Доступність посилання

ТОП новини

Як довели до смерті Влада Колесникова


Влад Колесников

Журналіст Радио Свобода – про листування з 18-річним юнаком, який наважився підтримати Україну

У місті Жигулівську Самарської області наклав на себе руки мій друг, 18-річний Влад Колесников. Я листувалася з ним протягом декількох тижнів перед його смертю. Влад став широко відомим у червні 2015 року, після маленького виступу на підтримку України. Він вів популярний блог у Facebook, але його відрахували з технікуму, ним зацікавились спецслужби, його зацькували родичі й однолітки. 25 грудня Влад Колесников вжив смертельну дозу ліків.

«Влад Колесников. Востаннє був 25 грудня о 13:36».

Мій Telegram зловісно мовчить. Останнє повідомлення від Влада надійшло 25 грудня, відразу після різдвяного обіду, коли мої діти шумно вибігли за двері на прогулянку:

Він не відповідав на мої дзвінки. Мої панічні повідомлення до нього теж не доходили, вони з того часу помічені як «непрочитані». Я зв'язалась із однією людиною в Росії, яка, як мені здавалось, могла б допомогти. За кілька годин поліція підтвердила мої найгірші побоювання: Влада більше немає, він наклав на себе руки, вживши смертельну дозу ліків. Юнак, який протягом декількох тижнів був моїм щоденним онлайн-співрозмовником, тепер лежав мертвий на столі у якомусь Богом забутому російському морзі.

Його звали Владислав Павлович Колесников, йому було 18 років.

Я кілька разів до цього писала про його проблеми. Але коли я вкотре зв'язалася з ним 2 грудня, його відповіді звучали як крики про допомогу. Він був у розпачі і прагнув розповісти мені про своє життя. Ми листувались у Telegram, часто по кілька разів на день. Здебільшого я просто читала. Влад попросив мене розповісти про нього, якщо з ним щось трапиться. Він хотів, щоб світ знав, що його переслідують, знав про насильство і про ізоляцію, якій можуть піддати в Росії будь-яку людину, якщо вона чимось відрізняється від інших. Це було його останнім передсмертним бажанням.

Що могло змусити розумного, освіченого, здорового 18-річного юнака накласти на себе руки? У сьогоднішній Росії відповідь така: вельми небагато. Подія, що обрушила життя Влада Колесникова як картковий будинок, здається зовсім рядовою, до абсурдності. Однак на тлі потоків войовничої ненависті, що ллються сьогодні з екранів російських телевізорів, навіть дитячі жарти можуть обернутися смертю.

На тлі потоків войовничої ненависті, що ллються сьогодні з екранів російських телевізорів, навіть дитячі жарти можуть обернутися смертю

3 червня 2015 року Влад з'явився у своєму технікумі в підмосковному Подольську у футболці, на якій був зображений прапор України і надпис: «Повернути Крим!». За сучасних російських умов такий вчинок однозначно можна трактувати як небачену хоробрість. Влад не був ні українцем, ні політичним активістом, ні правозахисником. Він був звичайним російським підлітком, незадоволеним діями власної країни щодо України. І, на відміну від більшості, він не побоявся сказати це вголос. Кількома тижнями раніше, під час візиту до місцевого військкомату, він увімкнув на своєму мобільному телефоні гімн України.​

Влад Колесников у футболці з українським прапором
Влад Колесников у футболці з українським прапором

А ще за кілька днів після випадку з футболкою його побили однокласники. «Просто розбита губа, подряпини, кілька шишок на голові і три краплі крові», – написав він у Фейсбуці. Однак ті, хто його оточував, явно не збирались на цьому ставити крапку. До нього в будинок прийшли поліцейські. У військкоматі йому поставили діагноз «розлад особистості». Потім Влада виключили з училища «на його власне прохання», як йому заявили. Далі – гірше. Його власний дід, відставний офіцер КДБ, у квартирі якого Влад Колесников жив у Подольську, вигнав його з дому. Він зібрав його речі, посадив на потяг і відправив до його батька в Жигулівськ Самарської області, на прощання пообіцявши скрутити йому шию, якщо надумає повернутись.

Але й на цьому не завершилось. Колишній кадебешник продовжив ганьбити свого онука в інтерв'ю газеті «Комсомольська правда», у якому розповів, що Влад був товстуном, але вирішив схуднути, звинувачував його у зв'язках із Заходом і дозволив собі цитувати фрази з його особистого щоденника. «Комсомольська правда», само собою, була щаслива, отримавши можливість опублікувати таку статтю. Тоді Владу було ще 17 років, він був майже дитиною.

«Я навіть у страшному сні не міг подумати, що за шматок тканини, за прапорець і новини про нього – може запуститись така машина», – написав він мені пізніше.

Життя в Жигулівську розради Владу не принесла, а чутки про його гомосексуальність лише підливали масла у вогонь. Його нові однокласники звично били його, штовхали, знущались, плювали в обличчя, жбурляли в нього брудом і сніжками. А ще називали «хохлом» і «підаром».

«Я навіть згадати не можу, скільки разів мене, по суті, били. Просто йдеш коридором – і «На тобі, сука!», і по вуху...» – писав він мені.

Йому на допомогу не прийшов жоден вчитель, жоден громадський активіст. За винятком його єдиного друга з Подольська, навколо Влада не було абсолютно нікого

Влад розповідав, що якийсь місцевий дружинник пообіцяв йому, що «він ніколи не закінчить школу». І рідний батько його не підтримував. За словами самого Влада, той лише відразу попередив його, щоб він не створював йому в Жигулівську проблем. Крім того, його знову викликали в поліцію. Влад був дуже наляканий. І зовсім самотній.

Про його жахливий стані знав багато хто, лише у Фейсбуці у Влада набралось більше 2 тисяч підписників. Однак йому на допомогу не прийшов жоден вчитель, жоден громадський активіст. За винятком його єдиного друга з Подольська, навколо Влада не було абсолютно нікого. Порожнеча.

«Мені не можна звертатись у поліцію (ті ще влітку дали зрозуміти, що допомагати мені не будуть і, процитую, «сам би тобі в морду дав за такі речі...»). У Жигулівську тут зі мною взагалі що завгодно можуть зробити. Відчайдушно шукаю, куди можна виїхати», – писав мені Влад Колесников.

Що це за суспільство, в якому дітей нацьковують один на одного, а старші члени родини повертаються спиною до власних нащадків?

Зрозумійте мене правильно. Я не збираюсь поливати Росію брудом, я прожила в Росії багато щасливих років і знаю, що в цій країні є багато чого, гідного любові. Однак я не перестаю питати себе: що це за суспільство, в якому дітей нацьковують один на одного, а старші члени родини повертаються спиною до власних нащадків?

А сьогодні слідчі намагаються представити смерть Влада Колесникова як випадковість, викликану передозуванням алкоголю та наркотиків! Йому не дозволяють зберегти гідність навіть у смерті...

Однак я знаю, що він вжив ліки. Знаю, що Влад і його друг, якого силою помістили у психіатричну лікарню більш ніж на місяць, після того як він допомагав Владу в його проукраїнської акції, думали накласти на себе руки.

Але Влад потроху переставав вірити в цей проблиск надії. Він втомився. Йому здавалось, що світ обрушився на нього і виходу назовні вже немає:

«Я вам вірю і довіряю. Але... я не вірю в диво», – написав він мені за кілька днів до смерті.

Я зробила все, що було в моїх силах, щоб допомогти Владу, але я зазнала поразки. Нам не вдалось його врятувати. Влад був чарівним юнаком, розумним, хоробрим, допитливим. І, незважаючи на суворі випробування, які випали на його долю, дуже турботливим.

За день до своєї смерті він побажав моїй родині щасливого Різдва. І навіть додав смайлик...

Оригінал публікації – на сайті Радио Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG