Депортація кримських татар: докази геноциду

12 листопада 2015 року Верховна Рада ухвалила закон про визнання депортації кримських татар геноцидом. У травні 2016 року український парламент звернувся до ООН, Європейського парламенту, ПАРЄ, а також Парламентської асамблеї ОБСЄ із закликом приєднатися до України й також визнати перебіг подій 1944 року геноцидом. До того ж, вже третій рік триває досудове розслідування депортації кримських татар як кримінального злочину.

Хто та як веде це слідство? Чи достатньо зібрано доказів і документів? Які судові перспективи визнання депортації кримських татар геноцидом? І що зміниться для України та кримських татар, якщо таке рішення буде ухвалене? На ці та інші питання відповідають гості та експерти Радіо Крим.Реалії.

​Заступник прокурора АР Крим Микола Іванець зазначає, що інші країни не допомагають Україні в справі розслідування депортації 1944 року.

‒ Ми в 2017 році завершили проведення демографічної експертизи й призначили історико-правову. Надіслали в три держави ‒ Росію, Узбекистан і Казахстан ‒ міжнародні доручення. Слідство встановило, що приблизно 65% кримських татар тоді депортували в шість областей Узбекистану. Досі ми не отримали відповідей, міжнародні доручення залишилися невиконаними. Однак слідство підтвердило, що геноцид мав місце. Фактично все кримськотатарське населення, а також греки, німці, болгари були депортовані з Кримського півострова, дуже велика кількість людей померла під час транспортування, що тривало від 5 днів до 21 дня. Людей переселили в непридатні для проживання умови, через що за перші 4 роки більше 10% кримських татар та інших народів померли.

​Член Меджлісу кримськотатарського народу Гаяна Юксель міркує, чому Україна взялася за визнання депортації геноцидом тільки після 2014 року. До того ж, вона відзначає, що сьогодні російська влада півострова продовжує репресії проти кримських татар.

‒ Це була велика помилка України стосовно кримських татар ‒ що цією проблемою не зайнялися раніше. Зараз же, коли депортація політично визнана геноцидом, коли ми й так знаємо всі факти, нічого доводити не потрібно. Однак, для того щоб юридично довести процес до суду, Прокуратура АРК збирає докази та свідчення. Наскільки я знаю, є ідея обмежитися прокурорським висновком, але вважаю, що суд обов'язково має бути. Політичне рішення в майбутньому хтось може й не визнати, рішення суду більш вагоме. Відповідальність за злочин відносно до кримськотатарського народу лежить на Росії як правонаступниці СРСР. Ми про це говорили завжди. Нехай у 2014 році держава-окупант ухвалила закон про реабілітацію кримськотатарського народу, але фактично робить все, щоб знищити його в Криму. Такого ніколи раніше не було.

Народний депутат України Микола Княжицький визнає, що після 1991 року українська влада не приділяла належної уваги вирішенню проблем кримських татар.

‒ З одного боку, Україна з 1991 року була демократичною державою, кримські татари могли вільно повертатися на півострів. З іншого боку, ця держава була також олігархічною, і в дійсності уваги кримськотатарському народу не приділяли. Ми пам'ятаємо конфлікти, коли вони намагалися отримати землю для своїх будинків, а також абсолютно корупційні схеми з розподілу кримської землі. Українська еліта в той час, на жаль, більше думала про те, як збагатитися за рахунок ресурсів півострова, а не як вирішити соціальні проблеми місцевих народів. Зараз український парламент визнав депортацію геноцидом, але для переслідування винних у цьому необхідний суд. Значна їхня (депортованих в 1944 році кримських татар ‒ КР) частина вже померла, але історична та правова справедливість має бути відновлена.

Юрист, співробітник Інституту національної пам'яті України Сергій Рябенко розповідає про досвід юридичного визнання геноцидом українського Голодомору.

‒ У 2006 році з'явився закон, а в 2010 році була постанова Апеляційного суду Києва про визнання Голодомору геноцидом, коли чітко назвали верхівку Радянського Союзу, безпосередньо відповідальну за організацію цього злочину. Весь цей час держава вела пояснювальну роботу, показувала громадянам певні факти. Весь комплекс дій і привів до того, що зараз в українському суспільстві вже є консенсус щодо Голодомору. А Україна як держава має право точно так же вимагати визнати його геноцидом від інших країн світової спільноти. Те, що в 2010 році суд встановив факти в цій справі, звичайно ж, позитивно впливає на перспективи меморіалізації та поширення інформації про Голодомор. Від цих фактів тепер не можна відмахнутися.

(Текст підготував Владислав Ленцев)