Ленора Дюльбер
На моєму віку картина світу змінювалася двічі. Спочатку це був розпад Союзу – такі події ніколи не забуваються, я тоді була дитиною, але діти, як відомо, завжди вловлюють головне. Я знала, що мої батьки були проти чогось «старого», «абсурдного», а головне – проти того, що заважало повернутися до Криму. Так от, тоді здавалося, що можна видихнути, що все закінчилося. Принаймні, такі враження були від виду, нехай втомлених від роботи, але натхнених облич батьків. Тоді здавалося, що назад дороги вже точно немає... Але потім відбулося викрадення Криму.
Зараз у мене самої є дитина, і, може, вона потім розповість, що було «написано» на моєму обличчі в ті дні, але не думаю, що це будуть враження, схожі на мої.
Це були страшні дні... Тоді здавалося, що страшніше за смерті на Майдані не може бути вже нічого. Я не цинік, але за смертю завжди слідом іде народження, така метафізика, обов'язково виникає «воля до життя», яка направляє людину на об'єктивні цінності. Виявилося, що може бути гірше... Крим переживає інше народження: після метафізичної смерті він стає орієнтований на суб'єктивні цінності, ризикуючи тим самим перейти в небуття.
Я давно вже помітила, що події в Криму закипають, як чайник на плиті – повільно, з підвищенням градуса, тут головне вчасно вимкнути газ або електрику. Цього разу – не вимкнули.
26 лютого – цей день був першим, коли з нами разом, під нашими прапорами були і росіяни, і українці. І це було щиро, не постановочно, не тому, що хтось наказав, а тому, що так підказували серце і розум
Емоційно запам'ятався, звичайно, «останній день в Україні» – 26 лютого. Зараз я б назвала це відчайдушним романтизмом. Але тоді, під стінами Верховної Ради АРК, не було відчуття тріумфу, була якась недосказаність, ніби щось не зробили до кінця. І, до речі, цей день був першим, коли з нами разом, під нашими прапорами були і росіяни, і українці. І це було щиро, не постановочно, не тому, що хтось наказав, а тому, що так підказували серце і розум. Наступного ранку ми прокинулися в іншій реальності, пофарбованій в інші кольори. Це було схоже на якийсь дешевий бойовик, з поганими діалогами і посередньою акторською грою (тоді запам'ятався один «самообороновець» на Бельбеку, який «ще недавно стояв з палицею»), і жахливої режисерською роботою,яка постійно відкладає дату фінальної сцени. Але, як водиться, сюжет абсурду має неодмінно закінчитися факапом.
Минув час, і зараз, напевно, вже можна сказати, чому тоді були мурашки по спині, те саме «старе» й «абсурдне», яке в дитинстві сприймалося як щось нехороше, від чого оберігали батьки, повернулося знову. У дитинстві шкала оцінок була простішою, без умовностей і поблажок до оточуючих – або «погано», або «добре». Ми все оцінювали за цією шкалою – і власну поведінку, і можливу реакцію батьків на витівки в школі, але ось одне спостереження залишиться в пам'яті назавжди: напруга і страх на постарілих обличчях наших батьків – це «погано».
Ленора Дюльбер, кримчанка
Думки, висловлені в рубриці «Свідоцтва окупації», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Поділіться тим, що бачили і що знаєте, пишіть нам на email: krym_redaktor@rferl.org
