Доступність посилання

ТОП новини

Україна і Грузія – чому разом? Історія


Олег Панфілов

Якщо ви спробуєте подивитися на сучасну етнічну картину Грузії, то виділити українців буде досить складно. Можна зустріти людей, яких звуть, наприклад, Мераб Шевченко, Шота Мартиненко або Тенгіз Гоголь. Навряд чи скажуть, що вони українці, а багато хто і взагалі не розмовляє українською і, швидше за все, погано говорить і російською. Але вони з превеликим задоволенням розкажуть про історію свого прізвища і своїх українських предків. У ГрузУкії прізвища взагалі мало що значать, якщо, звичайно, не задаватися метою з'ясувати генеалогію людини. Нинішній міністр охорони здоров'я Грузії – грузин, звуть його Давид Сергієнко. У мене багато знайомих, які себе вважають грузинами, але носять прізвища Пархоменко або Гавва. Практично всі «корінні» українці, чиїх предків переселили в першій половині 19 століття, говорять по-грузинськи. Зараз у Грузії живе близько тисячі людей тільки з прізвищем Мартиненко.

У своєрідній столиці українських переселенців, більше відомій як гірськолижний курорт Бакуріані, стоять дерев'яні будинки, збудовані в кінці 19-го або на початку 20-го століть – з різьбленими українськими лиштвами і віконницями. А якщо зайдете в один з ресторанів, то можете зустріти в меню хінкалі й вареники, харчо й борщ. Але в будинках вже велика рідкість побачити вишиті рушники або якісь предмети, що нагадують про історичну батьківщину господарів. Деякі сім'ї зберігають ікони, привезені більше 150 років тому з України. Та й самі будинки вже доживають свій вік, на їх місці будують сучасні котеджі. Якщо спуститися вузькоколійкою з Бакуріані в Боржомі, то в місцевому музеї можна побачити експозицію, присвячену першим переселенцям-українцям.

Ігор Бандур, інструктор з гірських лиж в Бакуріані, вільно говорить грузинською та російською, українську мову не знає, але гордо каже, що син навчається в Україні й вже трохи «розуміє» мову предків. Виїхати у Ігоря було бажання тільки в 90-х роках, коли в Грузії була розруха, тепер є робота. Розповідає, як в Бакуріані приїхали його предки. Ігор уже не пам'ятає подробиць, але сміється над однією історією. «Мої предки з Полтавщини, так от коли вони збиралися на Кавказ, то повантажили на підводи крім домашнього скарбу, найцінніше – гніт, важкий камінь який укладається наверх бочки з квашеною капустою. Бабуся розповідала, що коли через кілька тижнів дороги українці побачили Кавказ, то викинули камені».

Лижна траса в Бакуріані
Лижна траса в Бакуріані

Документи з архіву свідчать, що в 1853 році Полтавська державна палата майна отримала 4 тисячі рублів сріблом на «оселення малоросійських козаків» у Боржомському казенному маєтку. У тому ж році було розпочате переселення 200 сімей українських козаків з Полтавської губернії. «У Боржомському казенному маєтку в місцевостях Цагвері, Даба, Мітарбі, Бакуріані, Цемі й Цихісдзірі було виділено 3000 десятин придатної землі та галявин під розчистку для переселенців. Для сприяння і допомоги при необхідності була обіцяна рота Тифліського єгерського полку, розташованого в Боржомі. Кожній переселеній родині українців видавалося 20 руб. на початкове заведення господарства і 20 руб. на придбання землеробських знарядь і худоби».

Основна частина полтавських переселенців 200 сімей (1800 осіб) оселилися в селах Бакуріані, Даба і Цагвері. Прізвища родоначальників українців-переселенців Бандура, Нагога, Гавва, Шавкань, Мартиненко, Устименко, Пащенко, Шевченко, Чубко, Косий та інші. Переселенці зіткнулися з серйозною проблемою – їм дали земельні ділянки на висоті понад 2000 метрів над рівнем моря і перші роки, поки не освоїлися, українці жили в землянках. Керівник Боржомського казенного маєтку підпоручик М. Водзинський писав у своєму рапорті 17 листопада 1853 року: «стан переселенців гнітючий, багато живуть у тимчасових землянках, більше 150 чоловік хворих, здебільшого від нестачі їжі, 100 здорових поселян за домовленістю з Тифліським військовим губернатором князем Андрониковим відправлені на заробітки в м.Тифліс та Горі, також підпоручик просить князя Андроникова видати переселенцям для захисту від нападів розбійників і звірів 200 рушниць, 4 пуди пороху і 8 пудів свинцю і пише про скрутне становище переселенців через відсутність священика». У перший рік загинули більше ста переселенців, які не перенесли тяготи незвичайної для себе природи і холоду.

Частина переселенців тоді, в перші роки, на новій батьківщині почали бунтувати, писали прохання про переселення на Північний Кавказ, деякі намагалися повернутися на батьківщину. З часом українці почали розселятися в інші регіони Грузії, здебільшого в великі міста – Тбілісі й Кутаїсі, пізніше – в Батумі, Кобулеті, Поті й Сухумі. У 1887 році на території Грузії проживали 8500 українців, з них 64% – в містах, а 36% – в селищах. До кінця 19 століття до Грузії вже добровільно стали переселятися інші українці – інтелігенція, лікарі, архітектори, письменники й журналісти, актори та музиканти. У 80-х роках 19 століття в тбіліській гімназії №1 навчався перший голова Центральної Української Ради Михайло Грушевський. У 1902-1913 роках в Тбілісі працювала українська театральна трупа. П'ять років, до своєї смерті в грузинському селі Сурамі, в Грузії прожила Леся Українка. Насправді, етнічні українці з'явилися в Грузії ще раніше – в публікаціях істориків говориться, що козаки-втікачі стали переселятися ще в 18-у столітті, після того, як Катерина II підписала Маніфест «Про знищення Запорізької Січі та про приєднання оної до Новоросійської губернії». Про це мало що відомо, але на початку 19 століття під час окупації Російською імперією, коли в Східній Грузії створювалися військові містечка, там точно служили й етнічні українці.

Згідно зі статистикою в 1939 році в Грузії, без урахування Абхазії та Цхінвалі українці становили 1,2 відсотка населення, всього 36574 людини. Хоча при переписі в 1917 році українців було набагато більше – близько 130 тисяч з тих жителів Грузії, які називали себе, як це було прийнято в Російській імперії, «малоросами» чи «козаками» – полтавськими, запорізькими або задніпровськими. За переписом 1989 року, в Грузії проживали 52 400 українців, у 2002 році – 7039. Різнобій у цифрах можна пояснити і тим, що до кінця 19-го століття багатьох українців називали «росіянами», а останні десятиліття нащадки зі змішаних родин воліють називати себе або грузинами, або взагалі не надають етнічним визначенням якогось сенсу. Відтік етнічних українців був на початку 20 століття і особливо в 90-х роках, коли з корумпованої країни із зруйнованою економікою виїжджали багато, в першу чергу, грузинів.

Грузинський регіон Кахетія
Грузинський регіон Кахетія

У середині 19 століття після російсько-турецької війни насильно привезені на Кавказ українці з Чернігівської, Полтавської губерній та Запоріжжя мали зміцнювати свою «слов'янською» присутністю кордони розширюваної Російської імперії. Тоді ж українці з'явилися і в Центральній Азії, і в Сибіру. Називали їх «малоросами», мову вони втрачали через два-три покоління, зберігаючи тільки прізвища та перекази про своє походження. Ситуація для грузинських українців стала змінюватися в 1917 році, коли в Тбілісі були проведені військові збори українців, була створена Українська Військова Рада Кавказу та Українська Рада. Виходила газета «Вісті», незабаром перейменована в «Українські Вісті». За іншою інформацією також виходила газета «Українська Народна Республіка» (редактор С.Чалого).

Грузинський історик Симон Кіладзе вважає, що історія взаємин Грузії та України вивчена недостатньо, але відомо, що в 1918 році були встановлені перші дипломатичні відносини. 4 липня 1918 року прем'єр-міністр Грузії Ное Жорданія звернувся до Міністра закордонних справ Української Народної Республіки Дмитра Дорошенка з листом, в якому призначив уповноважених представників Грузинської Демократичної Республіки в Україні. Першим послом Грузії в Україні був Віктор Тевзана, його заступником – Давид Вачєїшвілі. Дипломатичне представництво Грузії почало працювати в Києві на початку вересня 1918 року, а пізніше в Тбілісі було відкрито посольство України. Першим послом України був призначений Іван Красковський, військовим аташе Н.Чеховський. В результаті українські чиновники разом з грузинськими упродовж вересня-грудня 1918 року спільно розробляли українсько-грузинську міждержавну угоду в торговельно-економічній та політичній галузях.

Консульське представництво України в Грузії було створене відповідно до закону «Про закладення генеральних консульств та консульських агентств за кордоном» від 4 липня 1918 року. Подальшому розвитку дипломатичних відносин між Україною та Грузією завадила більшовицька агресія проти обох країн.

Як пише Симон Кіладзе, «грузинське дипломатичне представництво було відкликане з Києва в кінці вересня 1919 року в зв'язку з нинішнім складним політичним становищем на території України. Взаємодопомога в дипломатії й добрі стосунки між Грузією та Україною виявилися ще й у Москві. Коли уряд радянської Росії скасував своє визнання Української держави в кінці 1918 року, на прохання уряду України в посольстві Грузії в Москві була заснована посада заступника посла – уповноваженого у справах Української Народної Республіки, функції якого виконував Олександр Труханович-Ходанович».

Більшовики, які встановили радянську владу в Україні, вельми педантично ставилися до відносин з незалежною Грузією і після вимог Кремля дипломатичні відносини були встановлені вже з Українською РСР. «Корінні» українці тим часом активно брали участь у становленні незалежної Грузії. Деякі взяли участь у виборах в міські збори Тбілісі, в Батумі депутатами були обрані кілька етнічних українців. У 1919 році депутатом до парламенту Грузії був обраний Олександр Клюжний.

Після захоплення Грузії Червоною армією в лютому 1921 року і встановлення радянської влади, відносини між двома країнами були формальними, вже всередині Радянської імперії. Життя радянської людини, незалежно від етнічної приналежності, нічим особливо не відрізнялося. Нові стосунки почалися з розпадом СРСР. В українців і грузинів накопичилося багато претензій до імперського минулого, які багато в чому збігаються й особливо стосуються історії придушення незалежності обох країн більшовиками.

Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

Думки, викладені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Професор державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

XS
SM
MD
LG