Кримськотатарська автономія – реальний шанс?

Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»

Минулого тижня в інформаційному просторі знову спливла тема майбутнього Криму і перспектив повернення території законному власнику. З подачі першого президента України Леоніда Кравчука розпочалась дискусія щодо статусу півострова. Він запропонував дати Криму «державну автономію», що є досить суперечливою тезою.

«Наша мудрість полягає в тому, що ми маємо запропонувати нові підходи до політики на Донбасі і нові, перезавантажені політично, підходи в Криму. Якщо ми дійсно хочемо, щоб Крим був з Україною. Я не хочу сказати «щоб він знову повернувся в Україну і був таким, як він був до цього». Це вже нереальне завдання. Але політика має бути перезавантажена», – сказав Кравчук.

Скептики обґрунтовано помітили, що ініціатива екс-президента схожа на ідею повернути Донбас за всіляку ціну. Причому утримувати територію зобов'язаний буде Київ, а контролювати її – Москва через своїх маріонеток. «Державна автономія» Криму означатиме приблизно наступний сценарій: Кремль під гнітом політичних і економічних проблем вирішує «красиво» злити не лише терористичні «республіки» Донбасу, але і вкрадений півострів; пропаганда починає заливати у вуха ватників казку «Нам потрібна вся Україна, а Крим – гачок для її утримання». Усе буде подаватись як велика мудрість президента Володимира Путіна, а кримським «росіянам» запропонують посприяти подальшому зміцненню московського впливу на Київ. Місцеві сепаратисти, місце яким у в'язниці, легалізуються в українському парламенті і блокуватимуть будь-які проєвропейські ініціативи. Про НАТО варто забути надовго. У перспективі це може розхитати ситуацію в усій країні. Тут немає нічого нового. Такі варіанти вже аналізували, безліч разів моделювали ситуації, коли «ЛНР» і «ДНР» впроваджують в Україну на кремлівських умовах.

Яка альтернатива? Як варіант – національна автономія кримських татар у складі України. Потрібно виходити, насамперед, із державних інтересів. Україні за певних обставин може бути вигідна подібна адміністративно-політична конструкція. Деякі «розумники» вже договорились до того, що назвали кримських татар потенційними сепаратистами, а варіант національної автономії – «міною уповільненої дії», що працює в інтересах Туреччини. Здавалося б, російська агресія, захоплення територій, економічний шантаж і «гібридна війна» мали б розвіяти всі сумніви. Ні, ми знову повертаємось до того, з чого починали ще в середині 90-х років минулого сторіччя.

Коротко варто нагадати генезис АРК. В кінці 80-х років, коли кримські татари почали масово повертатися на півострів, ними рухало не тільки прагнення повернутися в отчий край, але розуміння того, що на півострові у них була своя державність. Нехай у вигляді формальної автономії. У кримському обкомі партії боялися, що на хвилі загальної демократизації в СРСР тодішнє керівництво країни може санкціонувати, нехай і картонну, але все ж національну державність для репатріантів.

Комуністи вирішили зіграти на випередження, придумавши план «відтворення» автономії. Уважно стежте за руками. Формулювання тут мають істотне значення. Чому не «відновити»? Тому що партійні бонзи розуміли, відновлення означає, що така автономія, нехай і формально, має бути національною. Ще в 60-і роки практично всі репресовані народи Радянського Союзу в тій чи іншій формі повернули свою державність. Кримські татари залишились обділеними.

Партноменклатура вирішила «відтворити» – ніби заново сколотити кримську автономію, але вже зовсім на іншому політичному та адміністративному субстраті. Референдум у січні 1991 року поклав початок створенню цього «мутанта». Кримські татари бойкотували голосування. Потім Верховна Рада УРСР ухвалила «відновити» Кримську АРСР, яка була ліквідована 1945 року. Тобто відновити національну автономію кримських татар. Це хитре формулювання в текст вставив саме товариш Кравчук – тодішній керівник парламенту Радянської України. Звісно, рішення не реалізували. Сталась нахабна підміна основоположних понять.

Нинішній «Кримнаш» – росіянська бананова «республіка», не визнана жодною цивілізованою країною. Як би парадоксально не звучало, але основи анексії були закладені під час кримського референдуму 1991 року. Під виглядом територіальної автономії на півострові створили кримінально-номеклатурний анклав, на чолі якого виявились махрові українофоби. Згодом у ролі детонатора виступила політична неадекватність Кремля, який вирішив, що в XXI столітті можна силою шматувати державні кордони.

Із середини 90-х у суспільну свідомість кримчан і жителів України взагалі намагалися вбити ідею, що кримські татари – потенційні сепаратисти, готові діяти в інтересах Туреччини. Подібні вигадки тиражувала зграя кримських «експертів» і «політологів», які спочатку, задерши штани, бігали за комсомолом, потім обслуговували політичні інтереси криміналітету, а вінцем їхньої «кар'єри» стала зрада України навесні 2014 року.

За останні 25 років ви бачили хоч одного кримського татарина, який би бігав Сімферополем із турецьким прапором? Скоріше за все, ні. Так само як важко собі уявити кримськотатарську сім'ю, яка прилипла ввечері до телевізора, яким крутять турецькі новини. Якщо таке і є, то явно в одиничному варіанті. Натомість ми вдосталь «намилувались» на різні ходи ряджених «казаків», проросійських активістів та іншої шушвалі «русского міра», які почувались в українському Криму вельми привільно. Кремлівські канали вільно мовили на півострові всіляку антиукраїнську пургу, паралельно показуючи казки про «багату і процвітаючу» Росію.

Звісно, кримські ватники – не бійці. Вони скоріше схожі на диванних революціонерів і кухонних бунтарів. Вони осміліли, коли прийшли «зелені чоловічки» і під дулами автоматів провели «референдум», але всі ці роки «активісти» створювали вигідний для Москви інформаційний шум. Кримські татари навіть і близько не створюють подібного шуму відносно до Туреччини. Не зважаючи на релігійну та мовну близькість, кримські татари і турки мають складну історію взаємодії.

Політичні ігри та спекуляції навколо кримськотатарської теми були кволим прикриттям відсутності в Україні виразної національної політики. Замість неї ми мали якийсь набір догм, стереотипів і страхів. Апофеозом стало видання 2005 року аналітичної доповіді «Інтеграція кримських татар в українське суспільство: проблеми і перспективи», підготовленої Національним інститутом стратегічних досліджень. Документ мало не слово в слово повторював маячню кримських шовіністів: кримські татари нібито не корінний народ і ніякої автономії не повинно бути. Автори не замислювались над тим, що слово «інтеграція» абсолютно не підходить для кримських татар. У такому ключі варто говорити про мігрантів, які не знають мови, місцевих традицій, особливостей державного і соціального устрою. Кримські татари живуть в Україні з моменту здобуття незалежності. Люди молодого і середнього віку добре розуміють і стерпно розмовляють українською. Куди їх «інтегрувати», якщо вони вже частина українського соціуму?

Курс на створення національної автономії може дати Києву низку стратегічних переваг перед Москвою. Чи зацікавлені ми в російсько-турецькому примиренні? Відповідь очевидна: ні, не зацікавлені. Туреччина – єдина країна, яка на ділі перевірила готовність Путіна до реальної війні. Анкара на очах у всього світу жорстко заїхала Кремлю в щелепу, збивши російський Су-24 у своєму повітряному просторі. У відповідь російська влада поповзла в кущі з гордо піднятим задом, паралельно забороняючи турецькі помідори і згортаючи інвестиційні проекти. Варто віддавати собі звіт, що повернення Криму можливе лише за участі наших західних партнерів (особливо США) і країн НАТО зокрема. Туреччина одна з них. В силу географічного положення Анкара може зіграти ключову роль в цьому питанні.

Турки – народ вельми розважливий. Перспектива створення кримськотатарської автономії знайде підтримку серед їхньої спільноти, адже на території країни проживають кілька мільйонів громадян, які мають кримськотатарське коріння. Не виключено, що крім моральної сторони питання турецькі підприємці можуть отримати низку економічних преференцій на півострові. Сумнівно, що турків може цікавити політичний вплив. Країна цілеспрямовано рухається в бік ЄС, міграційна криза виявилася на руку Анкарі. Єдина проблема, яка реально гальмує процес, полягає в політичних перспективах Турецької республіки Північного Кіпру. Але ще минулого року намітився плідний переговорний процес, в результаті якого проблему можуть знята з порядку денного. Анкара, на відміну від Москви, не мислить категоріями позаминулого століття, і явно не розглядає територіальні придбання в якості політичного тріумфу.

Андрій Заремба, кримський політичний оглядач

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції