Із Росії: Чоботи Сталіна і ціна Перемоги

Ліля Пальвелєва

Із наближенням 9 травня в переважній більшості російських музеїв і галерей відкривають виставки, присвячені 70-річчю Перемоги над фашизмом. Ці проекти перебувають під жорстким ідеологічним контролем з боку державних чиновників. На їхню думку, головне завдання таких виставок – продемонструвати міць країни і непорушність її підвалин.

Напередодні святкування Дня Перемоги активізувалось до пори мало кому відоме Російське військово-історичне товариство, керівником якого є міністр культури Росії Володимир Мединський. Вірна прикмета: якщо серед організаторів якої-небудь виставки крім самого музею значиться це товариство, чекай засилля емблематики. Зрозуміло, ордени, стяги, парадні мундири і парадні портрети маршалів і генералів мають безпосереднє відношення до Дня Перемоги, але головна, трагічна тема війни як національного лиха, тобто ціни перемоги, все більше затуляється георгіївською стрічкою.

У парадигмі казенної радості і казенної скорботи стали недоречними багато реальних сюжетів. Тому в Брянську заборонили історико-краєзнавчу виставку фотографій, знятих в період німецької окупації 1941-1943 років. Якийсь громадянин із якогось патріотичного руху на вернісажі влаштував скандал. Мовляв, на знімках є усміхнені діти, виставка оспівує окупаційний режим.

В Єкатеринбурзі до прямих звинувачень справа не дійшла. Там під надуманим приводом попросту закрили фотографічний музей «Будинок Метенкова» в акурат перед відкриттям виставки «Тріумф і трагедія: союзники у Другій світовій війні». Хоча за офіційною версією причиною був неналежний стан зношеної будівлі, ніхто не сумнівався: місцевим чиновникам не сподобалося, що всі знімки надали консульства США і Великобританії. А ну як хтось подумає, що вирішальна роль у перемозі над ворогом належала не СРСР?

«Дому Метенкова» довелося врівноважити експозицію знімками радянських фотографів, завдяки чому виставка тепер відкрилася. Правда, повідомляє її куратор Артем Беркович, в іншому місці:

– Виставка відкрилась у кіноконцертному театрі «Космос». Це одночасно кінотеатр і місце, де відбуваються різні урочисті заходи, один із головних, якщо не головний, у Єкатеринбурзі.

– Та чи підходить цей простір для експозиції?

– У будь-якого простору є достоїнства і недоліки. Звісно, це приміщення не створене для того, щоб там були виставки, зате там безкоштовний вхід, туди приходить достатня кількість людей на різні інші події, зокрема й зі святом пов'язані. І ці люди мимоволі стануть відвідувачами виставки, в цьому є свої плюси.

Якби ми складали десятку найкращих, найвідоміших фотоікон, знятих російськими, американськими або британськими фотографами під час Другої світової війни, то багато що з цих зображень сьогодні висить у нас.

– Чому знадобилось розширювати експозицію? Попередньо передбачалось, що вона буде більш компактною і матиме відношення лише до союзників.

– Зміна концепції виставки завжди привносить якісь додаткові смисли. І коли ми доповнили виставку роботами радянських фотокореспондентів, то мимоволі з'явилася тема зіставлення, порівняння того, як працювали американські, британські фотографи і радянські фотографи. Виявилося, що було багато спільного. Насамперед, відчуття внутрішньої свободи. Бо війна стала дійсно зоряною годиною нашої вітчизняної фотожурналістики, як це не парадоксально прозвучить. Я думаю, що взагалі в російській фотографії 20-го століття є два видатних досягнення – це авангард фотографічний 20-х років і репортерська фотографія воєнних років. На війні фотографи сміливо порушували багато табу, може бути, навіть не розраховуючи на публікацію фотографій, але роблячи ці фотографії.

Сьогодні, через десятиліття, коли вже підняті архіви, ми бачимо, що наші фотографи майже нічим не поступалися фотографам американським і британським. Прагнення до правди, іноді в дуже безжальній фотографії, і уявлення про війну як про колосальну людську трагедію – це є на роботах всіх військових фотографів, яку б форму вони не носили.

Британським, американським і нашим фотографам було властиве те, що можна назвати гуманізмом, тобто увага до трагедії окремо взятої людини. Тому що для фотографа недоступно уявити всю грандіозність військових явищ, увага його завжди зосереджена на конкретному герої. Війна через фотографію – це завжди війна через конкретну людину. Буквально фотограф працює віч-на-віч зі своїм героєм. І ось ці трагічні долі людей, за великим рахунком, і є головними у цій виставці.

Доповнити цю виставку нам дозволив Московський будинок фотографії, що надав свої матеріали. Але це доповнення загальній концепції виставки жодним чином не суперечить. Навіть з'явилася, можливо, якась додаткова і дуже важлива складова. Так що я, як куратор і першої версії виставки, і другої, загалом, задоволений.

– Ви зараз говорили про достовірність документальної військової фотографії. Між тим, я чула, принаймні, про декілька сюжетів, коли ці знімки були зовсім не репортажними, а постановочними. Найвідоміша історія – знімок із прапором над Рейхстагом. Враховували ви цей момент, коли формували виставку?

– Так, звісно. Розумієте, є дві речі. Є правда життя, і є правда мистецтва. І дуже багато фотографій, не тільки, скажімо, «Прапор над Рейхстагом», але і знаменита фотографія Джо Розенталя «Встановлення прапора над Іводзіми» – теж постановочна фотографія. Клінт Іствуд цілий фільм зняв на цю тему. Це фотографії-плакати, це фотографії з концентрацією сенсу. І документальні вони чи постановочні – за великим рахунком, саме відносно цих фотографій не важливо.

Але ж є й інші фотографії, і може бути, вони навіть важливіші. Є фотографії про людські трагедії, і вони не постановочні. Коли ми бачимо на знаменитій фотографії Юджина Сміта людину, яка отримала страшне поранення, втратила зір, людину, яка молиться, і, за великим рахунком, йому більше нема на що сподіватися в цьому житті, окрім як на бога, ми розуміємо, що це зіткнення фотографа з великою людською трагедією, дуже індивідуальною, персональною трагедією.

Через такі зображення якраз розкривається весь жах війни як явища історії. Ще можна сказати про цю виставку, що в ній війни більше, ніж перемоги. Можливо, ця фотографія зі встановленням прапора над Берліном – єдина пафосна фотографія. Ну, не єдина, є ще кілька. Але в цілому це дуже трагічна виставка. Принаймні, мені хотілося б, щоб вона була такою, і вона такою є, щоб люди, які дивляться на ці роботи, зрозуміли, що таке війна. Що війна – це не гра комп'ютерна, це не блокбастер, не детективний сюжет. Це, насамперед, насильство над тілом людини, і війна деформує його свідомість назавжди. Тобто ми робили антивоєнну виставку.

– Чи не тим, що у вас не пафосна виставка, в ній багато страждань, пояснюється те, що її не вдалося відкрити з першого разу, тобто безпосередньо в приміщенні вашого музею фотографії?

– Знаєте, у всіх установ культури є свої внутрішні проблеми, які я б зараз не хотів би коментувати. Головне, що виставка, незважаючи ні на що, відбулась. Для мене це важливіше. І що у неї є глядачі. А всі ті проблеми, які виникали навколо цієї виставки, я думаю, вже стали теж свого роду історією.

– Ваша будівля в якісь доступні для огляду терміни відкриється чи там має бути реконструкція, ремонт і так далі?

– Я думаю, що ми відкриємо будівлю до «Ночі музеїв» після відповідних ремонтних робіт.

– Тобто вже до 18 травня?

– Сподіваюся. «Ніч музеїв» – це головна подія року для будь-якого музею. «Будинок Метенкова» не зачинений зовсім, він продовжить свою роботу, – каже Артем Беркович.

Одним з головних в Росії проектів до 70-річчя Перемоги вважають виставку в Історичному музеї. Це якраз той випадок, коли в організації виставки брало участь Російське військово-історичне товариство. На відкритті багато говорили про те, що нікому не дозволено спотворювати історію, що тут все справжнє і достовірне.

Серед «достовірних» експонатів – картина художника Герасимова «Приїзд Сталіна на фронт». І ніяких додаткових пояснень, хоча б на етикетці, що картина брехлива. Насправді, коли верховний головнокомандувач здійснив у передмістя Ржева короткий візит, місто було вже звільнене. Однак відвідувачеві про це не повідомляють. Зате йому запропоновано помилуватися кітелем Сталіна, кашкетом Сталіна, чобітьми Сталіна. Без цих чобіт розповідь про велику перемогу, звісно, була б не повною.

У зоні відповідальності одного з творців виставки керівника відділу Історичного музею Андрія Матвеєва – все, що пов'язане з металом. Від нагородних знаків до предметів озброєння. Так що ініціатива вийняти із запасників сталінський портрет, до того ж на рідкість кепсько написаний, належить іншим людям. Однак своїх колег-експозиціонерів Андрій Матвеєв виправдовує:

– Картина Герасимова була написана саме в цей період, це данина часу, прагнення якимось чином відобразити епоху. Наприклад, на виставці знаходяться роботи Кукриніксів, де німці показані такими смішними, такими дурними, комічними, а це було далеко не так, інакше чого ж ми з ними чотири роки воювали, так довго і криваво? Те ж саме стосується і Сталіна. Дійсно, був його культ, і це не можна викреслити з історії. На знаменах, на медалях, на орденах теж є профіль Сталіна. «За перемогу над Німеччиною», наприклад. І це нікуди не дінеш, не викинеш.

У нас весь час кидаються з крайності в крайність. Зараз багато хто звинувачує, що ми дуже багато уваги приділяємо Сталіну. Але давайте не забувати, що, наприклад, після 1953 року взагалі про Сталіна згадували побіжно. Через цей необ'єктивний погляд, через те, що боялися такого поняття, як сталінізм, навіть не вимовляли таке поняття, як масові політичні репресії, намагалися повністю ім'я Сталіна забути.

Це привело до зворотного ефекту. Навколо Великої Вітчизняної війни накрутили стільки всяких чуток і домислів, що, наприклад, одних дуже сильно возвеличили, інших, навпаки, втоптали в багнюку. Об'єктивного погляду не було на питання Великої Вітчизняної війни. Те, що у нас дійсно присутній цілий комплекс особистих речей Сталіна, цілком природно, тому що ця людина була головою держави в цей найскладніший момент. Таким самим, у принципі, як Рузвельт і Черчилль, – говорить Андрій Матвєєв.

Оригінал публікації – на сайті Радио Свобода