані. Потім радянська влада знищила писемність – перевівши з арабської графіки на латиницю, потім на кирилицю, позбавивши населення Центральної Азії літературної та наукової спадщини. Кожен з народів відчуває себе спадкоємцем великої та древньої історії, але без історичної території.

На відміну від країн Центральної Азії, свої історичні території, з деякою часткою застережень, мають Азербайджан та Вірменія, Грузія має традиції державності з кінця 2 тисячоліття до нашої ери і монархії – з 3 століття до нашої ери. В кінці 19-го і на початку 20-го століть на території цих країн з'явилися ідеї соціал-демократії. Активно поширилися серед вірмен програма партії «Дашнаццютун», серед азербайджанців – партії «Мусават». У 1918-1920 роках (Грузія – до лютого 1921) всі три країни ухвалили декларацію незалежності. Виходили газети, були сформовані уряди й обрані парламенти. Червона армія, порушивши радянські зобов'язання визнання закавказьких країн, захопила в 1920-21 роках і Азербайджан, і Вірменію, і Грузію, встановивши там радянську владу.

Приблизно така ж ситуація була в країнах європейської частини пострадянського простору – Білорусі, Молдові та Україні. Частини цих країн були приєднати в 1939-1940 роках. Радянська влада, крім нових територій, отримала населення з європейськими традиціями, яке завжди прагнуло до незалежності своїх країн. У всіх трьох країнах були традиції політичного життя, свободи слова та державності.

Але навіть наявність всіх факторів абсолютно не означає успіх революції. Національно-визвольні рухи в 19-20 століттях проти Російської імперії, а з 1918 року і проти радянської влади – це те, що об'єднує всі пострадянські країни. Але, як виявилося, і цього недостатньо для формування революційного настрою. Знищення історичної пам'яті – мета радянської пропаганди, яка всі 74 роки намагалася вибити зі свідомості людей минуле. Сьогодні вже сучасна російська пропаганда ставить своєю метою не тільки підтримання російської мови як мови імперії, а й вільну інтерпретацію історії народів колишнього СРСР.

Якщо почати розглядати основні претензії Кремля до колишніх радянських республік, то на першому місці буде вимога захисту російськомовного населення. Не просто населення, а носіїв російської мови. Серед російськомовних жителів колишньої радянської держави багато і представників корінного населення – русифікація протягом кількох останніх століть торкнулася більшої частини населення республік Центральної Азії, України, Молдови та Білорусі. Цю ситуацію можна назвати протистоянням російської та рідної мов на рівні ментальності, коли російською мовою ви не почуєте міркувань про свободу і демократію, цього пропаганда не допустить. І навпаки, літературна класика і фольклор народів Центральної Азії, Грузії та України, багатьох інших колись окупованих Російською імперією територій зберігають традиції волелюбства.

Кремлю вдалося під впливом пропаганди російського телебачення зберегти значну частину країн Центральної Азії та Білорусь

Реальність така, що Кремлю вдалося під впливом пропаганди російського телебачення зберегти значну частину країн Центральної Азії та Білорусь. Оцінка ситуації всередині Росії або навколо Росії у жителя Киргизстану і, наприклад, Вологодської області мало відрізняються одна від одної. Для жителя Бішкека невдачі російської політики можуть сприйматися тривожніше, ніж корупція серед чиновників власного уряду. Трапився своєрідний «стокгольмський синдром», коли заручники імперської політки, які, крім принижень трудової еміграції, насправді, мало що мають від самої Росії, захищають імперію з більшим шаленством, ніж самі росіяни.

Путіну завжди здавалося, що більша частина населення колишнього СРСР має на нього молитися і дякувати за збереження видимості імперії або, як він любить казати, «спільного дому». Будь-які спроби незгоди з його позицією, вимога відновити рідні мови в повній мірі як державні, позбавлення від російського економічного диктату і немов найважчий злочин, позбавлення від російського телебачення, приводять його в стан несамовитості. Насправді, йому не потрібні Абхазія або Придністров'я як території, він не може впоратися з Росією, куди більшою за площею, ніж сепаратистські території. Йому важливо зберегти «російську мову», якою б вона не була – українським суржиком, білоруською трасянкою, або блатною мовою російських телесеріалів.

Чи може населення країн з таким пропагандистським впливом домогтися революційних змін? Швидше за все – ні. Киргизькі «революції» виявилися банальними переворотами, коли переможці-президенти так і не змогли або не захотіли змінювати систему, проти якої закликали боротися співвітчизників. Як виявилося, вони боролися проти лідерів системи, яку приймали і зберігали. Таджицька революція 1992 була невдалою хоча б тому, що протестувальники проти власної корумпованої влади тримали в руках портрети Єльцина і спрямовували погляди до Москви. Приблизно так само можна пояснити і невдачу Майдану 2004 року – українці вийшли боротися проти своєї влади, не підозрюючи, що за нею завжди стоїть та посміхається російський імперець.

Можна скільки завгодно потурати бажанням Путіна захистити міфічних «російськомовних» суржикомовних на Донбасі, головна мета російського вождя – зберегти імперію, хоч в якомусь вигляді

Успіх Майдану-2014, як і «революції троянд» у Грузії – в їх антикремлівській позиції. Як тільки в кінці січня, через два місяці з початку студентського протесту, Юрій Луценко і його соратники звинуватили Кремль у безпосередній участі у подіях в Україні, «українську революцію» можна назвати вдалою. Люди на Майдані наче самі давно хотіли сказати те ж саме, але чогось побоювалися. Але слова з Майдану почув і Кремль. Можна скільки завгодно потурати бажанням Путіна захистити міфічних «російськомовних» суржикомовних на Донбасі, головна мета російського вождя – зберегти імперію, хоч в якомусь вигляді.

Путін злякався Майдану так само, як досі боїться Саакашвілі та грузинських реформ. І це не тому що в Грузії проведені успішні реформи, повторення яких хочуть в Україні, а тому, що успішні сусіди, колишні «совки» – головні вороги імперським устремлінням Путіна. Ще одна причина – налякати інших пострадянських сусідів, хто хотів би вимагати змін, реформ і свободи. Тому що вони рано чи пізно все одно вимагатимуть волі від Кремля. Даремно росіяни бачать в лякаючих російською пропагандою «кольорових революціях» зло і особисту образу, в Грузії й в Україні ще збереглися теплі стосунки до друзів і родичів, але не до Кремля.

Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

Думки, викладені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Професор державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

XS
SM
MD
LG