Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
Зараз мої однокласники й однокурсники в Криму перебувають в окупації. Колись про перипетії їхньої долі я дізнавався з перших рук – від них самих, коли на березі Сирдар'ї або на лавці в парку в моєму рідному Худжанді (Ленінабаді) вони плутано розповідали про свої родини. Розповідали та озиралися. Розповідали і розуміли, що ми ставали братами, бо вони ділилися тим, що зберігалося в сім'ї як найдорожче – своїм болем. Вони, мої друзі-хлопчаки, налякані радянським інтернаціоналізмом, напівголосно уточнювали – ми не ті татари, ми – кримські. Не гірші й не кращі, просто – інші, «нам більше дісталося від радянської влади».
Мої друзі вбирали таджицьке та узбецьке – звичаї, культуру, мову, кухню, не знаючи, коли повернуться додому. І чи повернуться взагалі. Це зараз у Сімферополі, Бахчисараї чи Києві вас нагодують пловом, шурпою і самсою, що стали для багатьох за 50 років депортації рідною кухнею. Кримські татари вживалися в таджицьку та узбецьку культури, не знаючи і не здогадуючись, що колись радянської влади не буде і вони зможуть повернутися додому. Не в будинки, захоплені привезеними переселенцями з Росії, які тепер називають себе корінними. Додому – до Криму, туди, де довгі чорноморські береги, де скелі Ай-Петрі та дивовижні сади Бахчисарая.
Для кримських татар у депортації збереження себе було сенсом життя і надією на повернення
Є народи, які спершу завзято чинять спротив анексії своєї землі та асиміляції, але з часом звикають і здаються, а є ті, хто віддано бореться за збереження своєї історичної пам'яті. Для кримських татар у депортації збереження себе було сенсом життя і надією на повернення.
За багато років подорожей мені довелося бачити вимираючих шорців, корінних жителів Південного Сибіру, спився народ і припинив боротися за себе і свою культуру після того, як більшовики заборонили їм жити своїм життям – полювати і рибалити там, де це робили їхні предки останні тисячоліття. Позбавлені усього, що пов'язувало їх з культурою та історією предків, вони опустилися і перетворилися на окремо взятий радянський народ – без роду і племені, в новому культурному середовищі – з дешевою горілкою, криміналом і беззаконням.
Своїх однокласників та однокурсників я зустрів через кілька десятиліть – у Сімферополі, в 2010-му. Ми міцно обнімалися і раділи зустрічі. Вони намагалися мені повернути моє дитинство і юність – возили Кримом і дивувалися моєму захопленню. І тільки увечері розповіли, що вони повернулися додому, який досі окупований. Вони навмисно, і мені здалося, навіть на зло, говорили українською, підкреслюючи, що живуть у своєму, поки ще захопленому домі, який вони зможуть колись звільнити та жити так, як жили їхні предки до депортації. Кримські татари знають, вміють і хочуть жити з радістю. І радість – не тимчасовий стан, а постійний – під кримським сонцем, під морським бризом, під тінню симеїзьких тополь.
Для мене окупація Криму – трагедія моїх друзів. Вони всі народилися в депортації, тепер живуть в окупації. Страшніше вигадати неможливо. Вони поверталися додому і розуміли, що захистити їх може тільки Україна. Не Росія, яка була і залишається правонаступницею СРСР, тієї жахливої системи, яка вигнала кримських татар із рідних домівок і рідної історії на кілька десятиліть. Вони поверталися в Україну з величезною надією на те, що постраждалі від радянської влади українці будуть ставитися до трагедії кримських татар точно так само, як до своєї історії – з шанобливою повагою.
Путінська Росія нічим не відрізняється від сталінської. Можливо, ще не настільки кровожерлива, але вже нелюдська
Путінська Росія нічим не відрізняється від сталінської. Можливо, ще не настільки кровожерлива, але вже нелюдська. Як і всі останні 98 років більшовики ні в що не ставили народи та їх культури, мови і традиції, так і зараз путінська Росія намагається знищити те, що змогли зберегти кримські татари з часів сталінської депортації в 1944 році. Тільки-тільки почали відновлювати музей історії в Сімферополі, з'явилася кримськотатарська журналістика, знову підняли свій небесний прапор із тамгою, вже не соромилися говорити на вулиці своєю мовою, і знову вліз Кремль, своїми кривавими руками.
На пострадянському просторі мало народів, які змогли зберегти себе за роки радянської влади, багато асимілювалися, забули свою мову і культуру, і надії на їх відновлення вже немає. Як у фашистських вогнищах палали книги, так і у величезній топці радянської ідеології спалені кілька десятків народів. Усього десятками або кількома сотнями обчислюються воді й тофалари, нивхи і селькупи, нганасани та ескімоси. Великі за чисельністю народи зазначені лише в перепису населення і довідниках, але практично не говорять рідними мовами.
Зберігати власну культуру депортованим народам у десятки разів складніше, ніж тим, хто живе на своїй землі. Радянські корейці, переселені в 1937 році з Сахаліну і Далекого Сходу до Центральної Азії, практично втратили мову.
В останні чотири роки радянської влади комуністи ухвалили програму повернення, насправді не сподіваючись, що кримські татари повернуться. Половина з тих, хто повертався, були вже літніми людьми, вони пам'ятали рідні місця і запах Криму. Уже тоді їх почали лякати міжетнічними конфліктами – з тими, кого привезли і заселили в будинки депортованих кримських татар. Сталінський план не мав на увазі повернення додому, комуністи не були гуманістами. Кримські татари мали розчинитися в Центральній Азії, як і чеченці, й інгуші, корейці та балкарці, як багато інших народів, яких радянська влада хотіла змішати в одному казані, щоб створити безвольну масу, без історії, культури та мови. Колись така маса, під загальною назвою «російські», вже вийшла з підкорених комі, перм'яків, мордви, вепсів і карелів.
Российские спецслужбы в Крыму зверствуют так, как нигде более. Они очень боятся сопротивления
У багатонаціональній Україні кримські татари зараз у найважчому становищі. Когось російській владі вдалося перетягнути на свій бік, але більша частина – у мовчазному протистоянні окупантам. Російські спецслужби в Криму лютують так, як ніде більше. Вони дуже бояться опору, будь-якого від погляду на вулиці до кримськотатарського та українського прапорів. Приблизно так, НКВД боявся «бандерівців» в Західній Україні аж до кінця 50-х років. В умовах безперспективної окупації тиск буде тільки посилюватися.
Я впевнений – кримські татари витримають. Але їм необхідна наша підтримка. З нею їм буде легше протистояти онукам тих чекістів, які виганяли їх з рідних домівок 81 рік тому. Зараз може йтися не стільки про порятунок лідерів та активістів, скільки про цілий народ, який став знову ізгоєм у своєму власному домі. Другий раз за століття. Якщо їм не допомогти, то список втрачених за допомогою російського терору та асиміляції народів може поповнитися кримськими татарами.
Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)
Думки, викладені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
