На кінофестивалі в Каннах відбулася прем'єра фільму «Лагідна» Сергія Лозниці за однойменною повістю Достоєвського. Українські й російські журналісти картину оцінили неоднозначно, а сам режисер звинуватив «РИА Новости» в тому, що російське агентство веде проти фільму «військову операцію». Більше про це в ексклюзивному інтерв’ю режисера «Настоящему времени».
– Західна преса відзначила Ваш фільм високими балами: наприклад, The Guardian виставила йому оцінку в чотири бали з чотирьох можливих. Але російськомовна преса, російські й українські ЗМІ чомусь скептично поставилися до картини. Чи говорить це про те, що Ваш фільм зроблений для іноземців?
Я давав інтерв'ю кільком провідним російським і українським кінокритикам, їхні оцінки найвищі
– Яку пресу ви маєте на увазі? Я давав інтерв'ю кільком провідним російським і українським кінокритикам, їхні оцінки найвищі. На що ми орієнтуємося? Якщо ви говорите про цю паразитну технологію, Твіттер, де поширюють фальшиву інформацію, то це можна не брати до уваги.
– Можна взяти за приклад найбільше російське інформагентство «РИА Новости». Воно написало, що і під час прес-показу, і під час прем'єри публіка освистала ваш фільм. Але це ж брехня, ми всі були свідками цього.
Працюють технології, комусь необхідно представити картину таким чином. Вони обрали форму військової операції. Я думаю, це не дуже вдала форма
– Ми вперше стикаємося з тим, що різні інформагентства говорять неправду? Ні. Працюють технології, комусь необхідно представити картину таким чином. Вони обрали форму військової операції. Я думаю, це не дуже вдала форма.
– Ви сказали, що фільм говорить не про Росію, а про контекст усіх пострадянських країн, показує проблеми, які пов'язані й з іншими країнами, це так?
– Моє покоління вийшло з Радянського Союзу, який, у свою чергу, вийшов із Російської імперії. Якщо ви порівнюєте всі інституції, які існували так чи інакше в Російській імперії, в Радянському Союзі, то можна знайти певні подібності й успадкування цих інституцій. Сталін імперію відновив у тих формах буття, які побутували й тоді.
Як і раніше, вся класична література актуальна. Мало що змінилося відтоді, як розпався Радянський Союз
Як і раніше, вся класична література актуальна. Мало що змінилося відтоді, як розпався Радянський Союз. Ми не будемо говорити про балтійські країни, тому що з різних причин вони інші...
– Справа в тому, що вони приєдналися до Європейського союзу, і їхня історія пішла інакше?
– Ні, все навпаки. Вони і за радянських часів сприймалися, як наш закордон через абсолютно іншу ментальність.
Усе, що проявляється так чітко на території Росії, ви можете по-різному побачити в інших країнах, зокрема і в Україні
Але всі інші країни більш-менш мають загальну, близьку ментальність. Коли я говорю «ментальність», я маю на увазі спосіб мислення, культурні традиції й близькі поведінкові аспекти. Вони можуть розуміти одне одного без слів. Усе, що проявляється так чітко на території Росії, ви можете по-різному побачити в інших країнах, зокрема, і в Україні.
Як і раніше, продовжують жити багато людей з умовно радянською ментальністю. Неповагу до людини і беззаконня ви можете спостерігати де завгодно
Як і раніше, продовжують жити багато людей із умовно радянською ментальністю. Неповагу до людини й беззаконня ви можете спостерігати де завгодно. Ніщо не змінюється так швидко, 20 років – це не термін. А за такого активного вторгнення медіа й беззахисності людини щодо цих медіа – тим більше не можна розраховувати на щось інше.
– Ваш фільм збудований на яскравих кліше про Росію чи про пострадянські країни: проблема пияцтва, беззаконня, поліцейська держава. Чи не здається Вам такий контекст метафорою чи навіть перебільшенням?
– Я не думаю, що це кліше. Фільм же не про пияцтво. П'ють усюди, і це не питання кліше. Проблеми, які зачіпає фільм, це не тільки проблеми пияцтва. Картина взагалі не зачіпає пияцтво.
– А відома сцена застілля?
– Ви маєте на увазі оргію, де еротична сцена, пляшечка? Мета цієї сцени дуже проста – втягнути нашу героїню в цей хор. Зверніть увагу, що багато сцен – це хор.
У картині є героїня, яка проходить свій шлях до стіни держави, і тут двері зачиняються, в неї немає далі можливості вирішити проблему, яка дуже проста. Але ніхто людину не поважає, розмовляти не хочуть. Хіба мало таких випадків, коли зникали на якийсь час люди, які сидять у тюрмі, їх кудись перевозили, від них не було ні слуху, ні духу, а потім вони з'являлися? Це хіба не свавілля? Свавілля.
Нам що, не співчувати такому герою? Тільки співчуття викликає така ситуація. Звісно, ми можемо це сприймати абстрактно, але лише поки кожного з нас це не торкнеться. Це залежить від здатності співчувати іншим людям. Але далі в картині, коли моя героїня впирається в стіну, я переходжу до іншого метафоричного пласту, у мене інша форма оповіді. Фільм змінює тему, мову. Ми говоримо про інше – про квінтесенції того, що ми бачили.
