Доступність посилання

Остарбайтер. Від рабства у Третьому рейху до Майдану


Станіслав Ільницький, колишній остарбайтер

Він чотири рази тікав із нацистського полону і три рази його повертали. Станіслав Ільницький – один із понад двох мільйонів українців, якого під час Другої світової війни вивезли на примусові роботи до Німеччини. Майже два роки у нестерпних умовах Третього рейху і з «клеймо» на все життя. У свої понад 90 років він брав участь у Революції гідності та має міркування, як завершити війну на Донбасі.

– Одного дня 1941 року я орав поле і побачив, що над селом кружляють літаки. Вночі підняли все село і наказали усю худобу з колгоспу гнати за Дніпро – почалася паніка. А на тому боці Дніпра німці вже хазяйнували: повісили ліхтарі, а літаки викинули десант.

Я залишався, поки ранньою весною 1942 року не почали вивозити молодь у Німеччину. Хапали всіх «поголовно». Поліцаї ходили по хатах і забирали працездатну молодь.

Забрали і мене. Вже з Київського вокзалу я спробував втекти. Але поліцаї мене впіймали і побили так, що кров ротом і носом йшла. На вокзалі під’їхав ешелон товарняка – всіх запхали у вагони. Двері позакручували дротом і повезли прямо на Німеччину.

Нас везли цілий тиждень, голодними, лише воду давали. Вивантажили, дивлюся: народу – не порахувати! Німець своєю мовою нам щось говорить, але ж його ніхто не розуміє. А потім як почав бити палкою та гнати вулицею, ніби овець.

Трудовий табір

– Нас зігнали на площу і перекладач запитав: хто механізатор? А я ж чотири роки на тракторі… Потім виявилося, що всіх механізаторів вони відправляють працювати на військовий завод у трудовому таборі в Магдебурзі.

І там я пропрацював рік і три місяці. Спершу – у механічному цеху – дуже тяжка праця! Береш округле розпечене, вишневого кольору залізо, несеш його під прес – і виходять гільзи.

А «кормьошка» була – 20 грам хліба, тарілка супу із червоної брукви та дві картоплини на добу. Працювали 10 годин, вихідний мали лише у неділю. Майстер-німець побачив, що я вже нікудишній і відправив мене в інший цех.

Інших повідправляли на ферми. Їм трохи легше було, бо був доступ до продуктів.

Жили у бараках, спали на стружках. У кожного був свій номер, нас тільки так називали. Мій, як зараз пам’ятаю, «драйцен-нойцен» – 1319

Ми жили у бараках, спали на стружках. У кожного був свій номер, нас тільки так називали. Мій, як зараз пам’ятаю, «драйцен-нойцен» –1319. Між собою ми мало спілкувалися, бо коли голод, яка там може бути дружба – кожен на пайку. Тоді дуже багато помирало – прямо під час роботи гинули.

Я не знаю, як вижив. Однак вирішив, хай мене вб’ють, але я повинен спробувати втекти. Я повинен помститися їм за ці знущання. І я розробив план втечі.

У бараках, де ми жили, українців було близько 400. Із них четверо вирішили тікати зі мною. Ми запасли на дорогу по шматочку хліба. Хлопці чекали негоди, щоб легше було втікати. Однак я вирішив не тягнути.

Табір був оточений триметровим парканом із колючим дротом, а на розі будівель стояла вишка з кулеметом, де постійно чергували поліцаї.

Я поставив дошку до паркану, доліз до половини – руки трусяться, ноги колотяться – бабах, упав. І тут одразу на мене – бац прожектор, я заплющив очі і очікую, що мене одразу з кулемета вдарить. Відкриваю, а вони махнули прожектором і продовжили у карти грати. Я перекинув взуття, фуфайку постелив на колючий дріт – і впав на ту сторону.

Чоловіка, який спав поряд зі мною, знав про мою втечу, але не доклав. Потім німці його розстріляли.

Наш трудовий табір був біля Ельби, але вона не впадає в Дніпро. Я смикнувся туди-сюди і вирішив йти до парку. Бачу: стоїть німець і якщо я піду далі – мене затримають. Я заліг у гаї, два дні пролежав і на другу ніч вирішив вдати з себе поляка. Взяв квіти, прикрив груди, ніби там є польський знак, і так я перейшов міст, вирвався з міста, два тижні йшов лісом і так дійшов аж до кордону. Прикордонники затримали мене знову!

У тюрмі

– Мене повезли на біржу до Ельби. Привели до будівлі, щоб зареєструвати. А таких як я була тьма. Тому поліцай залишив мене на полячку, яка мила підлогу, а сам пішов домовлятися, щоб мене взяли поза чергою. Щойно він пішов, я їй кажу: «Пані, дайте води». А вона: «На вулиці є колонка». Я вийшов – і як зірвався! І знову через ліс, йду – а в мене температура, з вуха бруд тече і я відчуваю, що мені кінець.

Я ледь дійшов до села. Зайшов у чийсь город, сів біля копни сіна, щоб погрітися на сонці, бо мене всього колотило. І тут – їде німець на велосипеді. Каже: «Що капут?». «Йо, йо, капут», – відповідаю, а сам з жахом думаю, зараз він покличе поліцію, мене заберуть і будуть «ізбивати». Все, думаю, зараз піду в ліс і там «скончаюся». Я тільки до лісу, німець мене хапає і кидає в сарай. Поліцаї одразу запитали: «Русіш партізан?». Я кричу: «Нікс, робота – арбайтен я».

Вони мене п’ять кілометрів гнали до станції. У вагоні-кукушці відправили у Бразенберг. Там мене кинули в тюрму. У камеру до українців, їх сиділо чоловік 50

Вони мене п’ять кілометрів гнали до станції. У вагоні-кукушці відправили у Бразенберг. Там мене кинули в тюрму. У камеру до українців, їх сиділо чоловік 50. Всі голі, на цементній підлозі. Я присів: «ребята відкіля?», а вони: «цить» на мене. Увечері всіх поклали рядком на правий бік, якщо хто піднімався – розстрілювали. Оце я, думаю, попався.

Давали добовий пайок – 100 грамів хліба і стакан холодної води

Зранку всіх вишикували в шеренгу. Із 6-ї до 11-ї проводили зарядку: один падає, витягає руки, на нього – ще двоє. А хто не встиг за командою встати – відводять у куток. Туди ніхто не дивиться, бо боялися. Одного разу я розтулив пальці, щоб подивитися: визвали молодого, худого чоловіка. Він ліг, один поліцій став йому на руки, інший на ноги – один з пліткою з одного боку. Починають його бити, а один ллє на голову воду. Вся підлога в крові. Після «зарядки» усіх нас відправляли в «морозильну» – баню на 15 хвилин. І аж тоді давали добовий пайок – 100 грамів хліба і стакан холодної води.

Ну, думаю, все – потрапив чудовиську в зуби. Я помолився, перехрестився. Виходу, здавалося, немає, але виявилося, мене увесь час беріг янгол.

Шлях в Україну

– Через п’ять діб до мене підійшов вартовий і наказав йти з одягом на вихід. Я заходжу в тамбур, а там сидить німка. Вона прийшла, щоб взяти робочого і чудом витягла саме мою папку. Вона розпитала, що я вмію, повела до лікаря, він подивився і сказав, що з мене буде хороший працівник. Тільки попередив, щоб їсти багато не давала, бо помру.

У цієї німкені чоловік був на фронті. Як виявилося, у неї вже працювали чотири українці і одна полячка на кухні

У цієї німкені чоловік був на фронті. Як виявилося, у неї вже працювали чотири українці і одна полячка на кухні.

Вона привела мене додому, дала коня і ми пішли обгортати картоплю. Я пройшов одну борозду і я втратив свідомість. Відкрив очі – я вже в хаті. Вона мені розгорнула перину, дала подушку. Я «бац» – і відчув себе ніби на небесах у раю, бо спав увесь час на підлозі.

Згодом я поправився, став до роботи: яйця збирати, дрова носити, молочко виносити. І свою пику – у кожен бідончик: там сьорбнув вершка, там сьорбнув. І бачу, як через два тижні – обличчя стало кругленьке. А кухарка-полячка розповіла, що вже два рази їздила у відпустку. Я беру буханець хліба, масло в торбинку і прямую на станцію. Приїжджаю без зупинки аж у Польщу.

Там знайшов завантажений молоддю ешелон і питаю, куди ж вони їдуть? А Вони кажуть, що додому – в Україну. Я аж здивувався: як це везуть з Німеччини в Україну. Виявилося, що це всі комісовані хворі: у кого чесотка (короста – ред.), у кого травма. Я до них причепився і приїхав до Києва. А з Києва пішки в рідне село.

Оця німка врятувала мені життя. Їй Бог дав до рук мою картку. Я після війни намагався її розшукати, писав у Німеччину, але марно. Думаю, її діти мають знати, що такого-то чоловіка їхня мати забрала з тюрми.

А там вже за мною була погоня, бо ж тікав я зі стратегічного військового заводу. Увесь 1943 рік я переховувався в сусідньому селі.

Спочатку був партизаном, потім воював у складі армії. Звільняючи Україну, від Києва дійшов до самої Праги. Бився за Житомир, ­Кам’янець-Подільський, Південний Буг. У 1944 -му отримав поранення.

Мирне життя

Я фактично молодості своєї не знаю. Я тільки горе знаю, більше нічого. Це наклало відбиток на все моє життя

– Остарбайтерство зламало життя, у нас просто забрали життя. Я фактично молодості своєї не знаю. Я тільки горе знаю, більше нічого.

Це наклало відбиток на все моє життя. Мій син хотів вступити у внутрішні війська, але через те, що батько був на окупованій території в Німеччині, його не взяли. У мене це не вкладалося в голові, тому що я пройшов війну і був нагороджений…

Молодь, яка нині каже, що погано живеться і сумує за минулим – не знають, що таке погано. Хто не знав горя, той не знає й добра. Та людина, яка жила при радянській владі і зараз – відчуває різницю. Люди боялися говорити, вони один боялися одного. Тільки що – НКВД приходить і одразу в заслання.

Щоб змінити країну, я виходив на Майдан. Мені справді хотілося там бути, де народ, я відчував цей настрій

Тоді люди були закріплені за селом, паспортів не давали, виїхати було неможливо. З документів – трудова колгоспна книжка і все, більше нічого. І з цією трудовою книжкою ти можеш тільки у своєму колгоспі працювати, а в інший піти не можеш.

Усе те, що зараз відбувається, війна – зробив Янукович. Путін його завербував, вони хотіли знову зробити Радянський Союз. Путін справжній фашист

Тому всі ці розмови про те, щоб відтворити Радянський Союз… Я кажу – у жодному випадку. Україна має бути самостійною! Треба історію читати, вчити і не забувати. Ми 70 років прожили під гнітом радянської влади. Завжди так було: якщо Україна хоче щось зробити, Москва повинна дати дозвіл. Куди воно годиться?

Тому, щоб змінити країну, я виходив на Майдан. Мені справді хотілося там бути, де народ, я відчував цей настрій.

Я писав президенту Порошенку листа, в якому пояснив – щоб виграти цю війну, Україна має виробляти техніку

Усе те, що зараз відбувається, війна – зробив Янукович. Путін його завербував, вони хотіли знову зробити Радянський Союз. Це він і досі планує зробити. Але йому це не вдасться. Путін справжній фашист. Він виконує роль Гітлера.

Я писав президенту Порошенку листа, в якому пояснив – щоб виграти цю війну, Україна має виробляти техніку, тоді зможемо відстояти свою територію і заставить окупантів її залишити.

XS
SM
MD
LG