Чи наблизить кримськотатарська національна автономія деокупацію Криму?

Спеціально для Крим.Реалії

12 липня Петро Порошенко в черговий раз заявив, що він має намір ініціювати внесення змін до Конституції України та надати Криму статус національно-територіальної автономії кримських татар. Не ставлячи під сумнів право корінного народу півострова на самовизначення, хочеться відзначити, що будь-яка зміна адміністративного статусу Криму може стати реальністю тільки після повернення півострова під фактичний контроль України. І поки цього не сталося, кожен політичний крок щодо Криму, а тим більше реформа його адміністративного статусу, має бути підпорядкована лише одній меті – якнайшвидшій деокупації півострова. Так чи зможе національна автономія кримських татар наблизити цей день? Це залежить від того, як ми збираємося його наближати.

Зброєю чи дипломатією?

Якщо припустити, що Крим буде повернутий шляхом військової операції, його національно-територіальний статус, як і будь-який інший, швидше за все, не буде грати значної ролі. Що б не було написано про Крим у Конституції України, це не вплине ні на якість планування операції, ні на швидкість розгортання військ, ні на влучність стрільби українських військових. Більшість проросійських кримчан проявили себе дуже пасивно під час так званої «російської весни». Навіть коли за їхніми спинами були озброєні до зубів російські військові, а українська армія була розгублена і не готова стріляти у вчорашніх «братів», адепти «русского мира» сиділи вдома і тихо чекали «референдуму». В результаті на проросійські мітинги в столиці Криму масовку доводилося завозити з Росії та Севастополя. Не варто непокоїтися, що нові росіяни, злякавшись кримськотатарської автономії, почнуть масово самоорганізовуватися і, ризикуючи життям, йти на фронт. Однак сама можливість проведення військової операції зі звільнення Криму видається мені малоймовірною.

Глави іноземних держав, представники міжнародних організацій та навіть політичне керівництво України, не боячись отримати сумнівні лаври нових Чемберленів, неодноразово говорили, що є прихильниками дипломатичних методів повернення Криму. З віддаленням у часі принизливої втрати Криму ця позиція тільки зміцнюватиметься. Як показують (втім, не піддаються об'єктивній перевірці) опитування, росіяни, як і раніше, вважають Крим органічною частиною своєї країни і не пов'язують падіння рівня життя з анексією. Навіть опозиційні політики, не орієнтовані на путінську більшість, часто не наважуються стверджувати, що «Крим не наш, він – їхній». Останні два факти істотно зменшують ймовірність того, що після падіння путінського режиму «зелені чоловічки» посідають на свої кораблі, тихо позбавлять півострів від своєї нав'язливої присутності, а новий президент Росії виступить із заявою, що «нас там, власне, і не було».

Навіть за умови зміни політичного керівництва, падіння економіки, санкцій, соціальної та політичної нестабільності військові можливості Росії все одно будуть багаторазово перевищувати можливості України. У бандитські голодні дев'яності Росія була здатна одночасно вести війну в Чечні і брати участь у декількох територіальних конфліктах на теренах СНД.

Нарешті, самі лідери кримських татар неодноразово говорили, що вони противники будь-яких військових дій на території Криму. І їхнє право вимагати від учасників конфлікту не проводити бойові дії на півострові підкріплюється тридцятою статтею Декларації Об'єднаних Націй про права корінних народів.

Всі перераховані вище фактори говорять про те, що, швидше за все, долю Криму вирішуватимуть не гармати, але дипломатія. Тобто довгий процес переговорів між Україною і новим керівництвом Росії під чуйним керівництвом міжнародного співтовариства в ролі головного судді та останньої інстанції. Як би не хотілося проукраїнським кримчанам, щоб окупанти просто забралися туди, звідки прийшли, це лише один із можливих варіантів і, швидше за все, не найбільш імовірний.

Ми не знаємо, як довго буде вирішуватися «кримське питання», не знаємо, чи буде ухвалене рішення вчинити, як із Гонконгом – коли окупанту дається кілька десятиліть на те, щоб піти, а колишня окупована територія після повернення зберігає істотну автономію в широкому спектрі питань. Або міжнародне співтовариство примусить нас витерпіти проведення «нормального референдуму», про який так любить говорити частина російської «опозиції». Можливо, буде обраний якийсь третій варіант. Але одне ми можемо знати напевно – в процесі дипломатичної боротьби і переговорів переможе та сторона, в якої буде більше аргументів на користь свого плану вирішення проблеми. І, на мою думку, внесення в Конституцію України «Кримськотатарської національної автономії» до деокупації Криму дасть Росії зайві аргументи проти повернення півострова під український контроль.

Відновлення status quo чи змагання побажань трудящих?

Анексія Криму унікальна тим, що вперше з часів Другої світової іноземна держава, розв'язавши конфлікт, офіційно оголошує зайняту територію не незалежною державою, а частиною своєї країни. Нагірний Карабах, Південна Осетія, Абхазія, Придністров'я, «ЛНР» і «ДНР» стали нехай невизнаними, але окремими державними утвореннями, які формально не входять до складу країни-агресора. У такій ситуації довести факт агресії дуже не просто, а якщо дуже захотіти, їх відділення можна трактувати в логіці «права народів на самовизначення», – легітимного міжнародного принципу конкуруючого з принципом територіальної цілісності. Однак немає жодної міжнародної норми, яка хоча і не прямо виправдовує анексію території. Більше того, з жахів Другої світової народилося міжнародне право, наріжним каменем якого є пряма заборона на захоплення чужих земель. Для Німеччини, Франції, Японії, США і багатьох інших країн повернути Крим Україні необхідно навіть не тому, що він був у неї несправедливо забраний, але для того щоб «кримський прецедент» не призвів до ланцюгової реакції «повернення споконвічних земель» в усьому світі. Адже мало знайдеться таких держав, які в своєму складі не мали б чиїхось «споконвічних земель».

Потенційний ефект доміно може поховати в кривавій бані третьої світової не тільки всю систему міжнародних відносин, а й безліч держав, які її створили. У такій ситуації аргументи Росії про те, що «в Криму більшість населення – етнічні росіяни», «кримчани хочуть бути з Росією і не хочуть з Україною», «референдум був легітимним» тощо, не мають ніякого значення, незалежно від ступеня їх правдивості.

З точки зору міжнародного права, Крим – це Україна, крапка. І приведення фактичного положення у відповідність до букви міжнародних договорів не питання етнічної приналежності, побажань, фобій та інших «хотінь» кримчан.

Так йдуть справи зараз. Але уявімо, що Україна змінила свою Конституцію, «створила» на території всього півострова національну автономію, не здійснивши в Криму, зі зрозумілих причин, плебісцит на цю тему. Виникає ситуація, коли відновлення українського суверенітету над Кримом «причепом» тягне за собою потрапляння всіх кримчан у національно-територіальну автономію. Автономію народу, що становить не більше п'ятнадцяти відсотків населення півострова. Без референдумів, без консультацій, без широкого обговорення форм, прав і повноважень такої автономії. Після зміни адміністративного статусу Криму Україна домагатиметься вже не тільки відновлення своєї територіальної цілісності, а й додатково до цієї, і без того нелегкої, задачі ще й затвердження в Криму національної автономії одного з народів, які населяють півострів. І якщо хоч трохи переконливих аргументів для світових гравців, чому Крим не має бути українським, у Росії немає, то аргументів, чому він не має бути кримськотатарським, хоч відбавляй.

Уявіть гіпотетичні переговори про долю Криму після падіння путінського режиму:

– Кримські татари хочуть автономію! – говорить міністр закордонних справ України.

– А ви їх питали взагалі? Може, вони її і не хочуть зовсім, бачите, он, Ремзі Ільясов зі співвітчизниками протестує, – відповідає йому умовний Сергій Лавров.

– Кримські татари – корінний народ, і, відповідно, мають повне право на політичне самовизначення на своїй рідній землі, – продовжує український дипломат.

– Ну, може, і так, ось тільки вони меншина, а переважна більшість кримчан не хоче і боїться цієї автономії, хочете референдум на підтвердження проведемо? Хочете навіть всю західну і вашу пресу і спостерігачів запросимо, щоб комар носа не підточив, ви тільки його визнайте потім, добре? – парирує Лавров.

​– Кримські татари за автономію в складі України! – наполягає українець.

– А от всі інші, яких більшість, за «Республіку Крим», – у складі Росії. І чому ми повинні чути одних і не чути інших? Давайте шукати компроміс, – єхидно посміхається Лавров.

– Національна автономія не загрожує російському населенню Криму, – підключаються Керрі і Штайнмаєр.

– А у нас ось інші відомості, і ми вас запевняємо, що якщо там буде впроваджуватися кримськотатарська автономія, то почнеться міжетнічна війна. Воно вам треба, панове німці й американці, ще одна війна під боком? Так що або Крим російський, але мирний, або український і кримськотатарський, але з війною, вибирайте, – пояснює Лавров.

– Крим – це українська територія, поверніть його Україні! – наполягає американський держсекретар.

​– Ми б з радістю, але ж, коли він був українським, там була АРК, а зараз якась національна автономія, кримчани за неї не голосували, ми ось боїмося, що росіян у такій автономії обмежуватимуть, ось якби Україна повернула АРК до Конституції, ми б відразу повернули Крим Україні. А ще краще давайте національну автономію не кримськотатарську, а російську, тоді відразу повернемо, ще й кредит видамо, – продовжує дискусію Лавров.

Україна і кримські татари хочуть національну автономію в Україні, російські кримчани хочуть бути з Росією. Ніхто не хоче відновлення status quo 2013 року, тому давайте разом вирішувати, як буде краще, безпечніше, правильніше, а не повертати ситуацію до анексії.

Внесення до Конституції кримськотатарської національної автономії, втім, як і будь-яка інша зміна адміністративного статусу півострова, виведе «кримську проблему» з площини міжнародного права у сферу політичних побажань самих кримчан. Саме ту сферу, де Росія відчуває себе найбільш впевнено, контролюючи Крим і, отже, громадську думку кримчан.

Росія вже довела, що здатна організувати будь-які «акції протесту», «референдуми», висловлення «масового народного гніву» або навіть міжетнічні конфлікти з метою посилити свої аргументи наочною картинкою. Ті, хто жив у Криму, знають, що навіть до анексії, в умовах відносно незалежних медіа і вільної суспільної дискусії серед значної кількості кримчан циркулювали стійкі стереотипи, міфи і фобії як відносно кримськотатарського народу, так і щодо їхньої автономії. Не думаю, що ці фобії втратили свою актуальність в умовах тотального домінування російської пропаганди і ФСБшного пресингу. У разі швидкої та ефективної військової операції фактор суспільних настроїв кримчан гратиме мінімальну роль. Але, повторюся, це лише один із гіпотетичних сценаріїв розвитку подій. І як би це було не очевидне материковим ура-патріотам, швидше за все, Крим доведеться повертати, враховуючи страхи значної частини населення півострова. Не варто плекати ілюзії, Україна не зможе переконати людей, які боялися до чортиків потягів із бандерівцями, що така автономія не є для них загрозою. Поготів, перекрикуючи російську пропаганду з материка.

Очевидні плюси і неочевидні рішення

Однак варто визнати, що при всій неоднозначності ідеї Петра Порошенка у неї є одна незаперечна перевага. Національна автономія, вписана в основний закон України, дасть найбільш проукраїнській частини кримського суспільства ще одну вагому причину вірити, сподіватися і боротися за український Крим. Кілька слів у Конституції України дійсно нададуть дуже серйозну моральну підтримку мужньому народу, який щодня зазнає жорстоких репресій за свою проукраїнську позицію. Питання полягає лише в тому, чи достатньо цього, щоб звільнений український Крим колись став не мрією і протокольною формальністю, а втіленою реальністю? І чи не можна гарантувати гідне місце кримськотатарського народу в майбутньому звільненому Криму, не змінюючи адміністративний статус півострова?

На мій погляд, можна. Ухваливши, наприклад, закон про кримськотатарський народ як корінний народ Криму. Гарантувавши, таким чином, всі права, що маються на увазі цим статусом, зокрема і право на самовизначення. Наразі, нагадаю, Верховна Рада ухвалила лише постанову «Про заяву Верховної Ради України про гарантії прав кримськотатарського народу в складі Української Держави», що за своїм юридичним статусом може вважатися лише декларацією про наміри, але ніяк не повноцінним законом, обов'язковим до виконання. Ефективним кроком демонстрації лояльності української держави до кримських татар було б: приєднання України до Декларації ООН про права корінних народів; юридичне оформлення вже і так реально діючого в українському суспільстві статусу Меджлісу як представницького органу кримський татар; квоти для кримських татар у вишах України і безліч інших кроків, які не потребують таких сумнівних ігор зі статусом окупованої території. Однак керівництво України чомусь обрало найнебезпечніший шлях, з точки зору завдання звільнення Криму.

Мабуть, влада не цілком усвідомлює, що, відмовившись від боротьби за відновлення status quo до анексії півострова, Україна добровільно віддалить на невизначений термін перспективу як українського Криму, так і, парадоксальним чином, перспективу реального становлення кримськотатарської національної автономії на його території.

Денис Мацола, кримчанин, політолог

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції