Доступність посилання

Спеціально для Крим.Реалії

Чи можна давати ефір шовіністам? Де межі дискусії? Чи кожна точка зору має право на ефірне існування?

Країна починає сперечатися про це щоразу, коли біля мікрофона з'являються люди з українського минулого. Того самого, в якому країна залишалася в становищі російської колонії. Ця дискусія ділить Україну на тих, для кого пріоритет ‒ «легальність», і тих, для кого пріоритет ‒ «легітимність».

З точки зору «легальності» дозволене все, що не заборонене

З точки зору «легальності» дозволене все, що не заборонене. Кожен має право на трибуну ‒ незалежно від бекграунду, компетентності та рецептів. У рамках такого підходу Петро Симоненко може міркувати про те, якою має бути Україна. Екс-«регіонали» ‒ критикувати корупцію. Адепти «русского міра» ‒ сперечатися про декомунізацію.

З точки зору «легітимності» право на трибуну потрібно заслужити. Юридична рівноправність не дорівнює доступу до мікрофона. Моральне право грає не меншу роль, ніж професійна компетенція. Такий підхід відсікає від ефіру тих, хто вважає, що земля пласка. І оголошує маргінальним будь-який майданчик, який дає однаковий час онкологам та екстрасенсам-цілителям.

З точки зору «легітимності» право на трибуну потрібно заслужити

Перший підхід оголошує ЗМІ простором тотальної свободи й безвідповідальності. Свободи ‒ тому що готовий слухати всіх, незалежно від репутації. Безвідповідальності ‒ тому що перекладає відповідальність на аудиторію: «наші глядачі послухають всіх і самі зроблять вибір».

Другий підхід накладає на ЗМІ ціннісні зобов'язання. Ставить редакцію перед необхідністю мати позицію й нести за неї відповідальність. Виходить з того, що Поплавський і Гузар можуть бути рівні юридично, але питома вага «легітимності» кожного ‒ різна. А тому думка Любомира Гузара важить і значить більше, ніж думка ректора-співака.

У країні немає інституту репутації. Аудиторія не пам'ятає чужих помилок

Одна з основних проблем України ‒ майже повна відсутність інституту експертизи. Це стосується всього ‒ від кінорецензій до політичних коментарів. Будь-яка єресь, сказана в ефірі, не несе для автора жодних наслідків. Вона не позначиться на його репутації, тому що в країні немає інституту репутації. Аудиторія не пам'ятає чужих помилок ‒ і тому кожен вважає себе вправі здійснювати нові.

У нас немає професійних цехів, які позбавляють членства за некомпетентність. Для того щоб отримати статус «політолога», досить цього захотіти. Комерційні ЗМІ, як пилососи ‒ садять перед камерою будь-кого, хто готовий не спізнюватися до початку ефіру. Всі коментують все.

У такій ситуації кожна редакція опиняється перед вибором. Вона може або погодитися на роль експертного сита й самостійно вирішувати, кому надавати трибуну. Або зайняти відсторонену позицію, прикриваючись буквою закону. В якому про професійну ‒ й етичну ‒ компетенції немає ні слова.

В Україні програми про політику починають нагадувати розмову з таксистом

У підсумку в Україні програми про політику починають нагадувати розмову з таксистом. У питаннях облаштування країни розбираються всі ‒ приблизно так само, як і в футболі. Хоча здоровий глузд підказує, що економіку мають коментувати економісти, а для розмови про Зімбабве недостатньо перед ефіром прочитати статтю з Вікіпедії.

Але професійна експертиза не скасовує етичної. Компетенція не скасовує репутації. Добро та зло часом можуть мати цілком конкретні виміри.

Чверть століття в парламенті країни були цілі фракції, які вважали столицею країни Москву, а не Київ. Чверть століття біля мікрофона «тусувалися» люди, які заперечували право України не бути Малоросією. Нас переконували, що всі точки зору мають право на існування. 2014-го виявилося, що ні.

Запит аудиторії ‒ вельми умовний аргумент для наповнення ефірної сітки. Інакше всім буде простіше транслювати порно

Це не скасовує свободу слова. Редакція вільна запрошувати будь-кого, хто не позбавлений цього права рішенням суду. Але при цьому вона бере на себе всі ризики репутацій. Безвідповідальність не перестає бути безвідповідальністю, незалежно від мотивів.

Коли телеканал присвячує ефір обговоренню зґвалтованої дванадцятирічної мами ‒ він же теж виправдовується «суспільним інтересом». І ми починаємо говорити, що синдром офіціанта ‒ «чого зволите?» ‒ неприйнятний для медіа. А тому запит аудиторії ‒ вельми умовний аргумент для наповнення ефірної сітки. Інакше всім буде простіше транслювати порно.

«Стандарти журналістики» ‒ це не про безвідповідальність. Навпаки, вони ‒ про відповідальність. Про готовність ухвалювати рішення. Про здатність відчувати контекст. Про вміння бачити наслідки ‒ не тільки для самих себе, але й для поліса та його громадян.

Земля кругла. Планета обертається навколо Сонця. Щеплення рятують від хвороб. ЛГБТ мають права. Расисти не мають права на трибуну. Україна ‒ жертва російської агресії. Два плюс два дорівнює чотири.

Відповідальність ‒ це називати речі своїми іменами.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG