Сергій Гайдук: «Спочатку йшли цивільні, а за ними ‒ «зелені чоловічки»

У кримському селищі Новоозерне до 2014 року перебувала Південна військово-морська база України, а на озері Донузлав стояв український флот. Під час анексії півострова Росією «зелені чоловічки» одну за одною захоплювали кримські військові частини. Про те, як відбувався штурм українського штабу в Новоозірному та як захоплювали кораблі на озері, розповів екс-командувач Військово-морських сил України, віце-адмірал Сергій Гайдук.

​‒ Як відбувалося блокування української військової бази? Які події послужили початком?

‒ Після 27 лютого з посад пішли тимчасовий виконувач обов'язків командувача Військово-морських сил України Сергій Єлісєєв і начальник штабу Дмитро Шакуро. Вони вже визначилися, що служити Україні не будуть. 28 лютого, за тією інформацією, яку маю, Денису Березовському надійшла пропозиція очолити Військово-морські сили України й 1 березня був наказ про призначення. А вже 2 березня сталося таке, що перевернуло не тільки флот, не тільки Україну, але й частину світової спільноти, яка стежила за ситуацією ‒ Березовський складає присягу на вірність «фейковій» Автономній Республіці Крим. Але є ще один знаковий епізод до подій 2 березня. Аксьонов видав розпорядження про те, що всі силові структури Автономної республіки Крим підпорядковані йому. Він зробив перший меседж ‒ іде формування Збройних сил АРК.

‒ Коли розпочалося безпосереднє захоплення Південної військово-морської бази України в Новоозерному?

‒ 2 березня розпочалися переміщення транспортних засобів Кримом, така доля не оминула й Новоозірне, але ми його називали Донузлав. Узагалі сам Донузлав ‒ це маленьке селище, де проживали кілька тисяч людей, це були в основному сім'ї військовослужбовців або ті цивільні, які працюють у військових частинах Військово-морських сил України. Зокрема й на суднах, які дислокувалися в озері. І в Новоозерному 2 березня з'явилися чотири машини, приблизно 120-150 озброєних людей, без розпізнавальних знаків. Вони цілеспрямовано під'їхали до одного з будинків, що на околиці селища. Будівля не мала жодних комунікацій, але в той же час вона була «законопачена»: в ній були вікна, двері. Збройне формування могло тут залишатися. Найголовніше, що вони одразу вивісили російський «триколор». На цьому етапі вони не вступали в діалог, тому не можна було дізнатися, ким були ці люди ‒ козаками чи російським спецназом.

​

‒ А коли розпочалася активна фаза захоплення?

‒ 3 березня була перша спроба наблизитися до військової частини управління Південної військово-морської бази України. У той час проукраїнське населення зайняло дуже активну позицію, вступаючи в діалог із цими «зеленими чоловічками». Люди поводилися настільки активно, що «чоловічки» відмовилися від штурму.

‒ А що в цей час відбувалося на морі? Адже окрім штабу, де розташовувались українські військові, в порту Донузлава стояв український флот.

‒ На виході з Донузлава росіяни зосередили гвардійський ракетний крейсер «Москва», ракетні катери. Розташували їх так із головним завданням ‒ не допустити виходу кораблів (українських ‒ КР) до моря. Друге завдання ‒ підготувати й перебуксувати з Севастополя на рейд Донузлава кораблі, які згодом були затоплені росіянами.

Це великий протичовновий корабель «Очаків» та інші допоміжні судна. В результаті затопили три кораблі, чим остаточно заблокували вихід з озера до моря українському флоту.

​‒ Якими були дії, як Ви говорили, «фейкової» кримської влади на той момент?

‒ 10 березня 2014 року рішенням Верховної Ради АРК, Аксьонову присвоїли статус головнокомандувача збройних сил Криму. Цей указ ‒ це меседж, щоб змусити військовослужбовців флоту й інших перейти «на сторону Криму». Це був один із елементів пропаганди та психологічного впливу. Завдання стояло ‒ вимотати військових і спровокувати, щоб повторити грузинський конфлікт. А нам не можна було цього робити. Ми могли не тільки Крим втратити, але й усю Україну.

‒ Чи загострилася ситуація після «референдуму» 16 березня?

‒ Відбувається «референдум», і вже 17 березня прибув представник від Аксьонова ‒ Юрій Жеребцов. Він вручив ультиматум командуванню Південної військово-морської бази, наказ №7 від 17 березня. В якому чітко були окреслені позиції, хто хоче ‒ служить у збройних силах АРК, хто не хоче ‒ нехай забирається на континентальну Україну. Серед іншого зробили гучну заяву про націоналізацію українського флоту. Також чітко були визначені посадові особи, якийсь Мерцалов опікувався всіма питаннями, пов'язаними з силовими структурами, це був помічник Аксьонова. У наказі також давалася вказівка заступнику головнокомандувача Військово-морського флоту Росії, що він має провести інвентаризацію. Звісно, керівництво частини відмовило в цьому ультиматумі. Хочу ще додати, що після «референдуму» для психологічного тиску був вплив на членів сімей українських військовослужбовців. Була заява ‒ якщо ви не відкриєте ворота, не складете зброю, ми прийдемо до дитячих садків і шкіл. Дружини військових змушені були не випускати дітей із дому.

​‒ Коли все ж «зелені чоловічки» захопили штаб Південної військово-морської бази України?

‒ 19 березня 2014 року були три спроби штурму. Наші офіцери відзначали таку особливість: навколо була зосереджена проросійська частина населення, але це були не люди, які живуть у селищі, ‒ це завезені люди. Третя спроба штурму виявилася вдалою: трактор зніс ворота частини й увірвався на територію. За ним пішло цивільне населення, а потім уже «зелені чоловічки». Цього ж дня агітували перейти на бік росіян. Треба віддати належне керівництву Військово-морської бази: 20 березня о восьмій ранку був вишикуваний особовий склад на території частини, піднятий прапор, гімн України. Тоді склад бази налічував 650 осіб. Я можу точно сказати ‒ 130 військовослужбовців і один цивільний виїхали на територію континентальної України.

‒ Давайте знову повернемося до подій, що відбуваються у морі. Як саме діяв флот України?

‒ До захоплення частини 18 березня була команда на вихід кораблів на внутрішній рейд Донузлава. Ми реально розуміли, що вони не зможуть пробитися через затоплені кораблі, тому маневрування в межах внутрішнього рейду озера ‒ більш безпечне й ефективне. Один із кораблів ‒ тральщик «Черкаси» ‒ робив кілька спроб стягнути посаджені на мілину судна, щоб вирватися на «чисту воду» з озера. Він зробив дві спроби. Першу ‒ 21 березня, але вона виявилася невдалою. Я змушений констатувати, що командир бригади й начальник штабу бригади виявилися зрадниками. Уявляєте, як було складно молодим хлопцям залишитися один на один із ситуацією. Частина кораблів потягнулися до причалу, і станом на 23 березня на внутрішньому рейді озера Донузлав залишилися десантний корабель «Костянтин Ольшанський», рейдовий тральщик «Генічеськ» і морський тральщик «Черкаси». 23 березня «Черкаси» й «Генічеськ» зробили другу спробу прориву, але вона також не увінчалася успіхом. 24 березня відбулися штурми спецназом (російським ‒ КР) «Ольшанського» й «Генічеська». Підходив буксир, на якому був спецназ, а вздовж борту були цивільні люди. Після цього вже розпочалися маніпуляції, які пов'язані із захопленням «Ольшанського». І така ж ситуація була на «Генічеську». Його штурмували на швидкохідних човнах. 25 березня захопили останній корабель ‒ тральщик «Черкаси».

​‒ Наскільки мені відомо, частину кораблів із Донузлава все ж вдалося повернути на материкову Україну. Як це вийшло? Ви вели переговори?

‒ 24 березня було рішення РНБО України, що офіційно дозволяло передислокацію особового складу й техніки на територію континентальної України. Була створена українсько-російська комісія на рівні Міноборони, яка й визначала регламент виведення особового складу й техніки. Ця комісія почала працювати наприкінці березня-початку квітня. 8 квітня військовослужбовці та члени сімей організовано перемістилися до Очакова. І далі пішов процес повернення техніки. З Донузлава у важкій обстановці, із заблокованого озера, ми вивели вісім кораблів. Процес передислокації тривав до 16 червня 2014 року. Переговори були зірвані, у у результаті в Донузлаві залишилися ще п'ять кораблів.