Спеціально для Крим.Реалії
Російський бюджет готується до війни. Такі заголовки найбільш точно відображають реальність: Мінфін РФ відправляє під ніж соціальні статті, а вивільнені $11 мільярдів віддадуть силовикам. Причому розподілятимуть ці гроші у закритому режимі. Тобто без публічного обговорення.
Ще недавно цивільні міністри в Москві тримали оборону від силових відомств, які наполягали на збільшенні своїх витрат. Але, судячи з усього, потроху логіка військового часу все глибше прописується в головах кремлівських мешканців. І ось уже скорочуються «цивільні» статті в усіх напрямках. Причому Крим ‒ не виняток. Тільки в нинішньому році програма соціально-економічного розвитку півострова недорахується 15,6% ‒ в абсолютних цифрах це $370 мільйонів.
Логіка військового часу все глибше прописується в головах кремлівських мешканців
Ми спостерігаємо важливий перелом. Хоча б тому, що до недавнього часу в російському політикумі існували певні правила. Наприклад, в гуманітарному блоці міністерські пости повільно, але впевнено переходили під опіку «патріотів» ‒ тих людей, які не цуралися будь-якого кон'юнктурного жонглювання принципами. Приклад тому ‒ той же міністр культури Володимир Мединський, який написав у своїй докторській дисертації про те, що в стародавній Русі церковні книги були писані російською(!) мовою, що робило їх доступними для мас, на відміну від Європи, де книги були на латині. Інший приклад ‒ це російський омбудсмен генерал-майор міліції Тетяна Москалькова, яка говорить, що її головне завдання ‒ не допустити того, щоб «права людини використовувалися як політичний інструмент».
Але на тлі всього цього гуманітарного паноптикуму, економічний блок уряду залишався в руках людей, які не з чуток знають про те, як влаштована економіка. Це почалося ще п'ятнадцять років тому ‒ в той момент, коли стеля російських амбіцій упиралася в ідею наздогнати Португалію за рівнем ВВП. А тепер, судячи з усього, Кремль може опинитися на роздоріжжі.
Справа в тому, що авторитарні режими бувають двох типів.
Один з них можна умовно охрестити «правим авторитаризмом». У гуманітарній сфері тут все сумно. «Духовні скрєпи» і молодіжні держорганізації, «велика історія» і «героїчні предки», «моральність» і «велич вітчизняної культури». Церква, профспілки, армія і народ єдині до божевілля. Силовики користуються пошаною і повагою. Країна душить інакомислення в обіймах. Якщо не вдається ‒ втручаються спецслужби.
Але при цьому в такій моделі економічні важелі все одно залишаються в руках професіоналів. І побутова економіка цілком нагадує звичайну капіталістичну реальність. Магазини та ресторани, торгові центри та кредити, вільний обмін валют і біржа, поїздки за кордон і приватний бізнес. Приблизно так поводилися Піночет та Лі Кван Ю, Франко і Ататюрк, Пак Чон Хі і грецькі полковники. І в той момент, коли правитель йде ‒ ці країни досить безболісно вливаються в те саме середовище, яке традиційно називають «колективним Заходом». Тому що йде ідеологічна надбудова, а економічний базис у цих режимів мало чим відрізняється від того, що існує в країнах «розвиненої демократії».
Вибір, який мало що перелицює для еліти, але нескінченно змінить все для тих, хто внизу
А є інший тип авторитаризму ‒ лівий. Його відмінність в тому, що окрім боротьби за моральність і духовність, правитель вирішує ще домогтися «народної справедливості». Роздати національні багатства представникам цієї самої нації. За допомогою держави, зрозуміло.
У результаті з'являються фіксований обмінний курс і чорний ринок, регулювання цін і дефіцит, монополія зовнішньої торгівлі і втеча інвесторів. На чолі структурних відомств, що відповідають за економіку (Центробанк, Мінфін, Мінекономіки) стають люди, які вважають патріотизм прекрасною альтернативою компетентності. І починається пекло.
Радянський Союз і Куба, Північна Корея і Зімбабве ‒ у всіх цих режимів, на відміну від країн «правого авторитаризму», після відходу вождя проблеми не закінчуються, а лише починаються. З'ясовується, що сама структура суспільного устрою не адаптована до реального життя. До цього ж життя виявляються не адаптованими і самі громадяни, яких відучили від самостійності і привчили до патерналізму. Система зазвичай йде в рознос і небезпечна найжорсткішими бунтами і хвилюваннями.
«Піночети» залишають після себе країни, здатні до еволюції. А «чавеси» ‒ вже ні
Донедавна російська держава цілком вписувалася в першу модель. Плоска шкала оподаткування та ведення підприємницької діяльності, іноземці в економіці і бізнесі; відбирання і націоналізація застосовувалися вибірково і глобальний «макдональдс» від країни не відлякували. Більше того ‒ в тій же Європі зараз цей самий колективний «містер твістер» всіляко намагається розв'язати скасування санкцій ‒ саме тому, що йому працювалося в Росії тепло і комфортно.
Але війна змінює правила гри. Коли Кремль починає висувати світу ультиматуми, то це може означати і те, що колишнє прагнення Росії самій стати рівноцінною частиною Заходу змінилося. І в цей момент російське керівництво може опинитися перед найскладнішим у своїй історії вибором.
З одного боку барикад ‒ ринки і рейтинги, платіжні системи та економічні закони. З іншого ‒ пояс Богородиці і Сталінград, народність і «русскій мір». Вибір, який мало що перелицює для еліти, але нескінченно змінить все для тих, хто внизу.
Тому що «піночети» залишають після себе країни, здатні до еволюції. А «чавеси» ‒ вже ні.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
