Окупація Криму: хроніка «перевальненської зради захисників Батьківщини»

Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»

Спочатку про офіційний бек-граунд. Минулого тижня український парламент, як відомо, нарешті «дозрів», щоб визначитися з точною датою – 20 лютого 2014 року – початок агресії Росії проти України. Точніше, «перезрів», бо за бажання це можна і варто було зробити ще наприкінці березня минулого року. Одразу після того, як російське міноборони заходилось вішати на груди всім підряд – від новоспеченого «голови Криму» Сергія Аксьонова до останнього місцевого «беркутівця» – свою відомчу медаль «За повернення Криму». А потім ще й пустило у вільний продаж за ціною 490 рублів за штуку. Нагадаю, на реверсі тієї медалі вибитий точний термін історичного «повернення» – 20.02.14 –18.03.14.

Із самим поняттям «агресія» нашим законодавцям теж не потрібно було надто напружуватись. За них це зробила дуже давно, 14 грудня 1974 року, Генасамблея ООН у своїй відомій резолюції №3314. Адже у статті 3, пункт е, чорним на білому написано: «Застосування збройних сил однієї держави, що перебуває на території іншої держави за угодою з державою, що їх приймає, у порушення умов, передбачених угодою, чи будь-яке продовження їхнього перебування на такій території у разі припинення дії угоди».

Відтак, не варто було тоді вигадувати якихось загадкових, ледве не милих серцю «зелених чоловічків», «ввічливих людей». А називати речі своїми іменами. Як це, власне, зробив на місці, не хто-небудь, а сам командир найбільшого українського з’єднання на півострові – Перевальненської 36-ї окремої бригади берегової оборони, уродженець Харкова полковник Сергій Стороженко. Той самий, якому згодом нове начальство зі штабу російського Чорноморського флоту з помпою вручить згадану вище медальку «За повернення Криму». Ну і вже геть церемоніально, під мідь військового оркестру, бойовий прапор із двоголовим орлом і все таке інше.

Хто-хто, а Сторож, як поміж собою називали його офіцери, справді її «заслужив». Позаяк довго «не пручався» і ледве не відразу пристав на всі умови своїх «ввічливих» візаві. Обставивши цей «вимушений» крок начебто невиконанням військовим відомством України перед ним умов контракту. Утім, тоді, на початку березня 2014 року, вітчизняним та іноземним журналістам пан полковник «заливав» інше. Наприклад, щиро зізнався, що в облозі його бригаду тримають російські військовослужбовці ПДВ (повітрянодесантних військ), і що він напряму контактує з їхнім начальником у званні полковника.

«Поки тут перебувають російські війська, – знаходжу у своєму диктофоні потрібний файл, – про жодну взаємодію йтися не може... Бойовий дух бригади високий... Готовий діяти за статутом у разі порушення кордонів посту... Караул і черговий підрозділ перебувають у готовності... Командир (російських десантників – авт.) запевнив, що спроб проникнення на територію частини не буде».

Звичайно, більшість медійників у той момент і гадки не мали, що реально комбриг, котрий випромінював твердість духу і самовпевненість, веде подвійну гру. І найголовніше – вже у кроці від банальної зради.

Про це нещодавно на своїй сторінці у Facebook більш розлого написав тодішній командир гірсько-піхотного батальйону 36-ї бригади підполковник Юрій Головашенко. Юрій, як ще декілька командирів лінійних підрозділів цього з’єднання, залишився вірним військовій присязі, вийшов на материк і нині продовжує службу в Українській армії. До «мемуарів» його спонукали військові флотські журналісти. Вони мають намір зібрати якомога більше подібних спогадів очевидців і у підсумку видати щось на кшталт «хроніки кримської зради». До речі, Головашенко від початку, тобто з моменту створення гірсько-піхотного батальйону, займався вишколом своїх бійців, провів із ними у навколишніх горах не один польовий вихід. Ось що він згадує:

«2.03.14, неділя. О 4:00 до КПП танкового містечка під'їхав російський «Тигр» (нічого не нагадує?). З 7:00 ми на КП бригади чекаємо Стороженка. Приїхав. Сказав, що висунули (російські військовослужбовці – авт.) вимоги – здати зброю і не чинити спротиву. Я був у ох...є! Подзвонив баті й малому, вони виїхали з Києва. Сказав дружині збирати речі.

Весь день була незрозуміла метушня. Сторож постійно мотався то в штаб, то до росіян в базовий табір. Ідіоти розмістилися в ямі за парком, зенітки, одна МІНБАТР обробила б їх під горіх з пів б/к (боєкомплекту – авт.). Видно було, що Сторож обіс...ий, та й всі ці дні він був на зраді... Але до вечора осмілів. Почав вести себе впевненіше. Години близько 16:00 всі зібралися на КП. Прийшло наше чудо, кинуло шапку на стіл і сказало: «Я ЛЮДЕЙ КЛАСТИ НЕ БУДУ, Я ЗДАЮ БРИГАДУ». Сказати, що всі ох…ли – це нічого не сказати. Сторож бадьоро намагався поговорити з в.о. МОУ, для чого йому начзв’язку задиктував телефон. Я нишком теж записав. В.о. МОУ на дзвінок не відповів або Сторож просто не набрав номер. Після чого він дістав папірець від Березовського (командувача ВМС України, який на той момент вже перейшов на бік росіян – авт.), зачитав і відіслав всіх здавати зброю.

Я був розлючений. У цій ситуації я міг тільки ви...ся (інакше це не назвеш). Кому довіряти, я не знав. Я комбригу до цього довіряв. Сторож – штатний, законний командир бригади. Перша особа, всі зв'язки через нього, а я, б..ть, його підлеглий...

Батя не встигав. Викликав свого довіреного бійця з машиною, забрав його автомат і попросив заховати дружину і дітей в Сімферополі до приїзду батька з малим, подалі від казачків і самооборони. Подзвонив дружині сказав, щоб збиралася. Через півгодини вони виїхали, навіть я не знав куди. Став впевненішим. У той момент зрозумів, що мені п...да. Живим з Криму не піду. Помилився.

Зібрав замів. Поговорили. Зампотех злився з ходу (потім забухав – і хер з ним). Зібрав ротних. Потім решту офіцерів. Мене всі підтримали. Зрозумів, що не дарма чотири роки був у них комбатом та ішачив з усіма.

Вже розумів, що Крим вже про...ний. Вже почалися захоплення частин, але народ тримається. І дивиться на нас (найбільша сухопутна частина в Криму). Варто їй злитися, посиплються всі інші. Й тоді наші на материку не встигнуть привести в «повну» (бойову готовність – авт.) і пі..ц усім сподіванням. Я командував ГПБ (гірничо-піхотним батальйоном – авт.) – єдиним розгорнутим батальйоном в частині і найбільшим. А тому Сторож як би не хотів, бригаду злити без моєї згоди не міг. Я пішов ва-банк. У присутності своїх офіцерів набираю телефон Тенюха (міністра оборони України – авт.). Він відповів. Доповів обстановку, запропонував вивести батальйон своїм ходом через гори. Гори ми знали краще за росіян. Тенюх сказав, що передзвонить. Передзвонив через 10 хвилин, сказав: триматися і не піднімати паніку, мовляв, комбриг на місці. Все, кінець зв'язку. Поки я це переказував, і ми чесали ріпу «шо далі?», прибіг посильний і сказав, що терміново в штаб до комбрига. Залишилися ротні і заступники, інші пішли на місця. Встав я, і за мною встали мої підлеглі (в той момент це були близькі й дорогі мені люди, я глотку готовий перегризти за кожного). Ми були озброєні, хоча вже практично всі здали зброю. Прийшовши в штаб, зайшли в приймальню, почав чекати, коли викличуть. Вийшов замполіт (підполковник Бойко – авт.), побачивши нас, аж на лиці змінився, тварюка. Втік з телефоном біля вуха. Через хвилину вийшов начрозвідки, у нього трохи окуляри не лопнули. Коротше, ми сиділи хвилин десять, поки дозрів вождь. Вийшов і повідомив, що потрібно пройти в клуб. Для загальних зборів офіцерів. Я сказав, мовляв, в клуб так в клуб. І дав команду своїм слідувати за мною. Сторож був шокований, він не очікував, що мої офіцери будуть слухати мене, а не його. І запитав, навіщо ми приходили. Я ,пропускаючи повз вуха той факт, що він мене викликав, сказав, що є розмова. Ми пройшли в кімнату для брифінгів. Він з ходу почав обробляти моїх заступників, ротні стояли слухали і гарчали. Мене перебивав і не давав слова вставити, розповідав, що це (в Києві – авт.) переворот і хунта, влада нелегітимна і за це класти людей і вмирати не буде. Але мої заступники дали йому гідну відсіч.

Після розмови, не переконавши нас ні в чому, він відіслав нас в клуб на офіцерські збори. До цього моменту там вже всі зібралися. Зал ділився на три зони: 1 офіцери управління, 2 – маленькі батальйони й окремі підрозділи, 3 – мій ГПБ. Зі зброєю були тільки мої, решта вже зброю здали. Після нас зайшов Сторож. Намагаючись пожартувати, назвав нас мілітаристами. А далі почав говорити про збройний переворот, про неправильну зміну влади, про правильних військових, які стоять біля наших воріт, за спинами яких нормальна і сильна влада, і що в цій ситуації нема за що класти підлеглий особовий склад. І що з Києва сказали: ні в якому разі не відкривати вогонь і не провокувати кровопролиття. Завтра тут буде новий командувач Березовський, він теж виступить. І вимагав від усіх здати зброю.

Парк (бойових машин – авт.) вже був оточений і прорватися туди можна було тільки з боєм. На території ж містечка перебувала техніка першої роти мехбату і їхня мінометка (батарея – авт.). Сторож запропонував завтра почати з них. Потім парк. У той момент я вже не витримав і встав зі свого місця:

– Якщо інших варіантів немає, то розряджати наш єдиний підрозділ не можна. Можна притлумити увагу росіян і потихеньку відсилати рабкоманду в парк. Нехай тягнуть час, поки наш уряд у Києві не ухвалить рішення.

Сторожа аж перекосило (трибуна розташована була в двох метрах від мого місця), він повернувся до мене і прошипів щось на зразок: «Я з тобою ще розберуся». Я, роблячи вигляд, що не розчув, прошу дуже голосно повторити сказане. І тут він каже: «Добре, можна і так. Всі вільні, чекаю доповіді про здачу зброї». Він сказав це у своїй звичайній манері, навіть не думаючи, що хтось не послухається. І вийшов. І тут Жук (полковник, заступник командира бригади – авт.) починає командувати, щоб всі валили. Але мене прорвало, і я почав відверто з матами кричати, що це чистої води зрада. І що Березовського я завтра заарештую, як тільки побачу. Приєдналися мої. З боку Жука – Бойко (заступник командира бригади з гуманітарних питань, до речі, приятель Сергія Аксьонова – авт.), рідкісне чмо, одна з основних осіб при здачі Криму. Почалася словесна перепалка. На нашу сторону стали командири ТБ (танкового батальйону – авт.) і ГСАД (гаубичного самохідного артдивізіону – авт.). Коли аргументи закінчилися, Жук запропонував йти до Сторожа. Ми й пішли. Знову брифінг-рум. Сторож теж не зміг переконати нас. Сказав, що на 22:00 знову збори. Там мені вже стало зовсім погано (на нервовому ґрунті у мене падає тиск, може впасти до сорока, в АТО прямо в бліндажі крапельницю ставили, коли в госпіталь їхати відмовився). Сторож на радощах мене хотів в санчастину покласти. Я прийшов у кабінет, викликав зама, молодого гарного хлопця. Сказав, що основна робота зроблена, народ на стороні правди і не боїться це сказати. Мовляв, підеш за старшого, має бути все нормально, якщо що клич. Сів випив таблетку і заснув. День для мене закінчився...»

Погодьтеся, що за іншого командного розкладу в Перевальному, притомності й адекватності вищого керівництва в Києві, колесо історії в Криму могло розкрутитись по-іншому. Хоча б тому, що тутешня бригада берегової охорони могла сплутати геть всі карти організаторів «кримської весни». Принаймні, створити серйозні проблеми озброєним лише штатною стрілецькою зброєю російським десантникам. Це той випадок, коли кадри вирішували все. Лише подальші, донбаські, події з АТО у цьому всіх переконали. А тоді, у березні 2014 року, на жаль, трапилося те, що трапилося.

Степан Шляхов, військовий експерт

Погляди, висловлені в рубриці «Думка», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Архівні фото автора і Леоніда Матюхіна (нинішнього речника АТО).