Уроки революції: чому справа «26 лютого» небезпечна для Росії?

Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»

15 січня 2016 року Верховний суд Криму почав розглядати «справу 26 лютого» про зіткнення між кримськими татарами і місцевими проросійськими активістами (насамперед, від партії «Русское единство» Сергія Аксьонова) біля будівлі Верховної ради АРК.

До суду прийшли представники федеральної преси, хтось навіть світив корочками власкорів західних видань. Було очевидно, наскільки уважно московські ЗМІ ставляться до подій у республіці, вимірюючи глибину політичного конфлікту. А ось регіональна кримська преса в залі практично була відсутня.

Натомість було багато місцевих «вільних копійщиків». Заїра Акадирова навіть забрали на імпровізований допит у поліцейське відділення. На жаль, це закономірно. Фрілансери і нові технології – бич авторитарної влади. Тож вільний журналіст, який живе в Криму, та ще й пише про політику, та ще і є кримським татарином, та ще й намагається на рівних вести діалог із правоохоронцями, гарантовано потрапляє під приціл.

Відсутність регіональної преси на цьому святі легального насильства – факт цілком зрозумілий. Подати поточний процес у вигідному для влади світлі важко – краще вже взагалі не з'являтись на місці, щоб раптом не подумали чого зайвого. А новини про справу можна просто передрукувати з інших видань – на свій лад. Економія часу і мінімум відповідальності за розробку небезпечної теми.

Усе як треба.

А ось кримська влада до «справи 26 лютого» ставиться з набагато більшою увагою. Можливо, тому, що вона наочно демонструє, що в республіці немає суспільного консенсусу щодо нинішнього геополітичного статусу регіону. Можливо, чиновники банально упиваються помстою своїм давнім політичним супротивникам.

Однак найцікавішим є те, що саме «справа 26 лютого» закладає ґрунт для подальшої міжнародної розробки питання про повернення республіки Україні. Адже наявність на півострові українських політичних в'язнів, які є представниками корінного народу Криму, та ще й належать до керівництва виборного національного органу Меджлісу (Ахтем Чийгоз – заступник голови), значно посилює позиції Києва в очах світової спільноти.

Як можна говорити про одностайний вибір кримчан, якщо для його остаточного затвердження потрібно виганяти або садити незгодних з усталеним режимом?

Залишається тільки гадати, чому Кремль дав добро на зачистку Криму від політичних лідерів кримських татар, якщо саме цей крок і може стати точкою неповернення, яка не дозволить реалізувати помірний сценарій деокупації півострова.

Боротьба пасіонаріїв

У російському плані окупації Криму не було інструкцій на випадок протесту самого населення республіки проти державного перевороту. Поява «зелених чоловічків», захоплення адміністративних будівель і блокада військових – тут все пройшло, як по маслу. Пізніше Володимир Путін зізнався, що після втечі Віктора Януковича з України сам віддавав відповідні накази.

Але Кремль не передбачив жорсткого спротиву з боку Меджлісу кримських татар, не врахував політичного потенціалу звичайних громадян, об'єднаних спільною ідеєю, оскільки в російських реаліях вага цього чинника нікчемна.

І ось, коли у Москви вже був готовий план з проведення референдуму, коли щосили йшли переговори з місцевими військовими частинами, стався масовий конфлікт, який створив прецедент боротьби українських громадян за свій державний суверенітет.

Саме події 26 лютого змусили керівництво Росії прискорити дії у кримському напрямку і нарешті зізнатись у використанні власних військ для «захисту волевиявлення населення АРК».

Зараз прокуратура Криму закидає Ахтему Чийгозу і його знайомим організацію масових заворушень, стверджуючи, що вони якимось способом керували багатотисячним мітингом, що Меджліс був настільки всесильним, що зміг зібрати таку кількість людей, щоб перешкодити волевиявленню депутатів і приєднанню Криму до Росії.

Влада півострова намагається переконати кримчан, Росію і самих себе, що це був не природний протест пасіонаріїв, неоплачуваний і щирий (на відміну від того наброду, який зібрав Сергій Аксьонов), а просто масштабна провокація, спрямована на зрив роботи республіканської ради.

На думку силового апарату Криму, підсудні мають відповісти за дві смерті на мітингу, нанесення тілесних ушкоджень восьми десяткам людей і псування державного майна (українського) на суму близько трьох тисяч гривень. Стаття 212 КК Російської Федерації за подібні дії передбачає покарання у вигляді позбавлення волі від 8 до 15 років.

За логікою кримської прокуратури, Ахтем Чігойз, як і інші координатори мітингу, використовував магічні жести і заклинання, щоб керувати натовпом. Як у нього це вийшло, незрозуміло, адже у хроніці 26 лютого прекрасно видно, що і Рефат Чубаров, і Сергій Аксьонов разом намагались приборкати присутніх і не допустити зіткнень.

Але уникнути насильства не вийшло, і в ніч на 27 лютого державні органи були захоплені «зеленими чоловічками». І тільки після цього Меджліс почав шукати нову стратегію поведінки у сформованих умовах. Що ще раз доводить стихійний характер мітингу, на якому представники Меджлісу були лише переговірниками, координаторами, авторитетними людьми.

Ніхто (навіть за великі гроші) не здатен оперативно зібрати 15 тисяч людей на антиурядову акцію в Криму з власної волі. А це означає, що пасіонарна частина кримського суспільства від самого початку україно-російського конфлікту і досі підтримує Україну (як і в Дніпропетровську, Харкові, Одесі та інших регіонах з потужним російським бекграундом). І весь божевільний судовий процес над активістами затіяний лише для того, щоб не визнавати настільки очевидний, але неприємний факт.

Думку цілого народу намагаються звести до позиції окремих політиків (представників Меджлісу) в надії, що це покарання послужить уроком для всіх інших борців за свободу.

Зрозуміло, чому республіканська влада так лютує. Адже якби тоді, 26 лютого, кримські татари не підняли масовий протест, то зараз не було б ні цілеспрямованих блокад, ні серйозних розмов про необхідність повернення Криму Україні, ні аргументів для західних партнерів.

Симбіоз

Усі чудово пам'ятають, як напередодні і після референдуму Меджліс намагався знайти точки дотику з новою владою республіки. Ленуру Іслямову дали «мандат» на представництво кримськотатарського народу в нелегітимному уряді, інші поводились максимально обережно, намагаючись зрозуміти, чи можна буде реалізувати національну автономію в російському Криму.

На щастя, Мустафа Джемілєв від початку зайняв принципову проукраїнську позицію і залишився при думці тих, хто 26 лютого вийшов на площу в Сімферополі проти російської влади. Це посприяло швидкому скиданню масок.

Удари слідували один за одним. Спочатку – нова конституція республіки, яка абсолютно не задовольнила Меджліс (там не було статусу корінного народу, статусу Курултаю і Меджлісу). Потім – тиск на ЗМІ Іслямова. Потім була публічна заборона на в'їзд до республіки для Мустафи Джемілєва. Зрештою схема взаємного терпіння Меджлісу і нової кримської влади розвалилася.

Враховуючи проукраїнські настрої кримських татар і неможливість зберегти обличчя, працюючи в структурах місцевої влади, лідери Меджлісу могли розраховувати тільки на одного союзника у кримському питанні – Київ.

Потім сталось те, про що ми вже добре знаємо: переслідування кримських татар, затримання Ахтема Чийгоза і його товаришів за рік після мітингу. У відповідь на все це Меджліс і Ленур Іслямов почали готувати план блокад із метою повернути Крим до складу України.

Але це було потім, а в центрі, у вихідній точці всього маховика – події 26 лютого 2014 року. Саме тоді кримські татари і українці стали союзниками за замовчуванням, союзниками, для яких звільнення Криму – справа честі та принципу.

Тому фарс із «процесом 26 лютого» – це ніщо інше, як фінальна крапка формування україно-кримськотатарського симбіозу, який однозначно увійде в історію державного будівництва України.

Шкода тільки, що платою за цей симбіоз стане свобода кримських заручників російської влади.

Лев Абалкін, кримський політолог

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції