Павло Казарін: Заповідь кота Леопольда

Спеціально для Крим.Реалії

Солідарність і довіра. Два кити, здатні змусити нас співпереживати.

Солідарність і довіра були на Майдані. Український протест був відкритий для всіх ‒ ні мова, ні рівень прибутків, ні географія прописки не були перешкодою. Саме це зробило Майдан привабливим, масовим і, в результаті, прирекло на перемогу.

Люди не розходилися в морози. Жертвували незнайомцям. Стояли поруч з тими, кого не знали. А коли почалася війна ‒ довіра та солідарність перекочували на фронт. Без них не було б волонтерства та добробатів. Але в міру загасання оборонного порядку денного криза довіри знову стала виявлятися.

І в цьому проблема.

Тому що солідарність і довіра потрібні не тільки для захисту від зовнішнього агресора. Вони просто вигідні для країни в цілому. Соціологія безстороння: люди з великим об'ємом соціального капіталу частіше вибирають активну стратегію економічної поведінки. Наприклад, у разі фінансових проблем люди з великою кількістю контактів шукають додаткові заробітки втричі частіше.

Заведено вважати, що обсяг соціального капіталу великий, якщо у людини близько 100 «слабких» зв'язків (наприклад, колеги на роботі) і більше 10 «сильних» зв'язків. Ці показники безпосередньо корелюють з готовністю людей займатися бізнесом. Проста ілюстрація: в північній Європі рівень довіри ‒ близько 60-65%. У Центральній Європі ‒ 40-45%.

А ось Україна за цим показником сьогодні досить схожа на Росію. В обох країнах рівень довіри коливається на рівні 25%. У підсумку виходить ситуація, коли атомізована країна не готова об'єднуватися на горизонтальному рівні для вирішення найелементарніших побутових завдань.

Пофарбувати під'їзд? Відремонтувати дитячий майданчик? Найняти консьєржа? Кожне з цих завдань перетворюється на нерозв'язну проблему, якщо між сусідами немає довіри. І це дає проекцію в простір політики. Криза солідарності не створює нові політпроекти. Автоматично породжує скепсис до тих, хто намагається щось робити. Забезпечує голосування за принципом «проти», а не «за».

Олександр Пасхавер в одній зі своїх публічних лекцій пояснював цю реальність історичним досвідом України. На його думку, країна залишається заручницею «колоніальних» цінностей ‒ тих самих, що вкоренилися тут за століття. Відсутність досвіду власної державності привела до того, що сучасні українці за інерцією не довіряють інститутам. Держава за звичкою сприймається як «окупаційне» явище.

В результаті, сучасна українська стратегія виживання досить проста. Не довіряти державі, тому що вона «чужа», а тому прийде та забере. Не облаштовувати громадський простір, тому що ти його не контролюєш. Інвестувати лише у власний добробут, не відволікаючись на колективний.

Всі ці схеми працюють, коли ти живеш у підкореній колонії. Коли столиця ухвалює рішення в інтересах метрополії. Коли інститути чужі, а приватизувати їх спочатку не є можливим. Але ця стратегія стає баластом, якщо тобі потрібно облаштовувати власну державу.

Втім, довіра та солідарність здатні бути ресурсом навіть в умовах окупації. Не випадково, що в Криму саме кримські татари виявилися найбільш згуртованою групою, здатною до колективної фронди. В результаті, останні чотири роки Москва намагається цю солідарність розчинити. Судячи з усього ‒ не дуже успішно.

Ні, українська реальність не виглядає як вирок ‒ інакше в 2014 році країна б не вистояла. Але в будь-яких стратегіях майбутнього потрібно враховувати те, що наша здатність довіряти залишається на рівні Пакистану. Що цей показник буде змінюватися досить повільно. Що всі розмови про те, що «українці не довіряють парламенту/ президенту/ кабміну» мають доповнюватися уточненням: українці взагалі мало кому довіряють.

Правильне лікування починається з постановки діагнозу. Якщо ви не знаєте, навіщо вам дружити та любити, то пам'ятайте. Це вигідно.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції