Вирощеному в лоні російської поезії кримському інтелігентові в ці дні непросто. Сама поезія, головний її корпус ставиться ним під сумнів. Вітчизна, де вона виростала і розцвіла, напала на милу його мальовничу батьківщину – і поети, які були раніше негрішними, ніби мають розділити відповідальність.
У цьому переконаний кримський інтелігент, який опинився на берегах Дніпра.
Справді! Хто б з них, цих поетів, твердо відмовив Росії володіти Кримом? Важке запитання, що не має відповідей. От скажімо, тихий Заболоцький – чи є гарантії, що він зараз не був би в настільки ж тихому розчуленні? Гучний Маяковський у свій час і без того стільки набрехав про Крим, що не варто і уявляти. Старший Гумільов, думається, рішуче відкинув би існування будь-якого неросійського Криму, а молодший, напевно, захоплювався б – «пасіонарність»!
Та хоч би й Аксьонов, який письменник, а не теперішній намісник, якось пропонував Крим в України «викупити». Щоб не було в України Криму, а був у Росії. Мав ідею домовитися мирно.
Краще не думати. Поет-ватник, який оспівує тріумфування – Крим їх! Огидна картина, жахливе жанрове змішання. А на таких-то і натикаєшся постійно, критично оглядаючи російську поезію.
І тому починаєш уважніше читати інших поетів та іншу поезію. Скажімо, польську. Якось вона все більше відкривається, все більша привертає увагу. Втрати, які завжди супроводжують переклад, можна в цьому випадку ігнорувати – важлива не звукова гармонія, а те, про що автор говорить, і ті обставини, в яких це було сказано.
Обставини, в двох словах, такі: недовга незалежність, яку змінила подвійна, нацистсько-комуністична окупація, потім тільки нацистська, потім тільки радянська, яка перетворилася у владу намісників і поразників, потім звільнення, яке прийшло по смерті окупанта, але було підготовленедовгою і здавалося б безнадійною боротьбою в підпіллі.
Отже, вірші:
Чеслав Мілош (р. 1911), «Дитя Європи»
( ... )
Другим достались простреливаемые участки
и наши призывы не уступать ни пяди.
Нам же выпали мысли про обреченность дела.
( ... )
Выбирая меж собственной смертью и смертью друга
мы склонялись к последней, думая: только быстро.
( ... )
Как положено людям, мы познали добро и зло.
Наша подлая мудрость себе не имеет равных.
( ... )
Не влюбляйся в страну: способна исчезнуть с карты.
Ни, тем более, в город: склонен лежать в руинах.
Не храни сувениров. Из твоего комода
может подняться дым, в котором ты задохнешься.
Не связывайся с людьми: они легко погибают.
Или, попав в беду, призывают на помощь.
Так же вредно смотреться с озера детства:
подернуты ржавой ряской, они исказят твой облик.
Або:
Марцін Свєтліцкий, «Ще раз про варварів» (1986)
Знаємо: вони все одно прийдуть –
на цю не нашу,
але й не їхню землю – тож
сьогоднішні наши покупки
такі тимчасові (чтвертку хліба, будь ласка).
Відпадає проблема старців. Годі
голосно з ними вітатись на вулиці, у крамниці.
Досить. Нам гидкі наши колишні
забави, сидимо, вкрай зосереджені.
Чекаємо. Тварин не годуємо вже.
Чекаємо и чекаємо дня, коли
наша слабкість підтвердиться
й затріумфує.
Іван Ампілогов, російський письменник із Криму
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
