Сергій Карагаченко
Громадяни, от ви до кінця усвідомили, що відбулось у Сімферополі біля будівлі Верховного суду Криму? Представники російської влади, точніше, її силових структур, серед білого дня, не соромлячись свідків, намагались викрасти людину.
Так це кваліфікували б у більшості країн. Хоча, якщо взяти, наприклад, латиноамериканські диктатури, Північну Корею чи якісь забуті Богом африканські нетрі, то там, у «братніх» режимів, це в порядку речей. І, до речі, нагадаю про так званий «підвал», до якого спочатку хотіли вивезти сімферопольського журналіста. У згаданих країнах під таким поняттям зазвичай мають на увазі щось середнє між застінками спецслужб і таємною могилою.
Мимоволі згадуються останні кадри, на яких дуже схожі постаті з такою ж поведінкою силоміць ведуть до машини Решата Аметова
Дивлячись у Ютьюбі на могутні спини «беркутят», які ведуть Заїра Акадирова, мимоволі згадуються останні кадри, на яких дуже схожі постаті з такою ж поведінкою силоміць ведуть до машини Решата Аметова.
Чи треба казати, що недобра аналогія виникає сама собою?
Якщо враховувати роль Руслана Шамбазова – головного ініціатора викрадення журналіста (давайте називати речі своїми іменами) у фальсифікації інших політичних процесів – стає зрозуміло, що наслідки для Заїра Акадирова могли бути значно сумніші. І нової гучної справи державної важливості, цілком можливо, не довелося б довго чекати. Ці хлопці, погони якого відомства вони б не начепили, від надміру фантазії не страждають. Часом здається, що сценарії старих радянських детективів для слідчого комітету Росії є основним джерелом порушуваних політичних справ.
Цього разу пронесло, гіршого не сталось. Точніше, не дали статись.
Протидія небайдужих свідків – які прийшли на суд у справі «26 лютого», запобігла трагічним наслідкам.
Висновок з того, що сталось, для кожного кримчанина зі здоровим глуздом очевидний: режимові треба чинити спротив щосили.
Хоча б для того, щоб просто вціліти.
Без істерик, ексцесів, насильства.
Спокійно, цивілізовано, юридично грамотно.
У правовому коридорі, який звужується з кожним днем. Якщо коридор зімкнеться, використовувати навіть шпарину можливостей, яку російське законодавство ще залишає людям.
Час припинити ставитись до цього режиму з азійською поблажливістю, тому що не менш азійської жорстокості цим не пом'якшиш
І час припинити ставитись до цього режиму з азійською поблажливістю, тому що не менш азійської жорстокості цим не пом'якшиш. Не можна покладатися на милосердя і, тим більше, на слово людей, що вважають Сталіна успішним менеджером, Радянський Союз – ідеалом держави, а будь-яку людину, що має почуття власної гідності – «п'ятою колоною».
Найскладніше для нормальної людини, яка мимоволі потрапила до російської дійсності, прийняти за аксіому той факт, що чинна російська влада від початку бачить у вас злочинця, який гуляє на волі тільки через необачність силовиків.
Це сумне і, на перший погляд, неоднозначне положення диктує зовсім інакшу модель поведінки, ніж та, до якої ми звикли в Україні. Там, навіть у найпохмуріші часи, державі було на нас наплювати, державу цікавили тільки наші гроші.
Але Росія тим і відрізняється від України (та й від більшості країн світу), що от їй справа є до всього. Саме до всього, а в першу чергу – до вашого ставлення до державної машини. І борони вас Боже криво на цю машину глянути, та ще й невтішно відгукнутися про неї, такої образи російська держава не пробачає. Приблизно, як компанія гопників із підворіття – спробуйте, проходячи повз, трохи пильніше подивитися в їхній бік!
Прямий погляд зараз у Росії тотожний до виклику. Хто так дивиться – має вміти тримати удар. А от бити вони вміють!
Прямий погляд зараз у Росії тотожний до виклику. Хто так дивиться – має вміти тримати удар. А от бити вони вміють!
І тут варто згадати стару боксерську традицію – перед двобоєм на професійному ринзі боксери проводять дуель поглядів. Причому ніхто не називає це «продаванням витрішків» – скоріше, навпаки, багато хто вважає, що саме так закладаються підвалини майбутньої перемоги.
Ну що ж, час вчитись не відводити очей. Хоч це й не прийнято у державі, очільник якої, навіть розмовляючи зі своїм народом перед телекамерами, постійно нишпорить поглядом по столу.
А от як відстоювати свої права, не гублячи гідності, ми мусимо думати всі разом. І поводитись при будь-якому зазіханні на ці права так само твердо, як поводився 15 січня Заїр.
Сергій Карагаченко, кримчанин
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
