Доступність посилання

ТОП новини

Кримське ханство. Союз із Хмельницьким


(Продовження, попередня частина тут)

Історії Кримського ханства не пощастило двічі: в Російській імперії її писали переважно чорними фарбами, а в Радянському Союзі взагалі спробували забути. Та й жителі сучасної України, ніде правди діти, здебільшого перебувають у полоні російських міфів і помилок щодо кримських татар. Щоб хоч трохи виправити ситуацію, Крим.Реалії підготували цикл публікацій про минуле Кримського ханства та його взаємини з Україною.

В історії Української національної революції середини 17 століття займає важливе місце союз Ісляма III Герая та Богдана Хмельницького 1648 року, як і численні наступні альянси кримських ханів із українськими гетьманами. Зрозуміло, що завдяки спілкам із Кримом козаки отримали істотну підмогу в вигляді ханської кінноти, й це підкріплення не раз забезпечувало їм військову перевагу над супротивником на полях битв. А який був інтерес Криму в цьому союзі? Чим пояснювалася готовність кримських ханів вступати в такі альянси? І як на кримсько-українські відносини реагували в Стамбулі?

Це настільки велика та важлива для України тема, що, я думаю, їй слід, мабуть, присвятити цілу спеціальну передачу ‒ а може бути, навіть і кілька передач. І ось саме в зв'язку з важливістю цієї теми я хотів би в своїй розповіді поміркувати про кримсько-козацьке партнерство навіть не стільки в фактологічному, скільки в концептуальному плані. Тому що за цією темою накопичена така критична маса матеріалу, що не менш важливою, ніж сама фактологія, стає вже сам підхід до неї. А цей підхід може бути різним.

Добре відомо, що історію козацько-кримських союзів багато десятиліть розробляють цілі інститути, й висвітлена вона, в порівнянні з іншими аспектами української історії, досить повно.

Але, окрім суто наукового значення, ця тема має ще й потужне ідеологічне значення ‒ і це неминуче, тому що саме в історії цього партнерства суспільство шукає відповідь на важливе питання про історичні взаємини українців із нашими сусідами та співгромадянами, кримськими татарами, з якими ми в 20 столітті опинилися в одній державі.

У свою чергу неминуче й те, що будь-яка історична тема, яка має гостроактуальне значення, може, в залежності від панівної наразі ідеології, інтерпретуватися по-різному. Особливо в науково-популярному викладі.

Тодішнім ідеологам потрібно було якось виправдати сталінську депортацію, й тому особливий наголос на схильності татар до зради робився зовсім не випадково

Більшість із нас, звичайно, пам'ятає ту ‒ назвемо її так ‒ «імперську» шкільну концепцію про татар як народ-паразит, чиї цілі полягали винятково в грабуванні російських та українських територій під будь-яким приводом і який відрізнявся просто-таки природженою схильністю до зради, що й доводилося на численних прикладах подій 17 століття. Зрозуміло, яка ідеологія породила цей погляд, і яким інтересам служила: врешті-решт, тодішнім ідеологам потрібно було якось виправдати сталінську депортацію, й тому особливий наголос на схильності татар до зради робився зовсім не випадково.

Коли ця ідеологія відійшла в минуле, був сформований більш тверезий погляд на взаємини двох сусідніх народів. Було визнано, що хоча сторони мали далеко не однакові інтереси, все ж об'єктивні умови часом складалися так, що ці інтереси частково збігалися, що й зумовлювало взаємодію партнерів. Відзначимо, що в цій парадигмі немає місця таким пристрасно-емоційним поняттям, як «вірність до смерті» або «підла зрада», проте є абсолютно вірний висновок, що кожна сторона максимально слідувала власним інтересам, зокрема й усупереч інтересам партнера ‒ що, однак, не заважало сторонам відновлювати співпрацю, коли ці інтереси знову збігалися.

Ну й можна додати, що в останні роки доводиться спостерігати зародження нового модного тренду, породженого вже сучасною кон'юнктурою: а саме, потік популярних інтерпретацій, у яких історичний досвід кримсько-українських взаємин намагаються, так би мовити, густо присипати цукровою пудрою, сором'язливо замовчуючи гострі кути цих взаємин. Я вважаю, що новомодне поливання історії сиропом не менше шкідливе, ніж колишнє імперське поливання дьогтем, тому що підсумковий продукт і в одному, і в іншому випадках виходить брехливим, і цілям пошуку реальних історичних обґрунтувань єдності та взаємодії народів сучасної України служити не може.

Я все це викладаю для того, щоб показати, що розліт думок щодо питання досить широкий. Я перерахував три найбільш поширених підходи лише в українському дискурсі. Але ж існують ще й польські інтерпретації, російські, тощо.

Якої інтерпретації досі ще не звучало ‒ хоча вона неодмінно мала б прозвучати ‒ так це інтерпретації подій із точки зору Криму

А ось якої інтерпретації досі ще не звучало ‒ хоча вона неодмінно мала б прозвучати ‒ так це інтерпретації подій із точки зору Криму. Тобто, спроба відтворити бачення ситуації очима кримських ханів. Тим більше, навіть доступні опубліковані документи, якщо читати їх із розумінням загальних тенденцій зовнішньої та внутрішньої політики ханства, які цілком дозволяють значною мірою відтворити таке бачення й усвідомити мотиви, що рухали правителями Криму.

Адже для чого Крим потрібний був козакам ‒ це давно пояснено; ось і ви самі вже в самому питанні згадали це: так, дійсно, завдяки союзу з Кримом козаки отримали в своє розпорядження рід військ ‒ кінноту ‒ який не мали колись і який тепер дозволяв їм отримувати перевагу на полях битв. Ну, ще до переліку їхніх мотивів можна додати й те, що будь-який міжнародний союз ‒ це ж акт суверенної дипломатичної діяльності, тобто атрибут державності, а саме державність на певному етапі й стала метою повсталих козаків.

А ось чому в ці події вплутався Крим?

Зрозуміло, не заради простої наживи у вигляді тих тисяч невільників, які часто ставали платою кримським татарам за їхню участь в українському повстанні. Тому що таких невільників Крим у землях України міг збирати ‒ й успішно збирав ‒ і без всяких спілок, без всяких зобов'язань зі свого боку. І, зрозуміло, не заради гарячих симпатій, дружби та любові до козаків, тому що в такому випадку ні про яких невільників взагалі не могло б бути й мови.

Крим втрутився в козацький бунт винятково тому, що мав чітко визначені власні інтереси в регіоні. І головним інтересом Криму на момент укладання союзу Ісляма III Герая з Хмельницьким було запобігти можливому антикримському союзу Польщі та Москви. А підтримка ханом козацького повстання ‒ яке дуже вчасно спалахнуло ‒ дозволяла міцно зв'язати королю руки й надовго змусити його забути про будь-які наступальні проекти щодо Криму.

Головним інтересом Криму на момент укладання союзу Ісляма III Герая з Хмельницьким було запобігти можливому антикримському союзу Польщі та Москви

Сучасному любителю художньої історичної літератури, неспеціалісту, можливо, буде легко повірити, що командир козацького війська може просто так заявитися при ханському дворі й по-сусідськи, із дружби (та хоча б навіть і за винагороду) попросити хана дати йому війська для якоїсь благородної справи.

У художніх фільмах таке дійсно можливо. Але для чітко структурованого, глибоко ієрархічного феодального суспільства 17 століття така ситуація абсолютно немислима. Аристократ не має права не те що просити чого-небудь у чужого монарха, він узагалі не має права звертатися до нього через голову свого власного, навіть якщо ворогує зі своїм правителем. Аристократ має право увійти в пряме спілкування з іноземним правителем в єдиному випадку: якщо він визнає цього монарха своїм повелителем. І цей основоположний принцип феодальних станових відносин знали Іслям III Герай та Богдан Хмельницький.

Тому як би ми, з висот сучасності, не інтерпретували поїздку послів Хмельницького до двору Ісляма III Герая 1648 року, з кримської сторони була можлива одна-єдина інтерпретація такої події: гетьман із усією підвладною йому територією переходить у васальну залежність від короля до хана й визнає себе ханським підданим. Тому що інших форматів, у яких хан міг би зійти до прямого контакту з іноземними аристократами, просто не було.У наших очах та книгах це може поставати як рівноправний братський союз. Але в очах Ісляма III Герая це було ні чим іншим, як переходом козацької України під владу Криму. Тим більше, що Крим вважав, що має «історичні права» на українські землі ‒ на тій підставі, що над цими землями колись панувала Золота Орда, а Крим вважав себе її правонаступником.

Таким чином, надавши підтримку бунтівним козакам, Крим випередив можливий польсько-московський наступ тим, що сам, не чекаючи атаки, першим відхопив від Польського королівства його придніпровські володіння. І тепер у ролі того, хто обороняється, опинився не Крим, а вже сама Польща, чому дуже посприяли й бойові успіхи козаків, посилених кримською кіннотою.

Не меншу роль цей сміливий акт хана був покликаний зіграти й у стосунках зі Стамбулом.

Адже 1640-ві роки ‒ це перша мирна декада в Криму після кількох десятиліть важкої внутрішньої боротьби ‒ викликаної, зокрема й спробами кримських ханів зупинити урізання їхніх споконвічних повноважень Стамбулом. Перемога в цій суперечці залишилася за Османською імперією: династія Гераїв вийшла з цього періоду куди менш самостійною, ніж раніше; тепер султан уже безпосередньо розпоряджався, хто сяде на кримський престол. На тлі такого закабалення, отримати на північних кордонах ханства власну васальну державу означало для Гераїв колосальне зростання авторитету ‒ мало не повернення славної епохи Менглі Герая, коли Крим теж вважав себе покровителем розлогих волзьких ханств. Чому Стамбул і поставився до укладання кримсько-козацького союзу без особливого захоплення.

Україна не стала володінням Криму ‒ які б надії на це не плекав Іслям III Герай

Що було далі, всі ми добре знаємо з підручників історії. Україна не стала володінням Криму ‒ які б надії на це не плекав Іслям III Герай. Богдан Хмельницький вів тонку дипломатичну гру, граючи на розбіжностях партнерів, зокрема Криму та Стамбула, щоб не дозволити жодному з цих партнерів поставити Україну в реальну залежність від себе. У підсумку, гетьману вдалося забезпечити собі військову допомогу хана, але при цьому не увергнути Україну в залежність від Криму. І це, безумовно, була дипломатична перемога Хмельницького.

Реконструкція кримського погляду на події українського повстання, я вважаю, абсолютно необхідна. Я займаюся цією темою, й коли-небудь, сподіваюся, зможу запропонувати аудиторії більш-менш повну картину того, як зі своєї перспективи на ці події дивився Крим. Одразу можу сказати, що ця перспектива дуже відрізнялася від української. І вона ‒ як і будь-яка інша ‒ теж відображала, звичайно, лише якусь частину об'єктивної реальності.

Але ж істина як раз і лежить на перетині безлічі суб'єктивних сприймань. І чим більше таких суб'єктивних сприймань подій із боку їхніх сучасників буде залучено до аналізу подій, тим повніше й вірогідніше вийде наше уявлення про те, що відбувалось у ті роки.

Далі буде.

XS
SM
MD
LG