22 квітня – особлива дата в українській військовій історії. Цього дня 1918 року війська Петра Болбочана прорвали більшовицькі укріплення на Чонгарі й вирушили на звільнення Криму. До 99-річчя однієї з найвидатніших кампаній Української революції пропоную вашій увазі цикл «Забута перемога». Цього разу йтиметься про бойові дії в Північній Таврії.
З першим матеріалом циклу «Забута перемога» можна ознайомитися тут.
Північна Таврія ‒ трикутник між річками Дніпро, Берда і Азово-Чорноморським узбережжям ‒ є свого роду «авансценою» Криму. Усі три шляхи на півострів: через Перекоп, Чонгар і Арабатську стрілку ‒ проходять через Таврію так, що без встановлення контролю над цією територією про завоювання Криму годі й думати.
У січні 1918 року більшовики узурпували тут владу. Формально місцеві ради входили в одну структуру з кримськими ‒ в межах колишньої Таврійської губернії, але свої претензії на ці землі висувала і радянська Донецько-Криворізька республіка, а фактично ‒ контроль над Таврією доводилося ділити з численними і агресивними анархістами. Так, в лютому загін Марусі Нікіфорової схльоснувся з кримськими червоногвардійцями під Якимівкою, а в березні ‒ в Олександрівську (нині ‒ Запоріжжя). У квітні Нікіфорова боролася з німцями біля Гуляйполя і закликала «червоних» стояти до останнього, паралельно пограбувавши поїзд з продовольством для захисників Перекопу.
22 березня 1918 року місцеві більшовики за приписом з Сімферополя оголосили в Таврії мобілізацію:
«Мелітопольський повітовий виконавчий комітет Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів наказує Радам оголосити всім громадянам волості і села, кому дорога земля і воля, стати до лав Червоної Армії й захищати зі зброєю в руках здобуту селянами землю і волю. Брати громадяни-селяни! Встаньте всі зі зброєю в руках для звільнення себе від ярма капіталістів і поміщиків, які хочуть забрати у вас землю і волю!».
Окрім складнощів у стосунках з анархістами, більшовицьким військам не вистачало внутрішньої дисципліни й організованості
До цього в Таврії нараховували приблизно 3,5 тисячі червоногвардійців, тепер же «червоні» сили становили приблизно 6 тисяч багнетів під командуванням якогось Гольдштейна (за іншими повідомленнями він був лише заступником командувача). Окрім складнощів у стосунках з анархістами, більшовицьким військам не вистачало внутрішньої дисципліни й організованості: значна їх частина була у групах з 200-300 осіб, розкиданих у всій Таврії. Загонами між Мелітополем і Чонгаром керував Георгій Кочергін, який у оперативному відношенні підпорядковувався Івану Федьку. Решта війська були об'єднані в Мелітопольську та Бердянську групи Червоної армії Донецького басейну. За наказом її командувача Петра Баранова з 7 квітня перша група утримувала рубежі на річці Молочній, друга ‒ залізницю від Токмака на схід і здійснювала спостереження за Керченською протокою.
Можливо, зосередившись на підступах до Криму, вони змогли б істотно полегшити завдання оборони півострова, але в середині квітня у війну всіх проти всіх в Таврію вступила нова сила ‒ «білий» загін Михайла Дроздовського.
У березні 1918 року полковник Дроздовський зібрав з офіцерів і солдатів Румунського фронту, котрі прийняли революцію, окремий підрозділ в тисячу чоловік і висунувся на Дон для участі в Білому русі. Основна частина маршруту пролягала Південною Україною, вже звільненою від більшовиків, так що сутички з «червоними» мали епізодичний характер. Але 10 квітня «дроздовці» перейшли Дніпро біля Каховки, пограбувавши в місті більшовицький банк, і вступили в ще радянську Північну Таврію.
Офіцери рухалися нагальним маршем, знищуючи дрібні «червоні» загони, які траплялися на шляху, і псуючи телеграфний зв'язок. У селі Калга (нині ‒ Дружбівка) Дроздовський дізнався, що на північ від від станції Федорівка на шляху до Мелітополя знаходяться українці, тому вирішив захопити місто з півдня ‒ через село Якимівка, де більшовики його не чекали.
Поки ж «дроздовці» здійснювали обхідний маневр, напередодні, 15 квітня, в Мелітополь на бронепоїзді «Свобода або смерть» увірвалися анархісти на чолі з матросом Андрієм Полупановим, колишнім комендантом захопленого комуністами Києва.
За свідченням Петра Колтишева, одного з учасників «білого» походу:
«Анархісти без напруження захопили владу в місті в свої руки, і населення негайно відчуло це. У місті почалася безперервна одиночна рушнична стрілянина. Під її прикриттям проводилися грабежі, насильства і розстріли. Населення, поховалося в страху, боялося що-небудь зробити і чекало тільки якої-небудь допомоги ззовні... Дорогою назустріч траплялися жителі, які їхали з Мелітополя і рятувалися від більшовиків. Вони повідомляли про те, що місто все ще зайняте анархістами, у яких якісь негаразди з місцевими більшовиками, і що в місті триває безперервна стрілянина».
У результаті й без того нестійка оборона комуністів повністю розвалилася. Увечері 15 квітня «дроздовці» без бою зайняли станцію і село Якимівка, після чого телеграфом попросили «підкріплення»... у мелітопольських більшовиків. Ті відправили два ешелони з піхотою, перший з яких потрапив в заздалегідь влаштовану засідку і був знищений рушничним і кулеметним вогнем, а другий встиг відступити. Третій «червоний» поїзд, пізніше йшов з Чонгара, зупинився в декількох кілометрах на південь і повернув назад. Окрім військових до рук офіцерів потрапили і «цивільні» трофеї.
Дроздовський писав у щоденнику про комфорт «товаришів»:
«Пульманівські вагони, переважно 1-й і 2-й класу, салон; маса цукру, масло чудове, вершки, здобні булочки і т. п. Велика кількість чаю, шоколаду і цукерок».
Колтишев додавав:
«У класних вагонах було видно ознаки весело проведеного часу: шампанське, вина, торти, кава в срібних кавниках, кришталевий посуд, шовкові жіночі спідниці, офіцерські мундири і... жінки, які поховалися, хто куди міг. Все, звичайно, було награбоване. Так жили ті, хто голосно кричав, що вони борються за щастя народу!».
Рано вранці 16 квітня більшовики, які прибули з Мелітополя на двох потягах зі зброєю, спробували відбити Якимівку. Артилерійським вогнем наступ «червоної» піхоти був зупинений. Кавалерійська атака «білих» за участю бронемашини на правому фланзі і в тилу червоногвардійців змусили тих бігти. Перейшовши в контрнаступ, ввечері того ж дня «дроздовці» зайняли Мелітополь. Основні сили більшовиків відступили за місто, залишився анархістський загін, який потрапив в полон.
Захоплення «дроздовцями» Мелітополя розбило радянські сили в Таврії навпіл і позбавило їх головного опорного пункту
Після полудня 17 квітня кримські сили Федька і місцеві червоногвардійці Кочергіна на декількох ешелонах з бронепоїздом почали наступ на Мелітополь. Чутки перебільшували їх кількість до 600 тисяч, в місті почалася паніка. Біля станції Сокологірне бліндована залізнична платформа «дроздовців» вступила в перестрілку з більшовицьким бронепоїздом, а, відступаючи, її команда розібрала рейки на південь від Якимівки. Проте, село було зайнято «червоними». Вночі на південній околиці Мелітополя зав'язалася перестрілка між платформою «білих» і прибулою з Криму бронемашиною.
Захоплення «дроздовцями» Мелітополя розбило радянські сили в Таврії навпіл і позбавило їх головного опорного пункту. Велика частина «червоних» зосередилася на півночі і заході до Бердянська, менша відійшла на південь до Чонгару.
Росіяни з українцями зустрілися без ентузіазму... офіцери відкрито глузували з українських солдат
Уранці наступного дня, 18 квітня 1918 року, просуваючись з півночі українська піхота за підтримки бронепоїздів і бронемашин розбила залишки більшовицьких військ між станцією Федорівка і Мелітополем і о другій годині увійшла в місто. Вслід за українським прибув і німецький ешелон. Розбиті «червоні» бігли в приморські села Кирилівка і Степанівка, звідки суднами евакуювалися до Темрюка. Росіяни з українцями зустрілися без ентузіазму. Всеволоду Петріву пощастило побачити серед «дроздовців» однокласника з київського Кадетського корпусу, але напруга висіла в повітрі весь день. Офіцери відкрито глузували з українських солдат, влаштували мітинг, на якому виголошували промови проти більшовиків і «сепаратистів», роздавали в місті антиукраїнські листівки.
Дроздовський жовчно писав:
«З українцями навпаки ‒ стосунки огидні: приставання зняти погони, бояться тільки битися ‒ розгнуздана банда, яка намагається зачепити... Деякі були побиті ‒ тоді заспокоїлися, хами, раби... Українці ‒ до них одне презирство, як до ренегатів і розгнузданих банд. Українці платять такою же ненавистю».
Не менш відвертий був і Колтишев:
«Що ж стосується українців, ми їх просто не могли бачити. Їх самостійність, безпринципність і навіть один тільки зовнішній вигляд викликали відразу і презирство».
Українці зірвали російський прапор, вивішений на будівлі мелітопольського вокзалу
Словами справа не обмежилася. Українці зірвали російський прапор, вивішений на будівлі мелітопольського вокзалу, ввечері в одному з міських ресторанів трапилася масова бійка з добровольцями. Також Кримська група завадила «дроздовцям» вивезти з мелітопольської військово-промислової палати 300 тисяч рублів. Німці прагнули дотримуватися нейтралітету.
На думку Дроздова, більше ніж половина офіцерів Петра Болбочана були ворожої «української ідеї» ‒ і при першій же нагоді готові покинути лави Кримської групи, яку «білі» інакше як «бандою» не назвали. Що ж, іронізував пізніше Борис Монкевич, не кинули, незважаючи на неодноразові російські заклики?
Як би там не було, нерви «дроздовців» здали першими, і вже 19 квітня вони покинули Мелітополь і влаштувалися в сусідньому селі Костянтинівка.
Болбочан отримав можливість спокійно готуватися до наступу на Крим.
Далі буде
