Доступність посилання

(Попередній блог – тут)

Якось мій сусід підійшов до дверей і почав в них нещадно бити. Бив довго, по-злому й наполегливо. У результаті, годувальне віконце відкрили. «Що треба?», – прозвучало з нього. Мій сусід ласкаво попросив у охоронця чаю й окропу: «Начальник, підсоби, чифірку хочеться, а ми на повних голяках. І цигарок трохи. Начальник, будь людиною, а?». Охоронець, природно, обурився: «Звідки мені взяти для тебе чаю? Немає у мене». Але наполегливість – секрет успіху: «Начальник, ну запитай у сусідів, а?» – «Гаразд. При можливості». Все лише заради того, щоб хоч якось трохи розслабитися й постаратися забутися від того, що є навколо нас.

Охоронець усе-таки пройшовся камерами і приніс чаю та цигарок моєму сусіду в камері, але з однією умовою: «Ось цьому бандерівцю нічого не давати! Зрозумів? Або більше не проси». Звичайно ж, мій загартований приятель не послухав його. Він поділився зі мною всім, що у нього було. Адже в тюрмі дуже важливо те спільне, що скріплює: взаємодопомога, взаємовиручка і взаєморозуміння, маленькі радості. Знову повертаюся до камери. Мій сусід вже там. Не треба нічого говорити. Немає потреби про щось розповідати. Ми й так вже все знаємо. Всі розуміємо. Він каже: «Знову тебе мучитимуть уночі? Це вони так вимотують. Бачив уже. Міцно ти їм в'ївся». Я просто мовчу... За стінкою шум. Пересування. Відкривається годівниця й питання. Мій сусід підскакує з місця й біжить до дверей. Він починає кричати «хрюююю, хрююююю, хрююююю, кабан прийшов!!!!!» – і сміється. Цей сміх для звичайної людини дорівнює сміху божевільного, але для мене зовсім скоро він стане повсякденним. Означає це все, що комусь із сусідніх камер принесли передачу. Когось «підігріли», а сусід просив поділитися.

Щоб час минав швидше, ми грали в міста. Всяко краще, ніж сидіти на крижаній шконці та думати про холод і про своє майбутнє, що дорівнює смерті

Щоб зайняти свій час, щоб вій минав швидше, ми грали в міста. Це хоч якось відволікало. Всяко краще, ніж сидіти на крижаній шконці та думати про холод і про своє майбутнє, що дорівнює смерті. За правилами цієї гри, одному з гравців потрібно назвати будь-яке місто, а наступному назвати інше на останню літеру. Добре. Стартували. Я кажу «Київ», відповідь «Воронеж», я «Житомир», він «Рига», а далі починається найцікавіше. Не маючи, зі своїм невеселим минулим, освіти й хоч якихось знань, але володіючи напористістю, мій сусід у камері починав видавати фрази, які не мають ніякого зв'язку з реальністю. Набір слів, схожий на місто, що існує. Коли я говорив, що такого міста немає, мій сусід по камері люто стверджує, що я не маю рації... І тут я зрозумів, що простіше погодитися, адже він дійсно вірить у існування подібного міста. Це було навіть кумедно. У голові виникала думка: де і з ким я перебуваю, як я сюди потрапив?

У такого типу ізоляторі належить, відповідно до закону, утримувати ув'язнених не більше ніж три дні. Мене ж утримували десять, дозволяючи повною мірою насолодитися місцевим побутом і навколишнім контингентом. Ну і, звичайно ж, насолодитися відсутністю сну й харчування. Мій сусід у камері незабаром покинув мене, побажавши на прощання миру, добра і добробуту. Але я не встиг засумувати. Нові «надходження» в ІТТ не змушують себе чекати. Замкова щілина в черговий раз рипнула і двері відчинилися. Стискаючи під рукою матрац в камеру увійшов мій новий, так би мовити, товариш. Він був злегка шокований. Витер ноги на вході. Поклав матрац і підійшов вітатися. Він мені сподобався. Ми розговорилися. І його історія виявилася вельми цікавою.

Зібравши нашвидкоруч речі, він стрибнув у машину й поїхав, «світ за очі», аби подалі від Росії

Сам він родом з Новосибірська. Кілька років тому вони з друзями заїхали придбати для себе трохи конопель, щоб розслабитися після роботи. Потрібно було піти на квартиру, де живе дилер. Щоб не йти всім, пішов мій оповідач і, звичайно, придбав наркотики для себе і своїх друзів. Сівши в машину, він роздав кожному його замовлення і тут налетіла поліція, яка весь час стежила за ними. З простого споживача наркотиків, мого сусіда по камері зробили розповсюджувачем. Але «відбувся» він на той момент легко. На початковому етапі це була всього лише підписка про невиїзд з країни. За законодавством Росії за поширення наркотиків передбачається кримінальне покарання в середньому приблизно десять років позбавлення волі. Зібравши на швидку руку речі, він стрибнув в машину і поїхав, «світ за очі», аби подалі від Росії. А шлях його лежав у Автономну Республіку Крим, в Україну. Правдами і неправдами, хоча, як він каже, все було легко, перетнув кордон... Приїхав і влаштувався в якомусь селищі. Влаштувався на роботу будівельником, чорноробом. Розкошуючи, жив від сезону до сезону. Знайшов собі дівчину з Білогірська, материкової частини України. Полюбив. Вона завагітніла. Все було чудово.

«Думав втекти від Росії, а вона навздогін іде, не відпускає»

І ось тут він «випадково» дізнався що Крим тепер не Україна, а – «частина» Росії. Збентежений, мій сусід у камері рвонув на вокзал, щоб скоріше виїхати до своєї коханої. Але на вокзалі поліцейський патруль вирішив перевірити його паспортні дані, і вони з'ясували, що цей громадянин перебуває в розшуку. І ось він у ізоляторі тимчасового тримання Сімферополя. «Дааа, друг, думав втекти від Росії, а вона навздогін йде, не відпускає. Хто б міг подумати... з області фантастики. Смішно», – сказав він мені.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG