Надія Світлична
За кілька днів до завершення зимової Олімпіади зарубіжні ЗМІ в соцмережах почали шукати в Криму водіїв, перекладачів, операторів. Вони почали сюди стягуватися, адже про те, що буде в Криму, знали, напевно, не лише в Росії, але і за кордоном. Не випадкоко, у перші ж дні сюди прибув величезний десант зарубіжних ЗМІ, яких раніше в Криму не було – усі світові агентства, які продають іншим свою інформацію по всьому світові. І коли почали з'їжджатися до Криму журналісти, це означало – щось станеться. Ось з такого передчуття чогось недоброго для мене почалася окупація.
26 лютого, коли був мітинг кримських татар і «Русского єдінства», страху не було. Страх з'явився вранці 27-го, коли всі дізналися, що над будівлею Ради міністрів і Верховної ради Криму вивісили російські прапори. Я вже тоді зрозуміла, що назад вороття немає – це все, це кінець. Потім було страшно, коли феодосійською трасою у величезній кількості йшла військова техніка. Це було відчуття війни, страшно було взагалі виходити на вулицю. Не можу без сліз згадувати все це.
Одразу всі поділилися на своїх і чужих, і я зараз дуже шкодую, що в той момент я ще спілкувалася з тими людьми, хто вже тоді зрадив не лише свою країну, але й всіх своїх близьких. Виявилося, що це були просто лукаві люди, яким не місце в моєму житті.
Потім було все, як уві сні. Весь час хотілося прокинутися. Не було можливості вільно ходити містом. Неможливо було підійти до Верховної Ради, до Радміну. Це ж не просто будівлі, поруч із ними – площі, сквери, де раніше можна було гуляти або просто пройтися. І скізь люди зі зброєю. У мене вони не викликали бажання сфотографуватися, подарувати їм квіти, обійняти, поцілувати. Це були озброєні люди, яким не місце в мирному місті, у мирному житті.
Ніякої загрози тут не було. У Криму так і не побачили «поїздів дружби», бандерівців, фашистів, які, нібито сюди повинні були приїхати
Але я бачила, як деякі містяни приводили дітей, фотографували їх з цими «зеленими чоловічками», згодом викладали фото в соціальні мережі, називали їх визволителями. Від чого? Мені не зрозуміло, від чого вони звільняли, від чого захищали. Ніякої загрози тут не було. У Криму так і не побачили «поїздів дружби», бандерівців, фашистів, які, нібито сюди мали приїхати.
Постійно гострі ситуації виникали біля військових частин, які блокували незрозумілі люди – начебто місцеве населення. Але вже тоді було видно, що ніякі це не місцеві, а завезені з найближчих областей Росії люди. Вони видавали себе за матерів і дружин, які прийшли до військової частини до сина, чоловіка, батька, а він не може звідти вийти. Виглядало це як вистава.
У результаті окупації наша сім'я втратила роботу, втратила прибуток, у нас не залишилося друзів – усі виїхалі.
Надія Світлична, мешканка Сімферополя
Думки, висловлені в рубриці «Свідчення окупації», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Поділіться тим, що бачили і що знаєте, пишіть нам на адресу електронної пошти: krym_redaktor@rferl.org
