Доступність посилання

ТОП новини

Прейскурант лояльності. Поклонська і Крим.Реалії


Наталія Поклонська

Спеціально для Крим.Реалії

Заборону Крим.Реалії на території РФ і Криму навряд чи можна вважати несподіванкою. Ставка спочатку була на те, аби будь-які острівці інакомислення викорчувати і засипати правовим дустом. Після Меджлісу і зачистки на місцях руки дійшли і до структурного підрозділу Радіо Свобода.

Це класична історія про те, що навіть невелика брехня завжди перетворюється на сніжний ком. Він тягне за собою цілу купу наслідків своїх і чужих дій, які в певний момент сплітаються у нерозв'язний клубок протиріч. У підсумку виникає оруелівська ситуація, коли держава починає карати за просту констатацію фактів. Наприклад, за слова про те, що Крим – це Україна. Стаття 280.1. Заклики до порушення територіальної цілісності РФ. До п'яти років.

Цікаво, чи думала Наталія Поклонська про те, чим їй доведеться займатись у свої 36 років? Чи думала вона про це, коли закінчувала в Євпаторії філію Харківського університету внутрішніх справ? Коли складала присягу, обіцяючи зберігати вірність жовто-блакитному прапору? Коли 2012 року їхала до Києва працювати у структурі Генпрокуратури?

Зрештою, що взяти з якихось російських офіцерів, відряджених до Криму з Туви чи Пензи? Вони виконують наказ держави, якій присягали. А як почуваються ті мундироносці, які сьогодні цілують триколор, хоча зовсім нещодавно носили в кишенях службові посвідчення з тризубом?

Вони розуміють, що навіть з точки зору своїх нових російських колег по цеху залишаються зрадниками?

Вони розуміють, що навіть з точки зору своїх нових російських колег по цеху залишаються зрадниками? Що всі їхні аргументи на тему «переосмислення» і «нових реалій», які їх спонукали на нову присягу 2014-го, виглядають жалюгідно? Тим більше, що початкова роль Наталії Поклонської зводилась до простої ролі бовдура, симпатичної ширми, а в тіні стояли люди, які й ухвалювали реальні рішення.

Це вперше стало зрозуміло після репортажу Ксенії Собчак і Антона Красовського, який опублікували на порталі «Сноб» у червні 2014 року. Там ситуацію описують без особливих політесів: Поклонська – усього лише заляканий персонаж, який без дозволу куратора не сміє навіть поговорити із заїжджими москвичами.

«На цих словах двері в кабінет відчинились і на порозі намалювався серйозний, суворий чоловік у дорогих окулярах і сірому костюмі. За його спиною підстрибувала підвищена до прес-секретаря заступника начальника колонії.

– Наталіє Володимирівно, на два слова, – тоном, що не припускає заперечень, сказав чоловік. З усього було видно, що головний у цій будівлі він, а зовсім не вона.

«Ну все, зараз звинуватять у державній зраді і грохнуть під Джанкоєм», – подумав Красовський, втиснувшись у рухоме відкатне крісло.

– А в чому, власне, справа? – заверещала Собчак. – Ми просто сидимо, розмовляємо. Без диктофона. Ніякого інтерв'ю.

– Значить перевірити, щоб не було жодних файлів, почистити всі носії, всі телефони і провести до периметра, – неввічливо розпорядився чоловік у сірому костюмі».

Ця сценка – найкращий опис того, хто така Наталка Поклонська. Дівчина із представницькими завданнями, всі функції якої зведені до того, щоб бути обличчям, а не змістом. Вивіска, яка має прикривати людей, які ухвалюють реальні рішення.

Коли твій раптовий катарсис покращує життєві перспективи, це вже ніяке не «переосмислення». Це, вибачте, проституція

Для неї самої перехід на бік російських прапорів був відмінним кар'єрним ліфтом – трансформація з обивателя численних коридорів української Генпрокуратури в телевізійний мем і улюбленицю телеканалу «Росія 24». Напевно, за останні два роки вона встигла переконати саму себе в правильності власного вибору. І тільки її особиста справа, що зберігається в київському архіві, служить неприємним нагадуванням про те, що нинішня присяга для неї – вже друга.

Я знаю історію одного співробітника українських спецслужб, який після анексії Криму виїхав до Києва, офіційно звільнився і повернувся до Криму, щоб жити як обиватель. У його виборі було куди більше персональної чесності – він не став співробітником чужої структури, і не злякався перспективи власноруч написати в Києві заяву «за власним бажанням». Він зробив свій власний вибір, але не став жонглювати присягами, щоб домогтись теплішого місця. І, при всьому бажанні, до його позиції не вийде причепитись.

А все тому, що будь-яка розмова про «переосмислення» можлива лише тоді, коли вона не веде до покращення особистого матеріального добробуту. А коли твій раптовий катарсис покращує життєві перспективи, то це вже ніяке не «переосмислення».

Це, вибачте, проституція.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Павло Казарін

    Павло Казарін. Кримчанин. Журналіст. Вважає, що завдання публіцистики – впорядковувати хаос до стану смислів. Співпрацює з «Крим.Реалії», «Українською правдою», Liga.net, телеканалами ICTV та «24».

XS
SM
MD
LG