На київському Житньому ринку завжди метушливо. Люди зупиняються для того, аби купити чашку кави, похапцем перекусити та побігти далі у справах. У центрі такого метушливого місця можна помітити невеликий будиночок, біля якого, попри те, що час обіду давно минув, скупчилось чимало людей.
«А це у вас такі дуже смачні чебуреки? Такі справжні, як колись були?», – запитує дідусь. – «Так, у нас», – із усмішкою відповідає жінка. – «Але зараз потрібно трішки почекати, поки інші спечуться». – «Добре, я зараз підійду».
Кафе «Софра. Смак Криму» відкрилось у листопаді минулого року. Засновники – родина Буджурових, колись жителі Сімферополя, сьогодні – кияни.
– Асане, коли і чому Ви переїхали до Києва?
– Вперше я приїхав до Києва в квітні минулого року, для того, щоб закінчити навчання в університеті. У мене були проблеми із кримською владою після окупації. Тому я був радий переїхати до Києва і вже тут отримати диплом.
– Що за проблеми?
– Є така ініціативна група, називається «Millet! Vetan! Qirim!». Серед молоді ми доволі популярні, у нас близько 30 000 підписників у соціальних мережах. Ми заснували її два роки тому, і під час буремних подій минулого року зайняли активну позицію – підтримували Євромайдан. Ми організовували мітинги, а коли почалась окупація – патрулювання біля компактних місць проживання кримських татар, а потім також допомагали військовим частинам, які були у скрутному становищі. Про це багато розповідали по телебаченню, в інтернеті була ця інформація, і через це виникли проблеми. Приходили додому люди, в них були посвідчення СБУ, але можна сказати, що вони вже працювали на ФСБ Росії. На мене почали поступати скарги, стосовно того, що я тримаю вдома у себе зброю, і обіцяю розстрілювати усіх після референдуму. Це було 14 березня.
– Як зустрів Вас Київ?
– Одразу зустрів дуже привітно. Коли декілька студентів нашого університету, в тому числі і я, перевелись до Київського національного університету будівництва та архітектури (КНУБА), нас дуже привітно зустрів декан, розповів, як ми тут навчатимемось, як отримаємо дипломи. Я дуже вдячний, що нас так прийняли, без проблем.
– У Києві у Вас були друзі, рідні?
– Коли тільки переїжджав сюди, було двоє…троє людей. Не більше. Зараз, звісно, дуже багато знайомих, у тому числі й тих, хто покинув Крим внаслідок минулорічних подій.
– Коли виникла ідея відкрити кафе?
Така ідея виникла влітку, коли я повернувся після навчання до Криму, і зрозумів, що жити там небезпечно. Ми думали, що треба переїжджати…але як переїжджати, чим займатися? Ну поки що відкрили такий невеликий заклад, щоб вистачало для себе, тому що просити у держави, чекати на те, поки тобі хтось щось дасть – це не вихід.
– Чи було сприяння з боку держави під час відкриття закладу?
– Сприянь ніяких не було. Якщо відсутність створення перешкод від держави можна розуміти як сприяння, то тоді так, сприяла, – усміхається Асан. – Але були труднощі з реєстрацією приватного підприємства. Із кримською пропискою це дуже важко зробити.
Час від часу Асан переривається для того, щоб відповісти на телефонні дзвінки – люди здійснюють замовлення. У цей самий час в приміщенні не меншає людей. Майже кожен дякує і нахвалює страви. Відвідувачів не зупиняє і те, що на страву доводиться чекати по 30-40 хвилин.
– Чому саме кафе? У Сімферополі Ви займались чимось подібним?
– Ні, це більше було як хобі. Батько працював адміністратором у готелі. А кухня – це так… для себе, для друзів. Усім подобалось, ми вирішили, що можна спробувати себе в цьому.
У Києві Асан не закинув громадську діяльність. Він є заступником голови правління «Інституту розвитку громадянського суспільства та демократії».
– 16 травня ми організували молебень у Голосіївському парку в пам'ять загиблих під час депортації кримських татар та загиблих внаслідок останніх подій. Молилиться мусульмани та інші конфесії, які є в Україні, а потім відбувся автопробіг до Меморіалу пам’яті жертв голодоморів.
А як щодо діяльності в організації «Millet! Vetan! Qirim!»? Чи продовжуєте її?
– Продовдуємо, але вона дуже така… легка. Нас поставили в такі умови, що окрім благодійних вечорів, ми більше нічого не можемо робити.
Під час нашої розмови в кафе все йшли і йшли люди. Працівники зустрічали всіх із посмішкою.
– Асане, розкажіть, хто у Вас працює?
– Ну спершу це були лише ми з батьком, але потім вже почали наймати людей, аби трохи звільнитись від праці. За півроку в нас було лише 2 вихідних дні, – усміхається Асан, – тож ми трішки втомились. Один із наших працівників, до речі, переселенець із Луганська.
У майбутньому, після звільнення Криму від окупаційної влади, Ви хотіли б туди повернутись?
– Мені дуже подобається Крим, я хочу повернутись, і буду туди повертатись. Але зараз відбувся такий переломний момент у житті…Ми все кинули там, все своє життя. Кинули, і тут починаємо щось нове, щось будуємо… Будуємо нове життя, і ще раз переїжджати… ми будемо туди їхати, адже там родичі, наші близькі, наша земля. Але якщо ми тут працюємо, то якось будемо жити і намагатись працювати тут.
Після закінчення нашої розмови, Асан одягає форму і хутко приступає до роботи. До кафе приходять все нові й нові відвідувачі.
