Забута перемога: похід Болбочана на Крим. Повстання на сході

22 квітня ‒ особлива дата в українській військовій історії. Цього дня 1918 року війська Петра Болбочана прорвали більшовицькі укріплення на Чонгарі й рушили на звільнення Криму. До 99-річчя однієї з найвидатніших кампаній Української революції пропоную вашій увазі цикл «Забута перемога». Цього разу йтиметься про антирадянське повстання у Східному Криму.

Із попереднім матеріалом циклу «Забута перемога» можна ознайомитися тут.

На схід від Сімферополя антирадянське повстання розгорілося пізніше ‒ не в останню чергу тому, що полк Івана Федька продовжував чинити спротив німецько-українським силам, що наступали. Однак і тут комуністи не могли відчувати себе в безпеці. Про це свідчать спогади члена Сімферопольської ради Сляймунда Фрея, який виїхав із кримської столиці до Карасу-Базара (нині ‒ Білогірськ) увечері 20 квітня 1918 року.

​«Вирушало нас четверо чоловіків і дві жінки. До Карас-Базара ми доїхали без усяких перешкод. Тут було помітно, що татари організовуються, дуже вороже налаштовані проти росіян і євреїв, але нас не затримали. Ввечері ми приїхали до Старого Криму (22 версти від Феодосії). Тут нам сказали, що їхати далі не можна, бо гайдамаки зайняли Феодосію до залізниці. Візник татарин, відмовився їхати далі. Настрій тут був ще більш войовничим. У кав'ярні ми зустріли ще кілька товаришів із Сімферополя, членів орган.-агіт. комісії. У цей час під'їхали також т.т. Фірдевс, Шифанович и Білоцерковець, народні комісари, народні комісари. Тов. Фірдевс, як татарин, зрозумів, що говорять довкола нас татари, і попередив нас, що настрій украй ворожий і нас можуть убити. Після цього нам нічого не залишалося, як виїхати з цього гнізда. Але так як візник, татарин, відмовився їхати вперед, то довелося рушити назад на Карасу-Базар і, якщо не вдасться виїхати звідти до Севастополя, то залишитися там».

Тим часом Іван Федько зазнав поразки й був змушений відступити до Феодосії. 24 квітня біля багатостраждальної станції Колай (нині ‒ Азовське) два піхотні полки ландвера за підтримки артилерії прорвали «червоні» позиції. Ось як свій шлях описував сам головком:

«Коли ми відійшли на станцію Колай, то тут, привівши частини до ладу, знову розгорнули наступ проти німців. Спочатку ми німців дещо потіснили. Але потім вони значно просунулися в Феодосійському напрямку, вже підходили до Старого Криму й почали загрожувати нашому лівому флангу. Це змусило нас відійти».

1-й Чорноморський революційний полк відійшов до Сейтлера (нині ‒ Нижньогірське), де перегрупувався й отримав підкріплення з Феодосії у вигляді загону в 300 осіб. Це дозволило Федьку почати контрнаступ на Колай, який виявився невдалим, так що він був змушений відступити до станції Граматикове (нині ‒ Червонофлотська, не плутати з однойменним селом). Німці тим часом зайняли Сейтлер, а «червоні» після чергової контратаки відкотилися до Владиславівки.

«Під Владиславівкою (тут очевидна помилка, йдеться або про станцію Граматикове, або про селище Ічкі, нині Радянське ‒ КР) ми спробували знову перейти в наступ і зайняли Сейтлер, але під тиском німців змушені були відійти... Відійшовши на Владиславівку й далі на Керч, ми зрозуміли, що подальший наш спротив у Криму втрачає своє значення, адже ми отримали до цього часу відомості про те, що Севастополь узятий німцями».

Відомості про падіння Севастополя фактично виявилися чутками, що виникли в результаті втрати зв'язку між двома центрами більшовицького спротиву, але в будь-якому випадку врятувати становище Федько вже не міг.

Поразка «червоних» 24 квітня стала сигналом для початку повстання в Східному Криму. Того ж дня «дружини» Селянської спілки в Феодосійському повіті за підтримки німців-колоністів і переховуваних у них «білих» офіцерів змели радянську владу в селах навколо Владиславівки й рушили на саму Феодосію. Також повстанці розігнали або перебили членів ревкомів у селах Аблеш (нині ‒ Ставки), Андріївка (нині ‒ Желябівка) і Цюрихталь (нині ‒ Золоте Поле).

Повстанців у Таракташі (нині ‒ Дачне) очолив колишній волосний старшина, а на той момент ‒ депутат Феодосійського земського зібрання Сеїт-Алі Карабіберов. Кримськотатарські загони чисельністю до трьох тисяч чоловік під його началом 24 квітня захопили Судак, сотня тамтешніх червоногвардійців розбіглася. Їхній командир Євген Шевченко (до речі, в грудні того ж року перейшов до «білих») згадував десять років по тому:

«Вся наша робота була просякнута усвідомленням звання червоногвардійця, і тривала до навали на Судак націоналістів під керівництвом відомих нам і понині націоналістів Карабіберових та інших. У день захоплення ними Судака були проведені масові арешти й учинені розстріли та звірячі розправи над громадянами, котрі служили в Червоній Гвардії. Згодом з'ясувалося ‒ одних убитих 11 осіб. Одночасно були підготовлені до розстрілу ще 18 червоногвардійців, які були під арештом, серед них і я, як начальник Червоної Гвардії. Дізнавшись про це, я втік із-під арешту в момент, коли вийшов у природних справах до вбиральні. Це було на світанку, і поки схаменулися, я побіг до лісу, де і знайшов собі притулок упродовж трьох днів, поки не прийшов загін анархістів товариша Чижикова, які простували з Ялти до Феодосії».

Із 24 до 27 квітня Судак перебував у руках повстанців. 25 квітня феодосійський партком звернувся до всіх жителів міста й волості «не зволікаючи ні хвилини записуватися до 1-го партизанського «залізного загону», який стоїть на сторожі інтересів пролетаріату й веде непримиренну боротьбу з контрреволюційною буржуазією й німецько-гайдамацькою навалою». Наступного дня підрозділ із сотні людей був створений. Посилившися, феодосійська Рада п'яти вислала на придушення заколоту два особливих загони: Петра Новикова ‒ на Старий Крим і Павла Гапона ‒ на Судак (поширена версія, що Новикову вдалося вмовити судакських повстанців мирно скласти зброю, нічим не підтверджена). Що сталося в Старому Криму, точно не відомо. Загін Гапона (він сам, водій бронемашини матрос Матвеєв, кулеметник і кілька червоноармійців) до Судака навіть не доїхали. Його дружина Тетяна так описувала цю невдалу експедицію:

«Йому доручили бронеавтомобіль і вони з т. Матвеєвим та іншими вирушили до Судака на розвідку. В цей час було повстання татар-ескадронців, і коли їхали назад, вони перекопали їм дорогу, куди й потрапив бронеавтомобіль. Коли сталася катастрофа, їх почали обстрілювати, в результаті кулеметника вбили й тов. Матвеєва поранили, а Павла взяли в полон і повели до лісу розстрілювати разом із рештою товаришів. У цей час їхали три червоноармійці, татари злякалися й кинулися бігти, встигнувши лише побити їх прикладами. Ці червоноармійці доставили їх усіх до Судака й посадили на пароплав, і всі вони попрямували пароплавом до Феодосії, а потім до Новоросійська».

Відбив місто у кримських татар загін Макара Чижикова, який рухався після придушення повстання в Алушті до Феодосії. На світанку 27 квітня на дорозі з'явився передовий роз'їзд «червоних». Попереджений Шевченком, який вийшов із лісу, загін раптовим ударом за годину вибив повстанців із Судака. Сам невдаха-командир залишився в місті:

«З підходом інших сил загону Чижикова я з'ясував, що через якихось дві-три години вони підуть, тримаючи шлях на Феодосію. Недовго думаючи, я звернувся до начальника загону й попросив залишити для охорони й самооборони три кулемети й кілька гвинтівок. Отримавши все необхідне, я знову організував загін у кількості 37 людей, із якими й охороняв Судак, розставивши на найнеобхідніших місцях кулемети. Доводилося не спати днями й ночами, тому, що була знову спроба напасти на Судак із боку татар, які відступили та втікли, під керівництвом місцевого офіцерства».

Також винні в загибелі партійного керівництва Судака були «суворо покарані» (швидше за все, розстріляні). Але в міру наближення до Феодосії німецьких та українських військ оборона Судака втрачала будь-який сенс. Сам Шевченко згадував:

​«Так, через кілька днів до порту Судака зайшов міноносець «Стєрєгущій» Чорноморського червоного флоту, який мав обов'язок підбирати всіх, хто лишився з матросів під Меганомом. Серед інших і я був вивезений до Феодосії. Після приїзду туди я одразу звернувся до штабу т. Федька, попросив допомоги для захисту Судака, на що він мені відповів, що вже пізно, адже самим доводиться тікати, через наближення й захоплення всього Криму німцями. Я не поїхав далі, залишався у Феодосії».

Отже, на відміну від Південного берега, антирадянське повстання в Східному Криму не було придушене. До 29 квітня в руках більшовиків залишалася лише Феодосія з вузькою смужкою узбережжя та Керченський півострів. Решта території контролювалася повстанцями й німцями.

Утім, доля Криму в той момент вирішувалася зовсім в іншому місці.

Початок серії публікацій тут.