Спеціально для Крим.Реалії
Бути націоналістом у Росії ‒ справа невдячна. Тому що Росія ніколи національною державою не була ‒ її самовідчуття завжди було імперським і наднаціональним. Щоб вписати себе в це прокрустове ложе, націоналістам доводилося ставати імперськими в спробах одружити різновидове.
У підсумку весь «неліберальний» табір у Росії в своєму ставленні до України розділився на три групи. Найжорсткішими і непримиренними стали імперці. Ті, хто заперечував «українців» як явище, вважаючи їх «зіпсованими росіянами». Ті, хто закликав Україну завоювати і перевиховати.
У другому таборі опинилися «радянські». Ті, хто міркував про те, що Україна ‒ братська, але заблукала і помилилася. І що завдання Москви ‒ допомогти Україні знову стати «Білоруссю». Яка зрозуміла, підконтрольна і безпроблемна. Вони навіть були готові зберігати уламки національного ‒ якщо це саме національне не виходить за межі шароварщини і вареників.
У третій табір пішли ті, хто готовий був визнати, що Україна втрачена, але при цьому вважав її чимось на зразок валізи з речами. В якій є «російське» і «неросійське». І що Україну можна і потрібно відпустити, забравши перед цим з її тіла те, що їй історично не належить.
Україну можна і потрібно відпустити, забравши перед цим з її тіла те, що їй історично не належить
Іронія в тому, що до Криму багато адептів цих трьох груп були цілком собі опозиційними до Кремля. Їхній ситуативний союз з лібералами виливався у вуличні протести і спільні поїздки в РВВС на міліцейських автобусах. З владою їх примирила тільки анексія півострова і вторгнення на Донбас. У той самий момент, коли ліберали дорікали Володимиру Путіну за те, що він надмірно Путін, націоналісти журилися, що він недостатньо Путін.
Аудиторія націоналістичних сайтів збирала гроші для бойовиків і самостійно поповнювала їхні ряди. Писала захоплені тексти про «Новоросію» і пророкувала реванш. Крим виявився точкою об'єднання шовінізму будь-якого розливу: в одному ідеологічному окопі опинилися імперці, сталіністи, націоналісти і антизахідники.
Але державному Змію Гориничу не потрібна позасистемність. Йому не потрібні щирі союзники. Особливо, якщо вони при цьому претендують хоч на якусь ‒ нехай навіть символічну ‒ незалежність способу мислення. І в цьому сенсі бачу різницю між яким-небудь Прохановим та ідейним російським націоналістом. Перший вписаний в офіційну вертикаль і служить її неофіційним речником. Він безідейний до стерильності ‒ і готовий бути публічним адвокатом будь-яких коливань влади.
«Посткримський консенсус» має бути не з приводу самого півострова, а з приводу влади взагалі
У той момент, коли Кремль втомився від своїх попутників, він заборонив сайти російських націоналістів. Не допомогла лояльність трирічної давності: виявилося, що «посткримський консенсус» має бути не з приводу самого півострова, а з приводу влади взагалі. І якщо ти вирішив порефлексувати ‒ то тебе викреслюють зі списку.
І це ще одне підтвердження: у Москви немає ідеології, окрім лояльності. Послух і підпорядкування. Щирість шкідлива і карається.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
