Доступність посилання

Забута перемога: похід Болбочана на Крим. Епілог


Кримський похід Петра Болбочана. Малюнок Юрія Журавля

22 квітня ‒ особлива дата в українській військовій історії. У цей день у 1918 році війська Петра Болбочана прорвали більшовицькі укріплення на Чонгарі й вирушили на звільнення Криму. До 99-річчя однієї з найвидатніших кампаній Української революції пропоную вашій увазі цикл «Забута перемога». В останньому матеріалі ми підіб'ємо підсумки Кримської операції.

З попереднім матеріалом циклу «Забута перемога» можна ознайомитися тут.

У більшості випадків Болбочан керував боєм особисто й завжди був у небезпечних місцях, чим піднімав дух запорожців, які під його керуванням завжди були переможцями

«Петро Болбочан був однією з найяскравіших постатей в усьому корпусі. Великий організатор і видатний стратег. Умінням користуватися всім для справи пояснюється такий швидкий наступ запорожців на Крим, хоч вони завжди мали перед собою значно сильнішого ворога. У боях показав себе Болбочан дійсно талановитим полководцем. У будь-якому становищі й у будь-яких умовах він не втрачав здатності орієнтуватися. У більшості випадків керував боєм особисто й завжди був у небезпечних місцях, чим піднімав дух запорожців, які під його керуванням завжди були переможцями. Слава про нього дуже швидко розійшлася і притягувала під його прапори багато військових... Йому вірили всі, знаючи, що він є зразком чесноти й порядку. В житті був дуже скромним, без тіні манії величі. Хороший товариш, який ніколи нікого не залишив у біді й завжди дотримувався свого слова та обіцянки. Всі ці прикмети викликали у кожної людини безмежну довіру й зачарованість ним. Запорожці щиро любили його, були віддані йому й готові виконати кожне його бажання. Ніколи не було в частинах непорозуміння, якого не можна було б залагодити одним ім'ям Болбочана», ‒ так характеризував командувача Кримської групи у своїх спогадах Борис Монкевич.

Олександр Натієв у травні 1918 року в доповіді військовому міністерству про створення Сердюцької (гвардійської) дивізії також високо оцінив заслуги Петра Болбочана, хоча й був по-військовому стриманий: «Командир отаман Болбочан ‒ відмінний командир. Може отримати посаду командира Сердюцької бригади».

З військової точки зору підрозділи армії УНР здобули в Криму видатну перемогу. Як мінімум вдвічі поступаючись кількістю сухопутним силам радянської Тавриди, українські частини прорвалися на півострів без німецької допомоги, самостійно звільнили від більшовиків столичний Сімферополь і, нарешті, призвели до падіння комуністичного режиму в Криму. Саме дії загонів Петра Болбочана зумовили підняття Чорноморським флотом у Севастополі українських прапорів 29 квітня 1918 року, хоча до самого міста вони так і не дійшли.

Про високу майстерність українських військ свідчить не тільки оперативність, з якою вони оволоділи півостровом, пройшовши від Чонгара до Бахчисарая за 4 дні (з 22 до 25 квітня), але й значно менші, ніж у ворогів, втрати.

Станом на 1 травня на Кубані зосередилися 9,5 тисяч сухопутних «червоних» військ з більш ніж 20 тисяч, які були в розпорядженні керівництва радянської Тавриди в середині квітня. Інші загинули, потрапили в полон або, в переважній більшості, розбіглися. Показовим є приклад Перекопського «китайського» загону ‒ з 300 китайців і росіян у його лавах після відступу з Криму залишилося 64 людини.

Приблизно та сама картина спостерігалася на флоті. Хоча в останній момент половину кораблів і 50% особового складу (3,5 тисяч осіб) більшовики перевели із Севастополя до Новоросійська, через кілька тижнів до Криму повернулася значна частина евакуйованих.

Можна оцінити загальну кількість загиблих у Кримській кампанії українців у 40 осіб убитими й 150 пораненими. Але втрати серед їхніх кримськотатарських союзників, напевно, так і залишаться невідомими

Німецький корпус Роберта Коша втратив приблизно 65 осіб убитими і 335 пораненими під час штурму Перекопу. Наступні сутички під Джанкоєм і станцією Колай (нині ‒ Азовське) за інтенсивністю, зрозуміло, не дотягували й до половини перекопської битви, тому безповоротні втрати кайзерівських військ навряд чи перевищили 100 осіб.

Що стосується втрат українців, то, за свідченням Натієва, з тих 2 тисяч солдатів, які спочатку служили в окремому Запорізькому загоні, в боях з більшовиками на дорогах від Києва до Сімферополя загинуло 100 і було поранено 400 осіб. Припустивши, що втрати в боях на Лівобережжі до захоплення Харкова й пізніше були порівнянними, можна оцінити загальну кількість загиблих у Кримській кампанії українців у 40 осіб убитими й 150 пораненими. Але втрати серед їхніх кримськотатарських союзників, напевно, так і залишаться невідомими.

Додатковими свідченнями українських перемог були депутації від кримських міст, які прибували до звільненого Сімферополя, сподіваючись на встановлення влади УНР, а також звернення севастопольських більшовиків до Центральної Ради з пропозицією перемир'я.

У трагічному виборі: володіння Кримом чи союз з Німеччиною ‒ Київ зробив ставку на останнє

Втім, військові досягнення так і не стали основою політичних успіхів. Український уряд не спромігся заздалегідь чітко визнати свої претензії на Крим, щоб врегулювати його статус на переговорах із німецькими партнерами. А після того, як війська Коша зайняли півострів, витіснити їх звідти вже не було жодної можливості. Кілька днів ганебного зволікання, відмовчування з боку чиновників, безглуздих відписок ледь не довели до зіткнення між Кримською групою і 52-м корпусом. Навіть якби Болбочану вдалося уникнути розгрому в Сімферополі, його сил було недостатньо для повної перемоги над кайзерівською армією. Ну і в будь-якому випадку таке зіткнення призвело б до розриву з Берліном. У трагічному виборі: володіння Кримом чи союз з Німеччиною ‒ Київ зробив ставку на останнє.

Не програвши жодної битви, українські війська були змушені повернутися на материк.

Кримська операція виявилася кульмінацією змагань УНР за півострів. Ніколи до того і ніколи після того київська влада не була так близько до оволодіння цією територією. У 1917 році Україна могла розраховувати на спільну з Кримом федерацію в межах єдиної демократичної Росії, пізніше навіть цю ідею не вдасться реалізувати.

Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського українські відносини з півостровом погіршилися. Перший Кримський крайовий уряд генерала Матвія (Сулеймана) Сулькевича ревно захищав свою примарну самостійність під німецьким протекторатом. Влітку 1918 року між Києвом і Сімферополем дійшло до митної війни та прикордонного конфлікту. Восени Сулькевич вже начебто погодився на входження до складу України на правах суб'єкта федерації, але поразка Німеччини у Першій світовій війні призвела до падіння влади як на материку, так і на півострові. У Києві панувала Директорія відродженої «другої» УНР, в Сімферополі утвердився Другий крайовий уряд Соломона Крима, орієнтований на Антанту.

Українська дипломатія доклала чимало зусиль для об'єднання у федерацію України, Криму, Кубані та держав Кавказу, але через вкрай несприятливу геополітичну ситуацію шансу реалізувати цю ідею не виявилося

У грудні 1918 року урядові органи України ще вважали Кримський півострів складовою частиною своєї держави з автономним статусом. Але на початку 1919 року керівництво УНР знову повернулося до підходу часів Центральної Ради і не розглядало Крим як свою безпосередню територію. Пізніше того ж року українська дипломатія доклала чимало зусиль для об'єднання у федерацію України, Криму, Кубані та держав Кавказу, але через вкрай несприятливу геополітичну ситуацію шансу реалізувати цю ідею не виявилося. Другий крайовий уряд виступав за відновлення єдиної Російської республіки, що було неприйнятним для Директорії, тому, незважаючи на діяльність кримського представництва в Києві, питання спільного майбутнього обох держав вирішити не вдалося. Пізніше на півострові з'явилася «червона» Кримська РСР, яка де-факто була частиною радянської Росії, і відроджена Антоном Денікіним «біла» Таврійська губернія, з якими УНР не підтримувала офіційних відносин. Навіть шукаючи порозуміння з Петром Врангелем, український уряд не акцентував уваги на статусі Криму. Остаточне захоплення півострова більшовиками восени 1920 року зняло з порядку денного питання про його приналежність Україні.

Одна з найефектніших воєнних перемог Української революції так, на жаль, і не стала однією з найефективніших.

Але сьогодні, після 70 років радянського замовчування й 25 років пострадянського безпам'ятства, героїчний подвиг Кримської групи та її командувача Петра Болбочана повертається в українську суспільну свідомість. Хоч із запізненням, але відновлюється міць збройних сил, поступово відроджуються військові традиції. І ніщо не стане найкращим вшануванням подвигу українських воїнів 1918 року, ніж звільнення Криму їхніми спадкоємцями.

Початок серії публікацій тут.

XS
SM
MD
LG