Минулого разу я говорив про приколи. Прикол як жанр заслуговує право на життя, але не охоплює це життя в повному обсязі. Приколу не вистачає масштабності, я б сказав, билинності, прикол ніколи не зможе стати повноцінним епосом. А час зараз на дворі саме епічний. Щоб у цьому переконатися, навіть не потрібно дивитися у вікно, досить перевести погляд на телевізор. Тільки не забудьте перемкнути його на який-небудь російський канал, де будь-яка програма новин i оповідь, серіал – сага, а ток-шоу – епопея.
Для особливо, так би мовити, паранормальних сюжетів я, наслідуючи модний тренд, взяв жанр, який давно існує на просторах Рунету.
Скафка – це російська казка, в яку випадково забрів Франц Кафка. Тобто такий собі фольклорний ендемік, напівлегенда-напівбувальщина з новітньої історії Криму, помісь газетної хроніки й епікризу буйного пацієнта психіатричної лікарні, яка в Сімферополі, як відомо, розташована на вулиці з дивно кримською назвою – вулиця Рози Люксембург.
Загалом, скафка – мікс суворого реалізму і дикого абсурду.
Навіщо, запитаєте ви, такі складні побудови?
Щоб вибратися з болота, потрібно усвідомити, що ти в ньому є. Що це не банальна калюжа, що дна тут немає і засмоктати може з головою
Щоб вибратися з болота, потрібно усвідомити, що ти в ньому є. Що це не банальна калюжа, що дна тут немає і засмоктати може з головою.
Поки ми не зрозуміємо, серед якого загального божевілля опинилися, самі цього божевілля не уникнемо. І не важливо, ми це божевілля створили чи тільки лише сприймаємо його як норму – в будь-якому випадку, поки ми не помічаємо божевілля, ми – його співавтори.
І якщо ви побачили, що хтось торочить нісенітницю, яка, як казковий туман, починає спочатку огортати, а потім і обвивати все міцніше незримими мотузками, потрібно вимовити чарівну фразу: «Так це ж маячня!».
Парадоксально, але цього буває достатньо. І ви самі здивуєтеся, скільки людей навколо, почувши ці слова, раптом зупиняться і замотають головою, обтрушуючи морок.
Але це тільки приказка, казка, тобто скафка, попереду.
Отже, в деякому царстві, деякій майже острівній державі була залізниця, цілих 1325 кілометрів рейок і шпал. Але потяги нею не ходили. Нікуди їм було ходити.
А сталося це тому, що царство-держава, яке, якщо чесно, царством-то ніколи і не було, хоч дуже з цього приводу переймалося, було чемно відрубане від своєї споконвічної країни перебування сусідською імперією.
Відрубати його імперія відрубала, а ось піклуватися про нове надбання не стала – мовляв, і без тебе, салага, проблем на наших неосяжних просторах вистачає. Відсвяткували «повернення в рідну гавань» – триколор-салют-шампанське – і вистачить. На ось тобі, знову виявлена провінція, пару булочок з панського столу на прокорм владі та пенсіонерам і давай, ставай до ладу, доганяй, поки ми тут з Донбасом та Сирією розбиратимемося будемо.
А рідна країна чомусь на імперію образилася, та заодно і на своє недолуге царство-державу. І перекрила своєму недолугому царству-державі все, що змогла, зокрема й залізницю.
Ось тоді-то потягам і стало нікуди їздити. Ні пасажирським, ні вантажним. І возити, по суті, стало нікого і нічого. Тільки десяток електричок і залишилися, сновигають скромними просторами тепер вже ну зовсім справжнього острова.
Навіть рейки в царстві-державі заіржавіли.
Та ще один потяг заблукав, який своєю облупленістю та безлюдністю більше нагадував «Летючий Голландець», раз на два дні він сяк-так переміщався зі стольного граду Москви до Тьмутаракані, що на Чорному морі, і назад.
Через Керченську протоку поромники переправляти цей поїзд не хотіли, очевидно, не любили забобонні моряки «Летючого Голландця». Тому пасажирів, що добралися на поромі з валізами до Керчі, на кримському березі чекав поїзд-близнюк. І ось уже він під кінець другої доби шляху і доправляв нечисленних бідолах до Сімферополя.
(Треба ж таке організувати, потяг-близнюк... Тут навіть не Агатою Крісті, тут хічкоківськими заморочками пахне!)
А господарство своє залізничне працівники, незважаючи на мізерну зарплатню, начальників-хабарників і повальні звільнення, утримували в порядку. Чи то звичка старовинна до сумлінної праці була незнищенна, то чи справжнього господаря все-таки сподівалися дочекатися – невідомо.
Маю особливо відзначити, що навіть в скафці іронічний такий факт нічого, крім поваги, викликати не може.
Загалом, сумне було все і навіть снігом присипане.
І раптом радість яка привалила! У славному Фейсбуці з'являється така ось грамотка.
Одним словом, нові часи – нові інновації!
Сам я з причини ревматизму і холодної погоди на цю радісну тусовку не пішов. Та й не пустили б мене, неприкаяного: ще один «скафковий» аспект нової кримської дійсності – обов'язкова акредитація від зареєстрованого друкованого органу. Раніше, розповідали люди похилого віку, на такі виробничі планерки журналістів ледь чи не на аркані затягували, горілкою-бутербродами манили, як соболя якогось особливо цінного. А зараз чи то журналістів поменшало, чи то новин, чи то замість соболя песець попер, який сам приходить, але в прес-анонсах кримських тепер завжди ось така приписка, про акредитацію.
Так у чому ж суть скафки моєї?
А в тому, що цікавість здолала мене і подивився я в Інтернеті, що за звір такий цей «Пандрол-350».
Підбадьорило мене прочитане не на жарт.
Тільки одну цитату наведу, з Вікіпедії: «Пандрол-350» – анкерне рейкове з'єднання для високошвидкісного руху на залізницях... розроблене у відповідь на зростаючу потребу в ... збільшенні швидкості руху (оптимальна швидкість рухомого складу пасажирських потягів – 350 км/год). На з'єднанні «Пандрол» був встановлений світовий рекорд швидкості для потягів на електричній тязі. Він був встановлений поїздом TGV POS 3 квітня 2007 року на перегоні між Парижем і Страсбургом і склав 574,8 км/год».
О як!
Виходить, змінюючи за рік лише по 30 км звичайних рейок на «пандрольні», ми зможемо, нарешті, років через надцять прокотитися кримськими степами з вітерцем!
Звіт про відкриття ланкозбірної бази ФДУП «Кримська залізниця», де проводитиметься збірка і перебирання ланок рейкошпальної решітки, дбайливо розмістили на сайті КЗ. Само собою, в урочистій обстановці «відбулася збірка першої ланки рейкошпальної решітки. При цьому використовувалася сучасна кріпильна конструкція – «Пандрол-350».
Не забули згадати і про рекорд швидкості в півтисячі кілометрів на годину, в Гейропі встановлений.
Ну що, ви зрозуміли, де, виявляється, собака заритий?
Змінюючи за рік лише по 30 км звичайних рейок на «пандрольні», благо двадцять електричок і один поїзд, які тільки і можна зустріти упродовж доби в Криму, шляхи особливо не займають і заважати рейкоукладачам не будуть, ми зможемо, нарешті, років через надцять прокотитися кримськими степами з вітерцем!
Ну просто Аксьоновський (я маю на увазі Василя Павловича) «Острів Крим»!
Чи взагалі ходитимуть за нинішніх темпів суїциду російської економіки через ці самі надцять років потяги до Криму?
Одна заковика: чи взагалі ходитимуть за нинішніх темпів суїциду російської економіки через ці самі надцять років потяги до Криму?
І чи буде кому ними їздити? Військових я не рахую, вони віддають перевагу БТРам або «Тиграм».
І ось тут я і сказав сам собі: «Стоп! Так це ж маячня!»
Зрештою, я живу тут, у Криму.
За влучним зауваженням Павла Казаріна, я як абориген дивлюся на тутешню дійсність у бінокль саме з того боку, де все видно великим і детальним. Я дуже хочу, щоб все було добре, я готовий вітати будь-які реальні покращення в житті кримчан.
Якщо ці покращення відбудуться зусиллями російської «влади» – Бог у допомогу, нічого кримінального в цьому не бачу. Люди, здебільшого, ні в чому не винні, а інфраструктура все одно коли-небудь повернеться до справжніх власників – так нехай все буде хоча б у робочому стані.
Тобто я готовий навіть у цій далеко не ласкавій дійсності побачити щось позитивне.
Хлопці, але навіщо так брехати? Брехати собі, брехати колегам і читачам? Запевняти абсолютно по-оруелівськи, а, точніше, по-керроллівськи, у блакитному оці, на внутрішніх журналістських форумах, де взагалі немає сторонніх, що все окей?
Читаєш новини про, наприклад, перспективу будівництва кримського космопорту на руїнах аеродрому в Багерово (околиця Керчі) – і відчуваєш себе Алісою, яка п'є чай між Березневим Зайцем і Божевільним Шляпником.
Так що, коли черговий зареєстрований за всіма канонами РФ інтернет-ресурс запросить вас приєднатися до якогось там за рахунком мільйону туристів, які на надшвидкісних потягах під наглядом «зелених чоловічків» заллють, подібно до цунамі, наш маленький півострів, сядуть за столиками кафе на набережній Ялти і милуватимуться на заході сонця красивими ядерними грибами, що встають над морем, ущипніть себе. І якщо не прокинетеся, тут же одягніть протигаз. Адже до Туреччини, яку на той час доблесні СУ-35 мають перетворити в радіоактивний пил, від ялтинського молу лише 300 кілометрів.
Та ні, це маячня, просто маячня...
Кирило Автохтонов, кримчанин
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
