Доступність посилання

ТОП новини

Олег Панфілов: Дружити не за кремлівською вказівкою


Олег Панфілов

Рубрика «Погляд»

Після закінчення мінських переговорів у кулуарах якийсь оператор випадково записав тиху розмову Петра Порошенка з Олександром Лукашенком. «Він затіяв, нечесну, брудну гру», – сказав український президент. «Я знаю, знаю. Та й всі зрозуміли це», – відповів Лукашенко. Білоруському президентові не вперше вставати на протилежну від Путіна сторону, як і раніше – проти Єльцина. Хитрун Бацька звичайно бачив оператора і знає про можливості сучасних мікрофонів, тому, думаю, сказав навмисно, остаточно протиставивши себе «інтегратору» Путіну, який доживає свій час. Довгожитель пострадянської номенклатури прекрасно відчуває хмари, що збираються над Кремлем, і бачить заграву палаючої імперії.

У 90-х роках український журналіст Віталій Портников придумав дотепну розшифровку абревіатури СНГ(СНД) – Співдружність Незалежних Газопроводів. У ті роки державна корпорація «Газпром» намагалася повернути під свій контроль родовища, що опинилися після розпаду СРСР на територіях пострадянських країн. Створена співдружність, СНД формально мала забезпечити колишні зв'язки, зберегти економічне співробітництво та політичні контакти. Щоб вийшло щось на кшталт СРСР з його великими повноваженнями «на місцях». Зробити це виявилося справою нескладною, тому що на чолі нових країн виявилися старі керівники, в більшості своїй керівники республіканських комуністичних партій, для яких начальство завжди було там – у Москві. Або, як казав Едуард Шеварднадзе, – «для Грузії сонце завжди встає на півночі». У країнах, де до влади прийшли не пов'язані з радянською номенклатурою інтелектуали, в Грузії, Азербайджані та Білорусі, до середини 90-х років Кремль їх «зачистив», щоб не заважали жити по-старому.

Як на шахівниці Кремль розставив важливі фігури таким чином, щоб було можна їх вигідно для себе, якщо знадобиться, просувати

Всі 23 роки після розпаду СРСР Кремль торгувався про якість дружби. Завжди одним з головних аргументів «вічної любові» були залишки радянської армії, які частково стали казахськими, вірменськими або білоруськими, частково – російськими. Частиною озброєння і техніки Росія поділилася з новими країнами, але найбільш стратегічно важливі залишила для себе в країнах, які називає стратегічними партнерами. У Центральній Азії такою країною виявився Таджикистан, а пізніше й Киргизстан. На Кавказі – Вірменія та окуповані Абхазія і Цхінвальський регіон, в європейській частині СНД – Білорусь та окуповане Придністров'я, тепер і Крим. Як на шахівниці Кремль розставив важливі фігури таким чином, щоб було можна їх вигідно для себе, якщо знадобиться, просувати.

Правда, через роки виявилося, що не всі країни хочуть підтримувати військову співпрацю з Росією. У Туркменістані та Узбекистані немає ні російських баз, ні російських військових радників, їх немає в Азербайджані та Грузії, тепер в Україні та Молдові. У Москві, спочатку Єльцин, а потім і Путін ламали голову над тим, що ще придумати, щоб утримати пострадянський простір. Створене ОДКБ, що стало жалюгідною подобою Східного блоку, тримається винятково на активності й диктаті Кремля, в ньому зараз всього 6 країн-членів, половину з них неможливо назвати військовими державами.

У Таджикистані, найбіднішій пострадянській країні зараз перебуває російська військова база, але немає жодного істотного спільного економічного проекту

Що ж тоді досі об'єднує колишні радянські республіки? Тільки вплив російської пропаганди і якась кількість людей, які досі мріють про відродження якщо не СРСР, то хоча б якоїсь подоби. Дивна річ – чим гірше економіка, тим більше бажання бути совком. У Таджикистані, найбіднішій пострадянській країні зараз перебуває російська військова база, але немає жодного істотного спільного економічного проекту. Єдиний внесок Росії в економіку Таджикистану – це більше мільйона таджицьких гастарбайтерів, що працюють двірниками, будівельниками та чорноробами, при цьому постійно стикаються з расизмом і російським націоналізмом. До виведення в 2005 році російських прикордонних військ з таджицько-афганського кордону складалася безглузда ситуація: російські «карацупи» перебували в декількох тисячах кілометрів від батьківщини й охороняли територію, у яку практично не було вкладено жодного російського рубля. Причому, аргумент, що прикордонники охороняють «російський кордон» безглуздий: Таджикистан від Росії відокремлюють дві країни – Узбекистан і Казахстан.

Приблизно так само складалися стосунки Росії та Киргизстану. Офіційно повідомляється про укладення більше 120 міждержавних договорів, насправді відносини є односторонніми – для Росії Киргизстан є ринком збуту, але не розвитку. Регулярно з 1997 року проводить засідання Міжурядова російсько-киргизька комісія з торговельно-економічної, науково-технічної та гуманітарної співпраці, про результати яких замовчується. Так само як і в Таджикистані, значною частиною економіки Киргизстану є гастарбайтери, їх у Росії понад півмільйона. Хитрішими за інших виявилися Туркменістан та Узбекистан, які дистанціювалися від російської політики, зокрема і в економічних відносинах. Лаконічні повідомлення про економічні проекти як завжди рясніють захопленими словами «чудове майбутнє», «новий імпульс розвитку», «хороший потенціал». Але не більше.

Зараз вириваються з російського полону Україна та Молдова і, судячи з візитів до Києва президентів Білорусі та Казахстану, від кремлівського впливу готові відмовитися ще дві країни

І в Ташкенті, і в Ашхабаді давно зрозуміли, що розвиватися треба самим. На Кавказі ще дві країни, які вирішили жити без російського диктату – Грузія та Азербайджан, що стали надійними партнерами в глобальних енергетичних проектах. Зараз вириваються з російського полону Україна та Молдова і, судячи з візитів до Києва президентів Білорусі та Казахстану, від кремлівського впливу готові відмовитися ще дві країни. Важко припустити, наскільки Путін готовий протидіяти Астані та Мінську, але київський вояж Лукашенка і Назарбаєва – хороший натяк Кремлю. Як і позиція президентів Білорусі та Казахстану щодо конфлікту в Україні, прямо протилежна кремлівській. Хоча небезпека піддатися агресії для Мінська й Астани набагато більша, ніж для інших країн-партнерів – і в Білорусі, і в Казахстані живе значна кількість так званий російськомовних.

Для центральноазіатських і кавказьких країн аргументи російської пропаганди про «український фашизм» і «бандерівців» вже не діють

Путінська імперія рано чи пізно померла б природним шляхом, як зникали всі імперії. «Українська авантюра» відштовхнула любителів «жити разом», які ще залишилися, для яких поведінка Путіна стала ледве не відкриттям, одкровенням. Ситуація почала радикально змінюватися не тільки в самій Україні, де прихильників незалежності стає з кожним місяців більше, але і в більшості країн, які ще недавно називалися серед партнерів Кремля. Для моїх друзів таджиків вже немає сумнівів у тому, що таке «сусідська» політика Кремля: «Якщо вони на одновірців і слов'ян нападають, то куди нам від них сховатися». Багато стали розуміти, що путінський «руський світ» – це ідеологія націоналізму, шовінізму і часто – відвертого фашизму. Для центральноазіатських і кавказьких країн аргументи російської пропаганди про «український фашизм» і «бандерівців» вже не діють. Для білорусів – тим більше, вони живуть поруч і прекрасно розуміють, хто мається на увазі під «бандерівцями».

Зараз вже можна бути впевненим, що Путін став руйнівником того, що ще рік тому називалося пострадянським простором, який існував за інерцією як придаток до російських амбіцій. Росія ретельно підтримувала партнерські стосунки подачками або прихильно дозволяла частині населення виживати за рахунок чорної роботи на будівництвах і двірниками на вулицях – для громадян країн Центральної Азії. Для Вірменії геополітична російська гра під назвою «карабаський конфлікт» несподівано закінчилася масовим вбивством російським сержантом-дегенератом вірменської родини. І тепер стосунки з Росією можуть розцінюватися жителями Вірменії не стільки як заступництво, скільки як джерело постійної загрози. Несподівано для всіх повівся Олександр Лукашенко, раптом опинившись в променях світової політики. Його поведінка під час мінських переговорів нагадувала радість зустрічі доброго чарівника, впевненого, що все, що відбувається в Мінську – результат його мудрої й далекоглядної політики. Навіть історія зі стільцем Путіна – швидше не жарт, а бажання показати Путіну, що його падіння теж почнеться з Мінська.

Лідером антипутінського демаршу, як не дивно, може стати Лукашенко, чия країна – поки єдиний коридор, що зв'язує Росію з Європою

2015 рік стане розвалом всіх путінських надій на відновлення «величі Росії». У країни Центральної Азії почали повертатися гастарбайтери, незадоволені тим, що рубль впав настільки, що ні самим прогодуватися, ні сім'ям послати вже нічого. У Вірменії повільно, але наполегливо зростає невдоволення владою, що дозволила Росії знущатися над пам'яттю загиблої сім'ї, ігноруючи протести і вимоги судити сержанта Пермякова у вірменському суді. І лідером антипутінського демаршу, як не дивно, може стати Лукашенко, чия країна – поки єдиний коридор, що зв'язує Росію з Європою. Невиїзний в європейські країни білоруський президент раптом став гостинним господарем для лідерів двох найбільших європейських країн. Не сумнівайтеся, Лукашенко знайде як пояснити цю феноменальну подію у міжнародному житті Білорусі з користю для себе. Путін, який мало не звалився повз стілець, вже не цікавий Лукашенку.

Закінчується епоха існування СНД, що тривало 23 роки незрозуміло навіщо і неясно чому. Ігри в інтеграцію й створення декількох мертвонароджених організацій зажадали деяких зусиль і багато грошей на зарплати кількох тисяч чиновників. У СНД, як і у СРСР не було ніякої ідеології або цілі, а жити на одній території й під диктатом Кремля вже не вдається. Процес дезінтеграції запущений і багато зараз залежить від того, як швидко близькі до Кремля країни зрозуміють, що від Росії вже нічого не залежить і жити треба самостійно. Вірменія стане повноцінною кавказької країною, дружньою до сусідів. Країни Центральної Азії або створять власні моделі або запозичать, наприклад, турецький досвід. Білорусь віддасть Путіну право називатися «останнім диктатором Європи». У Росії після розпаду пострадянського простору з'являться серйозні внутрішні проблеми. Але це вже інша історія.

Все було б набагато простішим, якби Лукашенко був наполегливий і вихопив би з-під Путіна стілець трохи пізніше, коли шансів не впасти на підлогу вже не було б...

Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Професор державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

XS
SM
MD
LG