22 квітня ‒ особлива дата в українській військовій історії. Цього дня 1918 року війська Петра Болбочана прорвали більшовицькі укріплення на Чонгарі й рушили на звільнення Криму. До 99-річчя однієї з найвидатніших кампаній Української революції пропоную вашій увазі цикл «Забута перемога». Цього разу ми поговоримо про боротьбу за передачу Чорноморського флоту Україні.
Із попереднім матеріалом циклу «Забута перемога» можна ознайомитися тут.
29 квітня 1918 року на лінкорі «Воля» тривали бурхливі делегатські збори Чорноморського флоту. Більшість представників екіпажів, врешті-решт, погодилися підняти українські прапори й почати переговори з німцями
Із самого ранку 29 квітня 1918 року на лінкорі «Воля» тривали бурхливі делегатські збори Чорноморського флоту. Більшість представників екіпажів, врешті-решт, погодилися підняти українські прапори й почати переговори з німцями. Проти виступили тільки делегати бригади есмінців, і на знак цього покинули збори. Після обіду адмірал Михайло Саблін віддав історичний наказ про перехід флоту під юрисдикцію УНР і велів організувати урочисте підняття синьо-жовтих прапорів. Святослав Шрамченко, український моряк і історик, так описує побачене ним у Севастополі.
«Був чудовий день. Севастопольський рейд блищав як дзеркало. О годині 16 флагманський корабель Чорноморського флоту, лінійний корабель «Юрій Змієборець» за наказом командувача флотом підняв сигнал: «Флоту підняти український прапор!». Впали червоні ганчірки. На більшості кораблів почулася команда: «Стати до борту!». На цю команду, по-старому, як це було в бойовому Чорноморському Флоті, не розпещеному ще революцією, стали моряки вздовж борту обличчям до середини корабля. «На прапор і гюйс ‒ струнко! Український прапор підняти!». І під трубу й свист підстаршин-моряків злетів угору український прапор. «Розійтися!». Разом із командою зіграли сурмачі. Майже на всьому великому флоті Чорного моря затріпотіли в повітрі великі жовто-блакитні полотнища. Для історії українського флоту цей день 29 квітня 1918 року, коли весь український флот засвідчив свою приналежність Батьківщині, став видатним днем українського державного флоту та святом українського моря».
Після цього до Києва й до німецького штабу в Сімферополі були відіслані телеграми такого змісту:
«Сього числа Севастопольська фортеця й флот, що розташовані в Севастополі, підняли українські прапори. Командування прийняв контр-адмірал Саблін».
На есмінці «Керч» команда підняла сигнал «Ганьба і продаж флоту». Серед невдоволених були й інші екіпажі. На їхню вимогу негайно евакуюватися Саблін відповів згодою, тільки обмежив у часі ‒ всі охочі мали залишити бухту до півночі. Того дня до Новоросійська вирушили 14 есмінців, 10 сторожових катерів і вісім транспортів із евакуйованими червоногвардійцями.
До Новоросійська вирушили 14 есмінців, 10 сторожових катерів і вісім транспортів із евакуйованими червоногвардійцями
Приблизно опівночі до Сімферополя до Роберта Коша виїхала севастопольська делегація, сформована з представників флоту, міського самоврядування й робітничих спілок. На чолі був капітан В'ячеслав Клочковський.
Переговори з німецьким командувачем розпочалися вранці 30 квітня, але з представниками флоту він через нез'ясовані обставини розмовляти не став. Делегатам від міста було сказано, що кайзерівські війська забезпечать у Севастополі лад, якщо мешканці не чинитимуть збройного спротиву. Що стосується флоту, то кораблі мали бути роззброєними й залишатися під німецьким контролем до кінця війни, а потім відійти Києву. Окремо Кош пообіцяв «червоним» матросам зберегти їхнє життя в разі здачі в полон. Того ж дня він написав у листі до дружини, що просто «не може дати наказ розстріляти від п'яти до восьми тисяч більшовиків».
У результаті через кілька днів ешелони, в яких розмістилися сім тисяч озброєних моряків, спокійно виїхали з Криму до Мелітополя, де їх був змушений зупинити й затримати Петро Болбочан. Як згадував Борис Монкевич:
«Всі були дуже здивовані, звідки міг узятись у Мелітополі ешелон матросів, абсолютно вільний, без конвою, з масою різного майна. Коли їх запитали, куди їдуть, то отримали відповідь: «Додому на Україну». Дивно було, що ті, які на своїй совісті мали стільки людських душ, які пограбували край і зруйнували державу, тепер вільно безперешкодно їдуть додому, а власне для того, щоб знову продовжувати свою справу. Все це викликало страшне обурення поміж запорожцями, й Болбочану треба було стримувати їх. Коли роззброювався вже останній ешелон із матросами, прибув від німецької команди в Мелітополі старшина в супроводі старшини губернського коменданта й у дуже ввічливій формі, але твердо зажадав ім'ям своєї команди припинити затримку ешелонів, мотивуючи це тим, що німці при добровільній здачі Севастополя гарантували матросам вільний проїзд до України. На це Болбочан відповів, що німці такі гарантії могли давати в Севастополі на території Криму, але на території України ці гарантії, дані нашим ворогам без згоди українського уряду, витрачають свою силу й він не припинить знезброєння матросів, поки не отримає наказу про це від свого уряду».
Звістка, що флот буде фактично інтернований, а екіпажі розформовані, швидко рознеслася містом
А тим часом приблизно о шостій вечора 30 квітня делегація повернулася назад до Севастополя з німецьким ультиматумом. Звістка, що флот буде фактично інтернований, а екіпажі розформовані, швидко рознеслася містом. А повідомлення про те, що кайзерівські війська виступили з Бахчисарая й перебувають у 10-12 кілометрах від Севастополя, майже спровокувало паніку на й без того стривоженому флоті. «Червоний» моряк Семен Лепетенко згадував:
«Весь день минає в Севастополі у великій суєті. Чорноморський флот готується до походу. Моряки бігають з одного корабля на інший і радяться про відхід до Новоросійська; багато з них, особливо українці, вирішують залишатися в Севастополі. Представники севастопольської Української громади неодноразово з'являються серед моряків, умовляючи їх залишитись із флотом у Севастополі. На цю вудку швидко попадаються українці, розраховуючи на порятунок від німців під українським прапором, що розвівається на крейсері «Пам'ять Меркурія». Мітинги на кораблях і на пристанях відбуваються один за іншим. Все частіше й частіше доходить чутка про «німців на підступах до Севастополя». Після полудня частина міноносців, не дочекавшись мітингового рішення про відхід флоту з Севастополя, знімається з якоря та йде в море. Транспортні судна беруть на борт біженців і війська. Тиснява неймовірна».
Настрій екіпажів лінкорів «Воля» й «Вільна Росія», на які орієнтувалася більшість матросів Чорноморського флоту, різко змінився. За день до того вони погрожували розстрілом будь-якому кораблю, що насмілився залишити бухту, тепер же активно агітували за негайну евакуацію. Адмірал Саблін пішов у них на поводу.
О 22 годині був відданий наказ спустити українські й червоні прапори, які ще залишилися, й підняти замість них «нейтральні» андріївські. За годину ескадра мала вийти в море, але сталася непередбачена затримка ‒ робітники порту розбіглися, й не було кому розвести бонові загородження на вході до бухти. Це довелося робити офіцерам, тому тільки опівночі вдалося почати рух.
Але ця затримка мала далекосяжні наслідки. Як говорив моряк Іван Благовіщенський:
«Німецькі війська, діставшись опівночі на 1 травня до Севастополя, поставили на Північній стороні польові гармати й несподівано почали бомбардування суден ескадри. Судна пішли в море вервечкою одне за одним, оскільки вузька бухта, освітлювана для пристрілки освітлювальними ракетами, не дозволяла піти всім відразу. Німецька батарея відкрила по судах вогонь, направляючи його спочатку, головним чином, на дредноути «Воля» та «Вільна Росія», але не здригнулися російські броньовані богатирі від снарядів дрібнокаліберної гірської польової артилерії. Шкодуючи порт і мирних жителів Північної сторони, ескадра без відповіді на обстріл, швидко виходила в море, беручи курс на Новоросійськ».
Вийти в море вдалося двом лінкорам, двом есмінцям і низці дрібних судів. Один есмінець налетів на камені й був знищений своєю командою, ще один був затоплений прямо в порту. Решта кораблів не рушили з місця, причому двоє есмінців повернулися назад вже після відходу.
Такий поспіх мав ще одну причину ‒ німецькі крейсери «Гебен» і «Гамід» 30 квітня рушили до кримських берегів, щоб заблокувати рейд Севастополя й запобігти евакуації Чорноморського флоту.
Усього Крим залишили 3,5 тисячі моряків ‒ приблизно половина бойового складу Чорноморського флоту
В цілому, між 29 квітня і 1 травня до Новоросійська з портів Севастополя, Феодосії й Керчі перейшли два лінкори, 17 есмінців і міноносців, один крейсер, 10 сторожових катерів і майже сотня барж, пароплавів і дрібних суден. Усього Крим залишили 3,5 тисячі моряків ‒ приблизно половина бойового складу Чорноморського флоту. У гавані Севастополя залишилися сім броненосців, три крейсери, 12 есмінців і міноносців (разом із двома затопленими), 15 підводних човнів (рахуючи чотири навчальних), п'ять плавучих баз, три допоміжних румунських крейсери, один не до кінця обладнаний турецький крейсер, транспортні судна й кілька літаків морської авіації ‒ загалом понад 170 одиниць техніки.
Вранці 1 травня капітан Михайло Остроградський-Апостол розгорнув на броненосці «Георгій Побєдоносець» свій штаб, наказав знову підняти на всіх кораблях українські прапори й повідомив гетьману Павлу Скоропадському й Роберту Кошу про свій вступ у командування Чорноморським флотом. Німецькі війська зайняли Севастополь і Балаклаву о 15 годині того ж дня, не зустрічаючи ніякого спротиву і, в свою чергу, не перешкоджаючи міській думі провести святкування Першотравня.
2 травня в Севастопольську бухту в повній бойовій готовності увійшли крейсери «Гебен» і «Гамід». А вже наступного дня Кош оголосив Чорноморський флот інтернованим, розпорядився спустити з кораблів українські прапори, піднявши замість них німецькі. Українських офіцерів змусили зійти на берег, а на кораблях були виставлені кайзерські караули. Лише три пароплави ‒ «Цар» («Посадник»), «Чатир-Даг» і «Олексій» ‒ залишилися під синьо-жовтими прапорами.
Історія військового флоту України в Криму завершилася, так і не розпочавшись.
Початок серії публікацій тут.
