Доступність посилання

ТОП новини

«Його звали Сабирли...»


Ервін Умеров

«В останні роки люди мало радували собаку, але тепер, коли його тут зовсім не стало, самотність переросла в нестерпну муку. Собака, звичайно, сумуючи, не міг знати, що люди піднялися й залишили свої будинки, худобу, могили предків не з доброї волі і що не тільки село, яке Сабирли знав з цуценячих років, порожнє, але порожнє й сусіднє село, і третє, і п'ятє, і десятє, сотє, і так до самого моря, яке хлюпається з трьох сторін півострова».

Ці рядки з оповідання «Самотність» – одного з найбільш пронизливих творів, написаних коли-небудь про депортацію кримських татар. Належать вони Ервіну Умерову – талановитому письменнику з дуже драматичною долею.

Він народився 1 травня 1938 року в селі Яни-Сала Жовтневого району Кримської АРСР в родині вчителів. Через шість років після народження, 18 травня 1944 року, разом з сім'єю і своїм народом був депортований з Криму.

Сім'я Ервіна опинилася в Узбекистані, в населеному пункті Паласан Алти-Арикського району Ферганської області. Тяжкі враження дитинства в місцях вигнання назавжди врізалися в пам'ять майбутнього письменника... Після закінчення школи в 1957 році Ервін працював спочатку слюсарем-арматурником на нафтопереробному заводі, потім – інспектором районного статистичного управління. В цей же час почав публікуватися в газетах Узбекистану.

Його перша серйозна публікація – розповідь у збірці кримськотатарських письменників «Дні нашого життя», випущеній видавництвом художньої літератури Узбецької РСР до декади мистецтва і літератури Узбекистану в Москві в 1959 році. Ця збірка – перша після депортації, де були опубліковані твори кримськотатарських письменників – як маститих, так і зовсім молодих. Серед авторів були й ті, хто не повернувся з фронту, – Мамут Дібаг з оповіданням «У далекому селищі» і Еннан Алімов, загиблий в 1942 році, – автор зворушливої новели «Горлиця махає крилом».

Титульна сторінка збірки «Дні нашого життя»
Титульна сторінка збірки «Дні нашого життя»

Здавалося б, вихід такого збірника після п'ятнадцяти років забуття можна розглядати як винятково позитивний факт... Проте розчарування чекало вже при відкритті книги: на титульному аркуші, в пропозиції «переклад з кримсько-татарської мови» перша частина слова – «кримсько» була заретушовано друкарською фарбою. Та й у самому збірнику етнонім «кримські татари» відсутній...

Згодом і Ервін Умеров, і всі кримськотатарські письменники стикалися з тим, що писати про Крим можна було тільки так, щоб не було згадок про втрачену батьківщину, про депортацію і про те, що є такий народ – «кримські татари». Знадобилося багато років, щоб ця заборона була знята...

У 1960 році, разом зі своїм товаришем і ровесником Емілем Амітом Ервіном вступає в прославлений Літературний інститут імені О.Горького в Москві. Згодом обидва – і Аміт, і Умеров – напишуть гіркі, проникаючі в серці кожної людини твори про страшну трагедію свого народу. А поки вони вчаться письменницького ремесла в одному з найкращих навчальних закладів країни...

Ервін Умеров із колегами
Ервін Умеров із колегами



Після закінчення інституту Ервін Умеров був спрямований в Ташкент, в газету «Ленін байраг'и», яка виходила кримськотатарською мовою як орган ЦК КП Узбекистану. Пропрацювавши тут кілька років, він перейшов на посаду редактора відділу літератури народів СРСР Головної редакції Літдраммовлення Всесоюзного радіо. З 1976 року до виходу на пенсію працював у видавництві «Дитяча література» старшим редактором відділу літератури народів СРСР. З 1966 року Ервін Умеров – член Спілки журналістів СРСР, з 1978 – член Спілки письменників СРСР.

Він автор книг російською та кримськотатарською мовою – «Хай завжди буде сонце», «Дорога на Коктал», «Між двох вогнів», «Світло твоїх очей», «Друга наречена», «Рідна моя хатина», «До зірок». Але, звичайно, найбільш помітними стали його твори про депортацію кримських татар. Вони були написані ще в кінці 60-х років ХХ століття, але у зв'язку з суворою цензурою – вийти у світ ніяк не могли.

Книга Ервіна Умерова «Чорні вітрила»
Книга Ервіна Умерова «Чорні вітрила»

«Самотність», «Чорні потяги», «Дозвіл» – твори, які ходили в самвидаві і були опубліковані лише в постперебудовний період – вже після початку масового повернення кримських татар на батьківщину. У 2002 році московське видавництво «Текст» випустило книгу Ервіна Умерова «Чорні потяги», до якої увійшли оповідання та документальна повість, присвячені депортації. Вона стала помітною подією...

«Його звали Сабирли – Терплячий», – так починається один з найкращих і улюблених читачами творів Ервіна Умерова – оповідання «Самотність».

Головний герой Сабирли – пес – син вівчарки і вовка.

Чи можна розповісти трагедію навіть не однієї людини, а цілого народу в короткій розповіді про собаку?

Чи можна розповісти трагедію навіть не однієї людини, а цілого народу в короткій розповіді про собаку? Це здається неймовірним. Але талановитий письменник вирішує цю задачу немислимої складності...

«Село, яке Сабирли знав зі щенячих років, порожнє, але порожнє й сусіднє село, і третє, і п'яте, і десяте, соте, і так до самого моря, яке хлюпає з трьох сторін півострова». Прислухаючись до моторошної тиші, Сабирли раптом помічає людину – в чоботях, в шинелі, з милицею, на яку він злегка спирається. Людина ця стоїть як кам'яна і немигаючими очима дивиться на спорожніле село.

«Я повернувся з фронту додому, до сім'ї, а їх немає. Поки я воював, кров проливав за батьківщину, їх звідси виселили – усіх, все село, весь народ! За що? За що.

Він не ворушився, і, здається, не дихав. Точно кам'яний... Однак Сабирли помилявся. Просто в темряві не помітив, що по щоках людини котяться сльози... «Людина ця не кам'яна. Кам'яні люди не вміють плакати»... Чоловік нагодував собаку, взяв жменю рідної землі і покинув її назавжди.

А пес залишився вмирати – чи то від старості, чи то від самотності: «Не кліпаючи, дивився якийсь час на зовсім посвітліле небо, поклав голову на лапи і виструнчився. На відкрите око Сабирли сіла муха, але він вже не зміг її прогнати. Для кримських татар скінчилася перша доба вигнання з батьківщини і почалися інші».

Наприкінці 1980-х Ервін Умеров приїхав до Криму – щоб залишитися тут назавжди. Отримав українське громадянство, отримав прописку у гуртожитку; став у чергу на отримання житла. І чекав. Чекав. Іноді ходив кабінетами – влада рапортувала про темпи облаштування депортованих. Для нього ці п'ятнадцять метрів в бетонній коробці значили чимало – жити і творити на батьківщині. Очікування тривало роками...

Важка невиліковна хвороба перервала надії, плани і очікування. Житло в Криму знаменитий письменник так і не отримав, на батьківщині йому дісталося лише місце на кладовищі...

Письменник Ервін Умеров помер 24 лютого 2007 року в Москві. Похований згідно з його останнім проханням на батьківщині, в Криму.

Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу

  • 16x9 Image

    Гульнара Бекірова

    Історик, кандидат політичних наук. До 2014 року працювала в Криму на кримськотатарському телеканалі ATR і викладала в Кримському інженерно-педагогічному університеті. З листопада 2014 року – автор історичної колонки «Сторінки кримської історії» на Крим.Реалії. Автор і ведуча програми  «Тарих седасы» («Голос історії») на телеканалі ATR, член Українського ПЕН-центру. Авторка десяти книг, сценарист шести документальних фільмів, безлічі статей і публікацій в українських та зарубіжних ЗМІ. Лауреат Міжнародної премії ім. Бекір Чобан-заде, фіналіст книжкового рейтингу «Книжка року-2017». Заступниця голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу.

XS
SM
MD
LG