Просто Кримчанка
Просто дивно як швидко летить час – минув цілий рік життя в окупації. Тільки тепер я зрозуміла, що відчували люди під час окупації фашистами в роки Другої світової війни. Ще рік тому я б не повірила, що мене може зробити щасливою ранкове графіті на стіні у жовто-синіх кольорах або напис «Слава Україні», які ще не встигли зафарбувати. Я й не знала, що так люблю Україну.
Життя біжить непомітно, і якщо не замислюєшся, то зовні все ніби залишилося, як і раніше, – ті самі люди, ті самі будинки, ті самі дерева, та й триколорів вже зовсім мало. Але варто задуматися, зупинитися на хвилинку, і відразу налітають спогади...
Початок 2014 року. Крим. Я – державний службовець України, працюю, дивлюся новини з Києва, з радістю чекаю падіння режиму Януковича, здається, що попереду у нас світле майбутнє. Тим часом, насторожує те, що керівництво весь час вбиває нам у голови, що ми – держслужбовці й маємо підтримувати чинну владу. Це вже пізніше я дізнаюся, що вони – наші кримські чиновники високого рангу – давно знали про підготовку вторгнення і співпрацювали з ФСБ.
До нас на роботу (і в усі інші держоргани Криму), приїжджає політолог Володимир Джаралла, присутність на його лекції обов'язкова, він приїжджає з екраном та роздатковим матеріалом, нам показують фільм про палаючих беркутівців, побиття майданівцями міліціонерів, наркотики та гроші, які роздають на Майдані, Джаралла розповідає про американські політтехнології, малює похмурі перспективи. Пару разів у січні нам наказують йти на мітинг на підтримку Януковича і проти Майдану, кожен розписується у списку про явку. Пам'ятаю, як було холодно ввечері стояти на площі біля пам'ятника Леніну і слухати відверту нісенітницю, як було соромно (хоч би ніхто не побачив мене в цьому натовпі) і я ховалася за новорічну ялинку, але звільнятися мені тоді не хотілося, я вірила, що зовсім скоро ми переможемо.
А потім був звичайний лютневий ранок, я їхала на роботу, коли мені зателефонували і сказали, що на роботу йти не потрібно, що Радмін і Верховну Раду Криму захопили озброєні люди, і бажано туди не підходити, бо там сидять снайпери. Я нічого не могла зрозуміти, про Росію я тоді не думала, масштаб того, що сталося, ми зрозуміли набагато пізніше. Пам'ятаю, що було страшно, винищувачі і вертольоти постійно гуділи над головою, з'явилася військова техніка, машини з російськими номерами, багато військових, якихось немісцевих – казаків, підозрілих чоловіків з рюкзаками або дорожніми сумками.
Так звана «самооборона» була не така страшна, в основній масі це були вчорашні невдахи, алкаші, які вирішили підзаробити, але все одно напружувала їхня впевненість у вседозволеності.
Пам'ятаю день референдуму, які там 83% проголосували, в ті дні багато хто на вулицю боявся вийти, хоча багато пенсіонерів – так, голосували з радістю і зі словами «хоч помремо в Росії». Звичайно, ми всі чекали, що почнуться бойові дії, Україна введе свої війська, і все буде, як раніше. І, коли цього не сталося, багато хто був дуже розчарований. Тепер я розумію, що все було зроблено правильно.
Вже наприкінці березня на роботі нам сказали, що ті, хто упродовж тижня не отримає паспорт Російської Федерації, можуть писати заяву про звільнення. Люди були розгублені, злякані, влада України оголосила, що ми залишаємося громадянами України, а отримання «аусвайса» є вимушеним кроком. І ми отримали ці паспорти, хоча я для себе вирішила відразу – якщо надалі вимагатимуть відмови від українського громадянства, звільнюсь. Найсмішніше, що нам навіть не довелося нікуди ходити, фотограф приїхав на роботу, ми заповнили один бланк, і все – через пару днів на роботу привезли наші паспорти.
Далі було кілька місяців надії: на нового Президента України, на допомогу з-за кордону, потім побутові проблеми – купівля супутникової антени, адже українські канали нам відрізали одразу; збір «тривожної валізи»; панічна закупівля продуктів; оформлення документів на батька, який відмовився від громадянства Росії; звільнення з роботи (зажадали здати український паспорт і написати відмову від громадянства) тощо.
Отримання виду на проживання (ВНЖ) татові, який не взяв російського паспорту, було черговим випробуванням – безсонні ночі на морозі, паперові списки і переклички, відсутність інформації, складна процедура, нерви, короткі терміни. Ніякої інформації про те, як це зробити, які документи потрібно зібрати, куди здати, не було. Співробітники ФМС (багато з них – приїхали працювати з Росії) самі не знали, що нам відповісти, а щоб до них пробитися хоча б на консультацію, потрібно було відстояти кілька ночей.
У той же час, нас лякали виселенням з Криму тих, хто не отримав паспорт або ВНЖ. Людина, яка народилася і прожила тут все життя, мала отримати дозвіл на проживання в Криму від загарбників. У чергах в ФМС доходило до бійок, виклику швидкої допомоги. Тому вважаю, що люди, які зберегли українське громадянство в Криму, – це справжні патріоти. Саме тоді, пройшовши через ці приниження, я зрозуміла, що ніколи не зможу пробачити Росію, Путіна і всіх, хто підтримав анексію Криму.
Цей важкий рік дуже сильно позначився на нашому здоров'ї. Моя сім'я, багато близьких перехворіли, хтось поїхав, ми пережили багато всього, але впевнені, що Крим повернеться в Україну в найближчі рік-два. А поки ми просто живемо тут, дуже любимо Україну і чекаємо....
Просто Кримчанка, кримчанка
Думки, висловлені в рубриці «Свідчення окупації», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Поділіться тим, що бачили і що знаєте, пишіть нам на email: krym_redaktor@rferl.org
