Володимир Носков
Київський «Театр для діалогу» презентував у Харкові виставу для переселенців із Донбасу та Криму під назвою «Квиток в один кінець». Автори цієї психологічної драми самі є вимушеними переселенцями. Цю виставу показали у форматі так званого «форум-театру». Глядачі змогли особисто вплинути на сюжет, пропонуючи свої варіанти розвитку подій. Водночас глядачі могли стати акторами.
Назву вистави «Квиток в один кінець» дев'яти переселенцям-акторам «Театру для діалогу» підказало життя. Рік тому тисячі людей тікали з Луганської та Донецької областей машинами, автобусами, потягами до вільних від проросійських загарбників країв. Харків став одним із найбільших в Україні центрів, де оселились внутрішньо переміщені особи. Переселенці згадують, що багатьом видавався безкоштовний квиток в один кінець.
В основі чотирьох сцен спектаклю – життєві історії людей з Луганської та Донецької областей, написані самими переселенцями: розкол у родині за політичними поглядами, проблеми з винайманням квартири та працевлаштуванням через штамп у паспорті про донецьку реєстрацію. Також наскрізною лінією у психологічній драмі проходять приклади упередженого ставлення до представників Донеччини – мовляв, «сепаратист, пов'язаний із криміналітетом і може вкрасти мобілку або обчистити квартиру». В одній зі сцен переселенцю з Горлівки, який втік до Києва, сусіди по зйомній квартирі дорікають Донецьком.
Безробітний двадцятирічний Олександр із Горлівки, за сценарієм вистави опинився на вулиці без житла. Переселенка, актриса театру Юлія Кубанова вдячна всім, хто її підтримував у скрутний час, коли довелось полишити малу батьківщину. Проте в Запоріжжі їй теж довелось нервувати через приналежність до «донецьких».
Мене не хочуть приймати як людину з Донеччини – Юлія Кубанова
Я впродовж місяця не змогла в місті Запоріжжя винайняти квартиру тільки тому, що у мене штампик міста Донецьк поставлений 2001 року – це є проблемоюЮлія Кубанова
«Якщо я, дівчина з нормальною репутацією, яка говорить складнопідрядними реченнями, впродовж місяця не змогла в місті Запоріжжя винайняти квартиру тільки тому, що у мене штампик міста Донецьк поставлений 2001 року – це є проблемою. Проблема полягає в тому, що мене не хочуть приймати як людину з того регіону. Тому я кажу: потрібно збиратись, об'єднуватись, потрібно шукати вирішення, але не шляхом боротьби, а пошуком діалогу», – зазначає переселенка Юлія Кубанова.
Ініціатор проекту Оксана Потапова впевнена: цей театр потрібен для відвертого, щирого діалогу людям, які опинились на межі фізичного і марального виживання, чоловікам і жінкам різного віку та матеріального становища, які почали нове життя далеко від рідної оселі серед чужих людей зі своїми правилами і традиціями.
Такий театр базується на особистому досвіді, але ми виносимо його на колективний рівень, бо не вважаємо, що особисте є політичним, а політичне – особистимОксана Потапова
«Такий театр, який робимо ми, звісно, базується на особистому досвіді, але ми виносимо його на колективний рівень, бо не вважаємо, що особисте є політичним, а політичне – особистим. І межа між індивідуальною історією і суспільним досвідом є дуже тонкою. Наш театр є живим і реалістичним для багатьох глядачів», – розповіла режисер вистави, координатор проекту «Театр для діалогу» Оксана Потапова.
Друга частина психологічного театрального дійства була побудована саме на діалозі: дискусія точилась між творцями вистави та глядачами, тим паче, всі вони мають за плечима певний досвід втрати малої батьківщини. У будь-який момент люди із зали зупиняли виставу, щоб глядач, упізнавши себе в тому чи іншому «акторі», міг стати на місце героя, пропонуючи своє розв'язання конфлікту. Під час гарячої дискусії можна було почути про стрес, пережитий людьми, про факти дискримінації. Тут розповідали історії сімейних трагедій, коли одна частина рідних продовжує стояти за проросійський шлях шахтарського краю, а інша живе в українському Харкові, усвідомлюючи крах так званих «народних республік». Гаряче говорили люди про ненависть і любов, згадували про зруйновані свої міста і про важливість збереження сил, аби згодом, по закінченні війни, туди повернутись і взятись за відновлення Донецьких, Луганських земель.
«Театр-форум» на кілька годин став майданчиком без обмежень, для переселенців важливо було виговоритись, почути, як долають ті самі проблеми їхні побратими.
«Мир краще всякої сварки. Тому я бажаю миру, щоб ми всі одне до одного ставилися з любов'ю», – після гіркої розповіді про пережиті війни спочатку в Грузії, а тепер в Україні, прозвучали побажання від переселенки Любові Беришвілі.
Виставу «Квиток в один кінець» київський «Театр для діалогу» вже показував переселенцям у Києві, Одесі, Харкові, а далі актори організовуватимуть вистави у Львові та Івано-Франківську.
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
