Доступність посилання

ТОП новини

Віталій Портников: Межі світів


Віталій Портников

Рубрика «Погляд»

2 липня 1951 року в газеті «Правда» з'явилася редакційна стаття «Проти ідеологічних перекручень у літературі», порівняна викривальною силою зі знаменитою постановою ЦК партії про журнали «Звєзда» і «Ленінград». Героєм правдинської передовиці став український поет, лауреат Сталінської премії Володимир Сосюра, автор вірша «Любіть Україну», ставшого хрестоматійним. Начальство побачило в цьому творі мотиви ненависного націоналізму – поетові не вдалося приховати, що любить він усе ж свою справжню Батьківщину, а не Радянський Союз і Комуністичну партію. У цьому вірші до читача прорвався справжній Сосюра – проникливий лірик, закоханий у власну країну, а не більшовицький агітатор – і це повернення до самого себе мало бути покаране.

Поета, і так уже зломленого арештом і засланням дружини – Марію Сосюру звинуватили в міфічному розголошенні державної таємниці, справа звична, – цькували всім Центральним комітетом компартії України і всім Союзом письменників. Він пережив справжній зрив і упродовж наступних років життя був змушений кілька разів звертатися до послуг психіатрів. Але вірш вижив. І не просто вижив, а залишився головним освідченням у любові до власної країни, незважаючи на «радянські» мотиви, які з нього вже, зрозуміло, не викинеш. «Любіть Україну» перетворився навіть не в шкільну програму, а в соціальну рекламу, в своєрідний шифр, зрозумілий тільки «своїм» – приїжджий ніколи не розумів, до чого цей дивний заклик на афішних тумбах, бо не міг знати, що за назвою в свідомості людини, яка побачила його, починає прокручуватися текст...

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов'їну…

Володимир Сосюра народився в Дебальцевому. У донбаських степах пройшло його дитинство. Він працював під Лисичанськом (і потім описав ці роки в романі «Третя Рота»), навчався в Сіверську. Тут Сосюра сформувався як український поет. Звідси пішов в армію щойно проголошеної Української Народної Республіки. Донбас для Сосюри був його «українським світом», що відрізнявся від українського світу центральних областей країни, Галичини чи Кубані, але не менш справжнім, не менш хвилюючим і здатним виховати таке почуття любові до Батьківщини, яке пережило самого поета. Це почуття переживе і нас.

Рідне місто Сосюри сьогодні потрапило в новинні зведення, тому що його стирають з лиця землі. Стирають для того, щоб воно стало частиною «Руського міра». Але хіба світ хоча б одного народу має державні кордони? Звичайно, ці межі можна окреслити за власним розумінням, виходячи з ілюзій істориків і політичних амбіцій диктаторів. У роки югославських воєн кожен з учасників конфлікту міг показати нам карти Великої Сербії, Великої Хорватії, Великої Албанії, навіть Великої Македонії. Ми порівнювали карти, на яких збігалися і перехрещувалися межі цих міфічних держав, і розуміли, що ці карти – на крові. Неможливо встановити велич одного, не вбивши іншого. Не влаштувавши Сребреніцу. Або не вигнавши з Косова албанців. Але нам нерідко відповідали – подумаєш! Зате світ – наш.

У Дебальцевому ніколи не народиться хлопчик, який потім напише вірш «Любити Росію» навіть якщо це залізничне містечко зрівняють із землею і приєднають до світу, сьогодні куди більш сильного, ніж український

Карта «Руського міра» – тепер теж карта на крові. Тому що кордони руської цивілізації ширші за кордони Російської Федерації, і канонічні території Руської церкви, і навіть ареалу розповсюдження російської мови. Як і в кожному національному світі вони – кордони культурного інтересу та взаєморозуміння. І якщо намагатися окреслювати ці кордони за допомогою танків і ракет, на криваве місиво перетвориться половина Євразії. І ніякого «Руського міру» після цього не буде, а буде ненависть, бажання звести цивілізаційну стіну між собою і загарбником, забути його мову, його вірші, його пісні – а якщо відразу забути не виходить, то зберегти тільки ту частину минулого, що не ранить і не нагадує про зло.

«Український світ» теж ширший за кордони сучасної української держави. Це розуміє кожен, хто перетинає кордони України і Росії, України і Білорусі, України та Польщі – і на десятки, якщо не на сотні кілометрів залишається все тією ж, несхожою на інші цивілізацією. Але й «Польський світ», незважаючи на перенесення меж польської державності на сотні кілометрів на захід, залишається жити у своєму колишньому ареалі – в Україні, Білорусі, Литві... І «Білоруський світ» насправді нікуди не зник із Смоленська або Вільнюса. Межі світів в Європі практично ніколи не збігаються з межами держав. І будь-яке силове суміщення межі світу і кордонів держави – завжди смерть, кров і сльози. І загибель світу – насамперед світу, який «розширюється», нападника, що доводить свою перевагу і своє право на життєвий простір за допомогою зброї.

У Дебальцевому ніколи не народиться хлопчик, який потім напише вірш «Любіть Росію» – навіть якщо це залізничне містечко зрівняти із землею і приєднати до світу, сьогодні куди більш сильного, ніж український.

Віталій Портников, київський журналіст, автор і ведучий програм Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Оригінал публікації - на сайті Радио Свобода

  • 16x9 Image

    Віталій Портников

    Київський журналіст, оглядач Радіо Свобода та Крим.Реалії. Співпрацює з Радіо Свобода з 1991 року. Народився в 1967 році в Києві. Закінчив факультет журналістики МДУ. Працював парламентським кореспондентом «Молоді України», колумністом низки українських, російських, білоруських, польських, ізраїльських, латвійських газет та інтернет-видань. Також є засновником і ведучим телевізійної дискусійної програми «Політклуб», що виходить зараз в ефірі телеканалу «Еспресо». У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору.

     

XS
SM
MD
LG