Олег Сімферополець
В перші дні після перемоги Революції гідності я з обережним оптимізмом дивився у майбутнє. З одного боку була віра у швидкі зміни на краще, з іншого – був стурбований зростанню активності сепаратистських організацій у Криму та на сході України.
Перші великі проросійські акції почалися в 20-их числах лютого. Тоді обиралися «народні мери», агітували за приєднання до Росії. Це були перші дзвіночки. Я не можу сказати, що тоді був сильно наляканий – подібні проросійські мітинги в Криму проходили часто і в мирний час, але це викликало занепокоєння.
Чудово пам'ятаю бесіду з хорошим другом, який мене в середу переконував, що нічого боятися «покричать та заспокояться».
Ввечері 26-го лютого після, того як проукраїнській мітинг витиснув проросійський – депутати сказали, що не будуть приймати рішення про приєднання до Росії чи так званий референдум. На деякий час усіх заспокоїли і багато хто зітхнув із полегшенням.
Наступного дня, я як завжди, зранку поїхав до університету. На першій парі, ще нічого не було відомо, було чути якісь балачки, про те, що перекрили дорогу, проблеми з транспортом, тощо. Але вже на перерві, я дізнався про новину – захоплені адміністративні будівлі.
На той час, ще паніки зовсім не було, але десь у глибині душі я розумів, що це кінець... Тоді нас відпустили додому і в п'ятницю дали вихідний.
Було дуже багато суперечливої інформації. Така невизначеність сильно засмучувала
Дуже скоро захопили аеропорт, та почали блокувати військові частини. Я далекий від військової справи, тому стверджувати як справді відбувалося захоплення частин я не можу.
Було дуже багато суперечливої інформації. Хтось казав, що не давали наказу, хтось, що просто не хочуть; деякі військові сьогодні кажуть, що будуть стояти до кінця і залишаться вірними присязі – завтра «здають» частини без бою. Така невизначеність сильно засмучувала. Все йшло до логічного завершення.
Більш за все, я був здивований реакцією більшості суспільства. Не зважаючи на те, що у Криму завжди був високий рівень проросійського населення, такого рівня байдужості, цинізму та «запроданства» я не очікував.
Люди, які ще декілька місяців тому казали, що анексія це не правильно – за лічені дні стали щирими патріотами Росії. Люди байдуже дивилися на героїчну оборону Бельбеку, коли військові Мамчура без зброї йшли «відвоювати» частину; патріотичне виконання гімну військовими викликало у деяких цинічний сміх. Навіть коли у Сімферополі вбили військового – у місті все так само було чути феєрверки.
На мою думку така позиція частини суспільства і стала запорукою «блискавично-швидкої» анексії.
Після офіційного приєднання до Росії майже нічого не змінилося. Люди почали отримувати російські паспорти. Ми з родиною встигли відмовитися від «окупантського» громадянства.
Через відсутність можливості отримати український диплом (я тоді навчався на 4-му курсі університету) я перевівся в один із ВНЗ Західної України.
В кінці травня 2014 року, я залишив місто в якому я народився і прожив 20 років. І, швидше за все, назавжди...
Олег Сімферополець, кримчанин
Думки, висловлені в рубриці «Свідчення окупації», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Поділіться тим, що бачили і що знаєте, пишіть нам на email: krym_redaktor@rferl.org
