Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
«Другий майдан почався з того, що міліція била народ. Третій майдан почнеться з того, що народ піде захищати поліцію». Цю фразу написав Пилип Духлій. І коментарі в соцмережах переконують, що багато в чому він має рацію.
По один бік віртуальних барикад стоять ті, хто пропонують опонентам представити в ролі жертви поліцейської кулі своїх рідних. По інший – ті, хто радять пофантазувати на тему «а якби вашу дитину збила машина, яка мчить на швидкості 190 кілометрів на годину»
Вся ця історія почалася після того, як патрульна поліція під час затримання випадково застрелила пасажира автомобіля, водій якого намагався втекти від переслідування. Соціальні мережі розкололися на тих, хто підтримує, і тих, хто засуджує, задовго до того, як стали відомі деталі. Але навіть після того, як ці деталі були опубліковані – баланс думок це не змінило. По один бік віртуальних барикад стоять ті, хто пропонують опонентам представити в ролі жертви поліцейської кулі своїх рідних. По інший – ті, хто радять пофантазувати на тему «а якби вашу дитину збила машина, яка мчить на швидкості 190 кілометрів на годину». І в тому, що на всю історію пропонується дивитися крізь «особисте», немає нічого дивного.
Тому що ця історія – глибоко особиста для цілої країни.
Ця історія – глибоко особиста для цілої країни
Ідеться не про абстрактного поліцейського і не про абстрактну гонитву. Не про якихось умовних юнаків за кермом якогось умовного BMW. Ідеться саме про ту подію, другу річницю якої сьогодні згадує вся Україна. Про Майдан.
Тому що сам по собі майдан був мрією про зміни. Про новий соціальний договір. Про справедливість, яка в дефіциті з першого дня незалежності. Проблема лише в тому, що дуже багато хто після перемоги Майдану чекав одномоментних змін. Як в кіно з хеппі-ендом – щоб останній кадр чітко давав зрозуміти: у головних героїв відтепер буде все добре.
А виявилося, що це не фільм, а серіал. У якому оповідь аж ніяк не така вже й лінійна. І що навіть втеча Януковича не означає, що разом з ним втекли всі ті правила, за якими існувала країна.
Проникнення Майдану в тканину повсякденного життя виявилося не тотальним, а точковим
І проникнення Майдану в тканину повсякденного життя виявилося не тотальним, а точковим. Реформи багато в чому залежали від особистісного чинника: завзятості і впертості тих, хто вирішив витрачати особистий час на облаштування країни. Причому, в основній своїй масі ці зміни обивателю не даються у відчуттях: як він може помацати систему електронних держзакупівель або зменшення корупційних віконець? Воно відбивається лише в рядках бюджету, у зекономлених державі сумах та інших «віртуальних» – з точки зору пересічної людини – категоріях.
І на цьому тлі патрульна поліція стала рельєфним, чітко видимим і зрозумілим досягненням.
В Україні головні маркери звучать як «свій» і «чужий»: на тлі суддів, прокурорів та іншого бестіарію єдиними «нашими» государевими людьми для більшості обивателів стали якраз армія і поліція
Інші люди, інші машини, інша форма, інший стиль поведінки. Країна, що знудьгувалася за тими, кого можна і потрібно любити, на це відреагувала: рівень довіри до патрульної поліції обганяє більшість інших державних інститутів. В Україні головні маркери звучать як «свій» і «чужий»: на тлі суддів, прокурорів та іншого бестіарію єдиними «нашими» государевими людьми для більшості обивателів стали якраз армія і поліція.
І коли прокурор відправляє патрульного поліцейського на два місяці в СІЗО – для громадянського суспільства це виглядає як історія про те, що «чужий» садить «нашого». А якщо згадати, що трохи раніше ця саме «чужа» частина держсистеми відпускала під домашній арешт командирів «Беркуту» (які теж «чужі»), то ситуація загострюється вкрай.
Право і правозастосування працюють у ролі громадського заспокійливого лише тоді, коли вони тотальні і повсюдні. А коли вони вибіркові та ситуативні – народ починає жадати «справедливості»
І немає жодного сенсу зараз апелювати до «права» і до того, був поліцейський правий чи ні. Тому що «право» не повинно бути вибірковим, коли одні на нього можуть розраховувати, а інші – ні. Право і правозастосування працюють у ролі громадського заспокійливого лише тоді, коли вони тотальні і повсюдні. А коли вони вибіркові та ситуативні – народ починає жадати «справедливості».
І проблема ситуації саме в тому, що межі справедливості ніде до пуття не прописані. Вулична справедливість і зовсім може пахнути порохом, кров'ю і додавати сталевого присмаку в роті. Єдиний запобіжник від таких сценаріїв – це домінанта права. Яке відсторонено-байдуже до всіх, а не тільки до тих, хто в даний момент оголошений головним порушником спокою.
Але якщо влада провалила реформу прокуратури і досі не почала реформу суддівського корпусу – їй немає сенсу апелювати до правової свідомості громадян. Тому що ніякої довіри ані до однієї, ані до іншої системи вони не відчувають. Натомість спостерігають у прямому ефірі, як відомства, що залишилися для них «чужими», починають грати в правосуддя з тими, хто вже встиг для суспільства стати «своїм».
У мене є відчуття, що два роки тому ми все це вже проходили.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
