Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
У Росії часто запитують, чому кияни не влаштовують «Марші миру» – на зразок тих, що час від часу відбуваються в Москві. І на цій підставі роблять висновок, що в Росії демократія є, а в Україні – немає.
У логіці прихильників такого підходу є проблема – хлопці плутаються з точкою відліку. Наприклад, вони починають міряти українські події останніх двох років із Донбасу. Мовляв, там усього-на-всього шахтарі ходили з георгіївськими стрічками і триколорами – навіщо Київ кинув на них цілу армію?
У той же час ці люди вважають за краще не згадувати події у Криму в лютому-березні 2014 року. Так, ніби не було на вулицях півострова російських солдатів без розпізнавальних знаків, ніби не катались серпантинами «Тигри», ніби не штурмував російський спецназ українські військові частини й кораблі. Неначе Крим – сам собою, а Донбас – сам собою.
Саме після подій у Криму в усій решті України російська символіка почала сприйматись як символіка агресора
А між тим, саме після подій у Криму в усій решті України російська символіка почала сприйматись як символіка агресора. До цього георгіївські стрічки були частиною українського політичного пейзажу – символом колективного антимайдану. І тільки після березня кольори стрічки почали означати солідарність із анексією.
Якщо озвучити російському опонентові ці аргументи, то у відповідь ви почуєте, що всьому виною Майдан. Що якби не повалення Януковича наприкінці лютого, то кримський статус-кво зберігався б і надалі. І ніхто з них не хоче визнавати той факт, що Майдан – як до нього не стався – був внутрішньою українською справою. Подією, в якій по обидва боки барикад стояли тільки громадяни України. Так, одна сторона могла розраховувати на підтримку колективної «Вікторії Нуланд», так само, як і інша сторона – на підтримку колективного «Сергія Лаврова». Але вирішували долю протистояння не іноземці, а володарі паспортів із тризубом.
А кримська історія вже не була внутрішньою українською історією – це був акт порушення міжнародного права. Збройне вторгнення на територію суверенної держави. Силовим супроводом анексії. Півострів перевів конфлікт на зовсім інший рівень – якщо раніше головним ворогом в Україні вважали власних мироїдів-«регіоналів», то після кримських подій їхнє місце на п'єдесталі зайняла Москва.
Якби не Крим, то російська аудиторія мала б куди більше підстав називати конфлікт на сході України громадянською війною
Якби не Крим, то російська аудиторія мала б куди більше підстав називати конфлікт на сході України громадянською війною. Мовляв, бунтівні регіони, що не бажають миритись із порушенням законів, тепер прасують танками. Але до того моменту Росія вже встигла змінити свій статус – переставши бути зовнішнім гравцем і перетворившись на сторону конфлікту. Чи варто дивуватись тому, що після Криму в Україні події на Донбасі сприймають як інтервенцію з опорою на окремі місцеві сили?
А в цьому випадку безглуздо вимагати того, щоб у Києві йшли «Марші миру» – такий захід може відбуватись лише у країні, що є агресором (антивоєнний рух у США проти війни у В'єтнамі – тому приклад). Якщо країна сприймає себе як жертву агресії, то вона не буде виходити на вулиці з абстрактними закликами до миру – вона вимагатиме дати відсіч інтервентам. Тому наявність антивоєнних демонстрацій у Москві і їхня відсутність у Києві не є ознакою наявності/відсутності демократії. Це ознака того, яка країна відчуває себе агресором, а яка – жертвою.
Тільки й усього.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
