(Продовження, попередня частина тут)
Історії Кримського ханства не пощастило двічі: в Російській імперії її писали переважно чорними фарбами, а в Радянському Союзі взагалі спробували забути. Та й жителі сучасної України, ніде правди діти, здебільшого перебувають у полоні російських міфів і помилок щодо кримських татар. Щоб хоч трохи виправити ситуацію, Крим.Реалії підготували цикл публікацій про минуле Кримського ханства та його відносини з Україною.
1709 року відбулася сумнозвісна в Україні Полтавська битва, під час якої україно-шведські війська зазнали поразки від російських ‒ це добре відомо. Що відомо гірше, так це союз, нехай і не реалізований до кінця, гетьмана Івана Мазепи з Кримським ханством. Так які інтереси в цьому союзі переслідував Крим, і які наслідки для нього мала поразка Мазепи?
Знову-таки, ці події нерозривно пов'язані з викладеними раніше. Війна європейських держав із Туреччиною закінчилася 1699 року укладенням Карловіцького миру, а роком пізніше вслід за ним був укладений і турецько-російський мир.
Для Криму цей мир, по суті, остаточно оформив втрату його державного суверенітету. Тому що це був уже другий важливий міжнародний договір, який визначав статус територій, що належать Кримському ханству, який регулював політику Кримського ханства, в якому Крим не був навіть стороною.
Цей договір був укладений у Стамбулі між Росією та Туреччиною, які урочисто зобов'язалися один перед одним, що будь-яка ворожа діяльність з боку їхніх підданих буде виключена й суворо заборонена, причому з боку Москви такими підданими були українські козаки, а з боку Стамбула ‒ Кримське ханство та Буджацька Орда.
По суті, ханство в міжнародних відносинах тепер стало приблизно тим же, чим була й Україна: автономним утворенням, несамостійним у зовнішній політиці, політичні гарантії від імені якого тепер давала імперія, до складу якої ця автономія входила.
Це негайно отримало своє оформлення в дипломатичному протоколі. Росія перестала посилати в Крим повноважні посольства, спрямовуючи їх тепер замість того безпосередньо до Туреччини, а відносини з Кримом передоручили українській гетьманській канцелярії. Іншими словами, з турецькою автономією, якою тепер став вважатися Крим, належало вести справи не на найвищому рівні імперського уряду, а на рівні такої ж російської автономії ‒ в цьому випадку, гетьманської України.
Ще більше приниження для Криму полягало в тому, що в російсько-турецькому договорі було остаточно затверджене скасування щорічних російських виплат ханському двору
Ще більше приниження для Криму полягало в тому, що в російсько-турецькому договорі було остаточно затверджене скасування щорічних російських виплат ханському двору. І біда була навіть не в тому, що хани втратили тим самим вельми солідне джерело особистого прибутку. А в тому, що отримання цих виплат у Криму було найважливішим символом державного престижу, оскільки ці виплати з повною підставою вважалися тією традиційною даниною, яку Москва перш платила Орді, а потім ‒ формальному спадкоємцю Орди, Криму. І хоча в реальності Москва й без того вже з 1683 року не платила Бахчисараю ніякої данини, офіційне скасування цієї традиції стало знаковою подією, поставивши крапку в досить довгій главі в історії ханства.
Але ще більш серйозною була інша проблема. Згідно з угодою, вздовж Нижнього Дніпра вперше в історії проліг регламентований і чітко визначений державний кордон, російсько-турецький кордон, і відповідальність за спокій на ньому несли один перед одним Москва та Стамбул. Але в тому-то й справа, що на цьому кордоні залишалися жити десятки тисяч людей, які упродовж століть минулих конфліктів навчилися здобувати собі засоби до існування майже тільки й винятково війною, військовими трофеями, і ці люди не те що не хотіли миру, а просто в умовах миру не могли існувати.
Із російської сторони кордону таким співтовариством були, зрозуміло, запорізькі козаки. Вважалося, що цар утримуватиме їх від походів на Крим, виплачуючи їм платню за охорону кордонів, але в реальності цієї платні було зовсім недостатньо, й тому з кримського боку не припиняли надходити скарги на козацькі набіги. Російська влада намагалася заборонити козакам такі рейди, що порушували мирний договір із Туреччиною, а в козаків, в свою чергу, накопичувалося невдоволення щодо російської влади, яка забороняє добувати засоби для існування звичним способом, але нічого не пропонує натомість.
Дуже схожою була й ситуація з кримського боку. Сама собою економіка Криму з її патріархальним укладом не потребувала широкого використання рабської праці, проте постійного припливу рабів гостро й невпинно потребувала Туреччина. Там сформувався ненаситний ринок невільничої сили, а з кримського боку, у відповідь на такий попит, який не втрачає актуальності, сформувався цілий клас, так би мовити, видобувачів-людоловів ‒ головним чином представників військової знаті, які жили за рахунок торгівлі людьми й упродовж багатьох років справно насичували турецький ринок сотнями тисяч українських невільників.
За часів розквіту Османської імперії існування такого напівнезалежного й украй войовничого прошарку було дуже вигідним і для султанського, і для ханського уряду. Але тепер, коли Туреччина потребувала миру й суворо вимагала від хана неухильного виконання мирних договорів, безліч цих прикордонних вождів, за якими стояла реальна військова сила, втратили прибутки й були незадоволені цим.
Ханський уряд, виконуючи наказ султана, вживав заходів, щоб приборкати та зупинити цих польових командирів ‒ але ті чинили спротив і демонстративно продовжували свої набіги, а часом навіть влаштовували збройні повстання проти хана.
Ну й нарешті, разом із укладанням російсько-турецького мирного договору 1700 року Крим відчув подих небезпеки вже, так би мовити, впритул. Адже Росія, по суті, взяла ханство в кліщі: зі сходу вона захопила фортецю Азов ‒ згадайте, я вже розповідав, наскільки ця фортеця була важлива для Криму ще на початку XVII століття ‒ а з заходу царські та козацькі війська зайняли ханські фортеці на нижньому Дніпрі, поставлені колись ще Менглі Гераєм. За умовами російсько-турецького мирного договору, ці фортеці передбачалося повністю зруйнувати. А замість них росіяни вирішили збудувати на Дніпрі свою власну твердиню: фортецю на Кам'яному Затоні.
Зрозуміло, що в Криму це викликало абсолютно відкрите занепокоєння, тому що від Кам'яного Затону до Перекопу був лише один день шляху. Що важливо, цей проект викликає не менше обурення й у запорожців, які й у іншому вже починали перейматися нав'язливим російським контролем за їхньою колись вільною Січчю.
Я настільки детально описую ці процеси, щоб проілюструвати один нюанс, винятково важливий для розуміння загальної українсько-кримської історії. Я вважаю, що поміркувати над цим нюансом вельми важливо для розуміння українсько-кримських відносин. І полягає він, коротко, ось у чому.
Як би не старалася згладжувати гострі кути кримсько-українських відносин сучасна політична кон'юнктура, ці відносини були в переважній більшості епізодів гостро конфронтаційними
Як би не старалася згладжувати гострі кути кримсько-українських відносин сучасна політична кон'юнктура, ці відносини були в переважній більшості епізодів гостро конфронтаційними. А ситуативні союзи, що час від часу виникали між козаками та кримськими татарами, цієї загальної чільної картини не змінювали. Бо надто вже різними були інтереси «партнерів», навіть якщо часом вони ненадовго й збігалися. Та й політичний статус двох сторін був довгий час далеко не однаковий: адже Крим усе-таки вступив у події Хмельниччини як ще цілком самостійна держава, з особливою та незалежною політикою в регіоні, й навіть, із певними гегемоністськими прагненнями ‒ а козацька Україна, яка державності не мала й лише прагнула до цього, звичайно, стояла далеко не в рівному з Кримом положенні.
Але, тепер ‒ тобто, з початку XVIII століття, мабуть, навіть із кінця XVII століття, тобто внаслідок стрімкої втрати ханством самостійності ‒ Крим і Україна вперше з XV століття отримали дуже схожі проблеми, інтереси двох народів почали зближуватися куди більш ґрунтовно, ніж раніше.
У XV столітті спільною проблемою двох сусідніх народів було протистояння Золотій Орді ‒ чому Хаджи Герай і увійшов в історію як «страж українських земель». А коли ординська проблема була вирішена, інтереси сторін розійшлися настільки, що низка спадкоємців Хаджи Герая XVI століття з повною на те підставою набула в українській народній пам'яті репутації «людоловів».
У наступному, XVII столітті, як ми могли спостерігати, між Кримом та Україною з'явилися перші точки дотику, й вони стосувалися протистояння з Польським королівством. Але й тут була кардинальна різниця інтересів, і вона полягала в тому, що українці вважали вигідним остаточне витіснення польської влади з цих територій, а Крим ‒ ні. У підсумку польська влада звідти-таки була витіснена, але на зміну їй прийшла російська та турецька влада, що взагалі зруйнувало весь лад, який існував там досі.
І в цих нових умовах, на початок XVIII століття, обидва народи приблизно в рівній мірі знову стали відчувати гніт однакового фактора: а саме процесу посилення й зміцнення верховенства над ними імперій.
Як із російської сторони щодо України, так і з турецької сторони щодо Криму йшов один процес, що перетворює обидва краї в усе більш залежні, несамостійні, обмежені в своїх правах територіальні утворення
Як із російської сторони щодо України, так і з турецької сторони щодо Криму йшов, по суті, один і той же процес, що перетворює обидва краї в усе більш залежні, несамостійні, обмежені в своїх правах територіальні утворення. І з кожним роком імперський контроль із обох сторін над цими утвореннями лише посилювався.
Відповідно, на цьому етапі в положенні Криму та України з'явилося так багато спільних рис, що в обох країн виникла об'єктивна та стійка спільність багатьох основних інтересів, на базі якої почали формуватися нові союзи.
І ось, безпосередньо переходячи до подій кримсько-козацьких відносин перших років XVIII століття, ми бачимо в них три чільні тенденції. Перша ‒ це невдоволення Криму примиренською політикою Туреччини щодо Росії на тлі того, що Росія, не приховуючи, нарощує свою військову присутність на Дніпрі й починає безпосередньо загрожувати Криму. Друга тенденція ‒ це невдоволення Запорізького війська російським засиллям, що зростало. А третя ‒ це постійні консультації Запоріжжя та Криму про об'єднання зусиль у боротьбі проти російського наступу.
Всі хани, які правили в Криму в той період: Девлет II Герай, Газі III Герай, Селім I Герай, ‒ надсилали до Стамбулу прохання дозволити військову кампанію проти росіян, але отримували незмінну заборону на такі акції. Тому що турки, в їхньому нинішньому ослабленому стані, воювати з Росією боялися. А самостійно воювати з нею, без турецької підтримки, Крим і Запоріжжя вже не могли.
Власне, саме в цю схему укладається і союз Криму з гетьманом Мазепою. Ініціатором союзу був сам гетьман. Девлет II Герай підтримав його ініціативу й, образно кажучи, просто-таки рвався в бій. Він невпинно бомбардував Стамбул проханнями дозволити йому воювати на стороні гетьмана та шведського короля, невпинно доводив, що росіяни стоять уже на кордонах Криму й що нічим хорошим це не закінчиться.
Але позиція, яку займала Туреччина, виглядала просто жалюгідною ‒ власне кажучи, ніякої певної позиції там вже й не було, оскільки при султанському дворі тоді панував політичний параліч, і ставлення стамбульських сановників до цієї проблеми щомісяця змінювалося. При стамбульському дворі йшла підкилимна боротьба візирів і міністрів, яка виявлялася то в таємних дозволах хану готувати похід, то в раптових і суворих, аж до загрози стратою, заборон йому втручатися в українські події. А російські посли в Туреччині відверто хвалилися, що щедрою роздачею хабарів при турецькому дворі змогли забезпечити нейтралітет і невтручання Стамбула.
Все це сповна позначилося й на планованому союзі Девлета II Герая та Мазепи. Хан не міг вступити в війну з Росією без дозволу султана й багаторазово просив його про такий дозвіл і про військову підтримку, а у відповідь йому спочатку довго відмовляли, потім таємно дали невиразний дозвіл виступити на допомогу гетьману, але як тільки хан зібрав війська, думка Стамбула в черговий раз змінилася, похід суворо заборонили. І чим закінчилася Полтавська битва без допомоги кримських військ, всім добре відомо з підручників історії.
наслідком того, що військовий союз Девлета II Герая, Івана Мазепи та Карла XII не був реалізований, стало успішне продовження та подальший розвиток цього російського наступу
Тобто, підбиваючи підсумок всього вищеописаного та відповідаючи по суті вашого питання, я можу сказати, що основним інтересом Криму в цих подіях був захист свого регіону від наступу Росії на південь. І наслідком того, що військовий союз Девлета II Герая, Івана Мазепи та Карла XII не був реалізований, стало успішне продовження та подальший розвиток цього російського наступу. Винною у цьому в чималій мірі була боязка та корумпована політика Туреччини, яка свого часу охоче втрутилася в справи Північного Причорномор'я, але в підсумку виявилася нездатною проводити там хоч трохи осмислену політику та захистити своїх кримських союзників.
А коли Стамбул, нарешті, все ж наважився воювати з Росією, то навіть незважаючи на розгром Петра I на Пруті (в якому провідну роль зіграли ханські та козацькі війська), примиренська позиція знову взяла верх на Босфорі, й ця випадкова перемога не внесла значних змін у розстановку сил на кримському напрямку. Її результатом стало хіба що те, що Петро I перекинув увагу на північний фронт, і наступ на південь був до пори відкладений.
Далі буде.
Текст уперше був опублікований Крим.Реалії у травні 2018 року.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
