Друзі мої! Я зараз до тих друзів звертаюся, які підписані на мене, щоб читати і дратуватися. Я вас теж поважаю, хоч ви і називаєте мене вбивцею. Я змирилася. Нехай вбивця. Зате я – добра вбивця, ніжна і ласкава. Я навіть за мухою ганяюся довше, ніж інші. А з машини намагаюся її вигнати, а не вбити. Тарганів я не люблю. Але мені їх шкода. Тому я жила в Сімферополі в приватному будинку. У будинках на землі таргани не водяться.
У будинках на землі, як виявилося, водяться колоради. Торік, після анексії я вирішила не саджати картоплю. Подумала: цього лайна колорадського у нас і так валом. А тут мені ще доведеться їх з листочків своїми руками збирати. І душити. Збирати і душити. Подумала: краще без бараболі, зате не вбивця. Так що «не вбивала я, він сам прийшов!!!».
Я тут, у Києві вже прижилася. І тут мені ніхто не каже, що я – вбивця
Коротше, суть мого поста в наступному. Я тут, у Києві вже прижилася. І тут мені ніхто не каже, що я – вбивця. У гіршому випадку пишуть в лічку: «Ліза, Ви мене боляче поранили своїм постом». Фух! Поранила. Але ж не вбила! Це багато в чому змінює мій статус. Це звучить більш миротворчо. Поранила, бо Яценюка образила. А треба було Тимошенко. Поранила, бо люблю президента дивною любов'ю, а Ляшка не люблю ніякою. Саме серце зачепила, коли звинуватила владу в корупції. А під час війни в корупції нікого звинувачувати не можна, тому що це на руку противнику. І з бюрократією боротися не можна, бо – хто, як не вони? Коли, як не зараз? І куди, як не туди? Боротьба з бюрократами – це поранення легке, за моєю специфікацією і рознарядкою.
Ну, ось, власне, підходимо до головного. Сьогодні зупинив мене даїшник. За перевищення. Хоча я точно не знаю, може, за щось інше, але він не зізнався, чому. Підходить гордовито до вікна. Я дістаю документии, дивлюся на нього, а він розпливається в усмішці і каже: «А я Вас, здається, знаю». Коли звірив прізвище та ім'я в правах, зовсім розтанув: «Я за Вами стежу. І це та сама машинка?». – «Так, та сама». – «Ой, як здорово. Хоч якась радість від роботи в ДАІ. Можна з Вами ось так просто на дорозі побачитися!» Ну, хіба не кайф?
Ну от, а тепер – головне. У мене в Сімферополі три будинки залишилися. Може, є поранені, хто хоче на Крим помінятися? Мені тут подобається. Тут даїшники добрі, здається. Свою таємну квартиру в Сімферополі залишу собі. Адже коли повернуся, треба ж буде десь оплакувати тих, кого геть вбила своїми ядерними текстами.
Ліза Богуцька, кримчанка, блогер, правозахисниця
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
