Із моменту анексії кримських дрібних підприємців переслідували численні неприємні несподіванки. Нова влада, не церемонячись, зносила ринки, ставлячи на їхнє місце мережеві торгові центри, розганяла мітинги й підвищували орендну плату. Спроби знесення та збільшення суми оренди відбувалися й раніше, як кажуть зараз у Криму, «за України». Але такої жорсткості й цілеспрямованості стара влада не виявляла, і часто питання можна було вирішити за допомогою організованого протесту й інформаційної кампанії у ЗМІ. Публічно підприємці намагаються звинувачувати в своїх бідах владу місцевого рівня. Однак основною причиною є, на мій погляд, більш глобальні соціально-економічні відмінності Росії від України.
Ті, кому вдалося досягти при Україні мінімального рівня добробуту, мали набагато менше підстав щось змінювати
Українські публіцисти рідко звертають увагу на соціально-економічні категорії під час аналізу соціальної бази «російської весни» в Криму. З особистого досвіду знаю, що в основному анексію підтримували не дрібні підприємці, а бюджетники, силовики, пенсіонери й люмпенізовані верстви населення без постійних заробітків. Це логічно, адже ті, кому вдалося досягти при Україні мінімального рівня добробуту, мали набагато менше підстав щось змінювати. Однак частина представників дрібного бізнесу, все ж прихильно зустріла появу «зелених чоловічків». У цьому випадку мотиви вибору такої позиції були, як правило, не шкурного, але більш особистого характеру. Когось залякала й обдурила пропаганда, а когось замучила ностальгія за радянською юністю. Але незалежно від мотивів, ці люди, з точки зору власних класових інтересів, зробили велику помилку.
Із часів президентства Леоніда Кучми один із основних негласних соціальних договорів між українським правлячим класом і всім іншим населенням звучав приблизно так: «Ми розпиляли й захопили ваші заводи й фабрики, ми не хочемо й не можемо платити гідні зарплати вчителям, медикам і працівникам, ми не в змозі створити велику кількість робочих місць, але так як ми розуміємо, що вам теж треба якось виживати, ми не будемо кошмарити податками малий бізнес, надто активно боротися зі стихійною торгівлею і зносити ваші ринки, так що прапор вам у руки, подбайте про себе самі, ми не будемо сильно заважати, а ви за це голосуйте за нас на виборах». Після краху початку дев'яностих, тисячі колишніх робітників, медиків, учителів та інженерів пішли рятувати себе і свої сім'ї в дрібний бізнес. І завдяки такому договору велика частина, треба сказати, в цьому все-таки досягла успіху. Великі капіталісти займалися боротьбою один із одним за ласі шматки української промисловості й рідко звертали увагу на дрібних рибок. Єдиний раз цей договір спробували порушити «донецькі», призначаючи своїх наперсточників директорами шкіл, ринків, тролейбусних депо й інших дрібних активів. Не в останню чергу саме це привело до другого Майдану і втечі Януковича.
Російські олігархи навіть у дев'яності були більш численими й відчутно багатшими за українських
Однак у Росії відбувалася зовсім інша історія. Споживчий ринок Росії набагато ширший за український. Або, іншими словами, там банально більше населення. Російські олігархи навіть у дев'яності були більш численими й відчутно багатшими за українських. Ці чинники призвели до того, що мережеві гіпермаркети отримали там значне поширення набагато раніше, ніж у нашій країні, а асортимент їхній був набагато різноманітнішим. Із одного боку на перспективний ринок зайшли іноземці, з іншого, російські товстосуми, які лопалися від надлишків грошей, охочіше вкладали в розвиток споживчих мереж. Хто їздив до Росії на початку двотисячних, як і я, міг бути здивований тим фактом, що дрібна торгівля розвинена там набагато гірше, ніж у нас. Росіяни рідше, ніж ми, ходять на ринки, закуповуються переважно в профільних мережевих маркетах: продуктових, речових, господарських, косметичних та інших. Такі мережі за рахунок обороту товару можуть собі дозволити торгувати за нижчими цінами, приємно радують споживача знижками, акціями й іншими маркетинговими прийомами. За часів, коли в нас тільки з'являлися перші мережі, в Росії вони вже впевнено зайняли основні позиції на ринку споживчих товарів, жорстоко витіснивши дрібного торгаша.
Якщо економічну силу дрібних торговців знищили гіпермаркети, то політично їх добив різкий стрибок цін на нафту на зорі путінської епохи. За рахунок нафтодоларів, які несподівано потекли до бюджету, з'явилася можливість, не обтяжуючи зайвими витратами олігархів, поступово підняти рівень прибутків дрібних чиновників, учителів, медиків, пенсіонерів, військових та інших бюджетників. Від розвитку ресурсної сфери побічно вигравав і весь інший реальний сектор економіки, що благотворно позначилося на прибутках промислових працівників. Довгий нафтовий рубль остаточно перетворив бюджетників на основну соціальну базу путінського режиму. Підтримка порівняно невеликого класу дрібних торговців перестала грати скільки-небудь істотну роль у політиці. Навіщо намагатися сподобатися торговцям, якщо пенсіонери й інші бюджетники горою встануть за владу, готову іноді струшувати їм нафтові крихти зі столу, який ломиться від великої кількості ресурсних страв?
В України, на щастя чи на жаль, немає власного газо-нафтового рогу достатку. Тому великих соціальних груп, що перебувають із правлячим класом в особливих політичних стосунках, не існує. Українські політики змушені вивертатися навиворіт у спробах сподобаєтьсь усім виборцям і бюджетникам, і торгашам, і селянам, і містянам, і бідним, і багатшим. А головне, що в Україні все-таки є справжні політики і справжня публічна політика, а можливість залишитися при владі безпосередньо залежить від того, що про тебе говорять люди на ринках.
Якими б не були мотиви тих дрібних підприємців, які підтримали анексію Криму, вони зіграли проти власних класових інтересів
Тому, якими б не були мотиви тих дрібних підприємців, які підтримали анексію Криму, вони зіграли проти власних класових інтересів. На загальний стан дрібних торговців у Росії наклався переділ власності новою політичною елітою Криму. Як і всякий переділ, він супроводжується зміною адміністрацій ринків, підвищенням поборів, ліквідацією торгових точок та іншими не надто приємними речами. Правлячий клас Росії не звик прислухатися до думки працівників торгівлі. Особливо, якщо йдеться про таку прибуткову справу, як зачистка громадського простору під черговий супермаркет. Найстрашніше для кримської дрібної буржуазії, що повернутися назад, до гідно оплачуваної найманої праці, вже не вийде. Потік нафтових грошей вичерпався, рівень життя всіх категорій населення впав і знижуватиметься далі. Податковий тягар через бюджетний дефіцит й олігархічний характер путінського режиму все більше переноситися з ресурсних корпорацій на всіх інших, зокрема й на дрібний бізнес. І зробити з цими тенденціями нічого вже не можна. В усякому разі, доти, поки російська влада в Криму буде в змозі утримувати півострів у своїх їжакових рукавицях.
Денис Мацола, кримчанин, політолог, соціальний активіст
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
