Доступність посилання

ТОП новини

(Попередній блог ‒ тут)

Крик «атасника» лунає в коридорі. Знову звучить моє вже всім знайоме «погонялово», а це означає, що вчергове від мене комусь щось було потрібно. У тисячний раз ставлю собі незмінне запитання: що й кому від мене знову потрібно? Коли ж нарешті від мене відстануть і дадуть насолодитися хоч хвилиною затишшя? Я так втомився, а ці тортури все не закінчуються... У цьому пеклі чорти все ніяк не вгамуються, вони продовжують підливати олії у вогонь.

Діватися нікуди. Потрібно йти. Адже тут насправді від власного бажання нічого не залежить: якщо не захочеш, то нічого не зміниться. Схоплять, зв'яжуть і потягнуть, куди самі схочуть.

Конвой вчергове обшукав і вивів на вулицю. З'явилася можливість подихати свіжим повітрям. Це приємно. Все не можу звикнути, що тут у решти ув'язнених у виправній колонії навіть решітки немає над головою, як у нас. Красиве воно, небо. Хочеться полетіти в нього.

Викуваний із металу ангел смерті зустрічає всіх, хто прийде в гості одразу на вході до тюремної адміністрації. Сходовий проліт. Другий поверх. Коридор. З усіх усюд пре дух радянського часу. І ось нарешті він ‒ кабінет начальника пенітенціарної установи. Заходжу всередину з похмурим обличчям, а там сюрприз...

Ми миттєво перейшли на рідну, прекрасну українську мову. Я насолоджувався кожним словом, кожною секундою розмови. Людина зможе зрозуміти цю насолоду, тільки якщо у неї колись забирали рідну мову

Виявилося, що даремно напружувався. Мене чекали не співробітники Федеральної служби безпеки з питаннями, не місцеві безпечники з погрозами, а консул України з вістями з улюбленого, такого привабливого дому. Ми миттєво перейшли на рідну, прекрасну українську мову, якою я вже давно не мав можливості поговорити. Я насолоджувався кожним словом, кожною секундою розмови. Людина зможе зрозуміти цю насолоду, тільки якщо у неї колись забирали рідну мову, а Росія займається цим уже століттями відносно до України.

Я почав швидко викладати все, що відбулося зі мною за останній час. Подій накопичилося досить багато, і консул чув усе це вперше, а тому жадібно вбирав інформацію. Звісно, я жадав якоїсь допомоги чи підтримки у відповідь, хоча й розумів, що тут мало що можна зробити. Але навіть сам візит вже наповнював надією та вірою в обов'язкову перемогу, нехай і дорогою ціною. Все ж я чекав якихось інструкцій та закликів до певних дій, до яких сам не додумався б і які могли б допомогти у вирішенні обставин, що склалися. У результаті всі мої запитання зводилися до одного, найголовнішого: «Як я можу вам допомогти? Що мені робити? Я готовий на все!». У мого рятівника при цьому неодмінно розкривалися очі, адже він прибув у це злощасне, всіма прокляте місце, щоб самому хоч як-небудь допомогти мені. Видно було, що консула надихала така поведінка його співвітчизника. Може, це героїзм, а може ‒ дурість, хто знає. Головне те, що все робилося заради свободи й незалежності країни, що розривається ворогом на частини.

З'ясувалося, що консул прибув недарма, а з певною місією. Поміркувавши й виробивши стратегію, наші дипломати вирішили: щоб підтвердити моє громадянство, потрібно зробити мені новий закордонний паспорт України. Скориставшись нагодою, я з радістю погодився з чудовою ідеєю. Під наглядом головного вертухая я залишив підписи на всіх необхідних документах, заздалегідь заготовлених консулом. До того ж на чергову камеру оперативного співробітника мене, лисого, в тюремній арештантській робі, сфотографували на паспорт. Це зображення досі красується в моєму закордонному проїзному документі. Таким не похвалишся...

На цьому зустріч закінчилася. Потиснули руки та розійшлися, побажавши один одному сил і мужності. Відвідування в Російській Федерації ув'язненого консулом України свідчило лише про те, що я є громадянином України, і російська сторона це визнає. Виходячи з цього, вся стратегія слідчих Федеральної служби безпеки йшла прахом. Звісно, це нікому не припало до смаку. Відбулася розсинхронізація роботи між адміністрацією виправної колонії і ФСБ. Перші не дочекалися вказівок та інструкцій від других і зробили помилку, яку в терміновому порядку було необхідно виправити. І ось мені підготували досить підлу долю...

Консул давно вже вирушив додому, захват від зустрічі змінився нудотними буднями. Я перебував у камері й займався своїми щоденними справами: виготовленням карт, спортом, юридичною писаниною для себе та сусідів у камері. Це був усього другий місяць мого перебування в бараці з суворими умовами утримання, і я поступово інтегрувався в систему. Я вже встиг зрозуміти відмінності між рядовими «мужиками» і так званими «блатними», тобто людьми, які йшли злодійським шляхом і були відповідальні за певні справи в бараці й таборі. Також встиг познайомитися з деякими нюансами в спілкуванні, іноді навіть вже вступав у незначні словесні дуелі з іншими арештантами. І чим глибше занурювався, тим більше розумів, що досвіду катастрофічно не вистачало, тому слід було більше слухати й менше говорити.

За бараком із суворими умовами утримання на той момент був завантажений Ільхан, азербайджанець. Він раптово з'явився в полі мого зору й покликав мене переговорити в якесь тихе місце. Це було досить нестандартне запрошення, адже здебільшого ми один з одним не перетиналися і не спілкувалися.

«Блатные» поставили мне ультиматум: если я не пойду на поводу у следствия, то отвечать придется собственной головой

Коли ми опинилися в каптьорці, до нас приєдналися ще кілька друзів «блатного». Перше, про що вони попросили, так це щоб вся наступна розмова залишилася між нами. Думаючи, що мова піде про щось таємне та важливе, з захопленням, трепетом та інтересом хлопчака я погодився, і «блат-комітет» перейшов до суті справи. Справа була в тому, що до них звернувся начальник безпеки виправної установи з погрозами, в яких, на їхню думку, був винен я. Через те, що до мене дозволили пустити консула України, у багатьох служивих під загрозою опинилися звання, погони й заповітні преміальні. Від цього вони стали рвати і метати, приходячи в сказ. Був висунутий ультиматум: або я напишу заднім числом заяву, що до мене приходив не консул, а звичайна людина на побачення, або у нашого барака заберуть безліч корисних дрібниць у вигляді мікрохвильової печі, скоротять ліміти на передачі й будуть всіляко посилювати режим. «Блатні» поставили мені ультиматум. За їхніми словами, через мене може постраждати «загал». Якщо я не піду на поводу в слідства, то відповідати доведеться власною головою.

Загроза була серйозною і в моєму розумінні дійсно небезпечною для всього мого подальшого життя. Я не знав, що робити в такій ситуації, як слід її вирішити найкращим способом. Уже не було зрозуміло, до кого звертатися, кому вірити, а кому ні, де ворог, а де друг, коли верх тюремної системи стояв на стороні вертухаїв. Системний спрут знайшов, як стиснути моє горло, і почав душити. Я згадав слова мого адвоката, який говорив мені, що головне ‒ це вижити, а решта питань ми вже якось вирішимо. В результаті всі отримали, що хотіли...

Час розставляє все на свої місця. Все, що робилося блатними, є неприйнятною для тюремного середовища поведінкою, і я за всіма традиціями, правилами і засадам злодійського світу міг їх покарати, що пізніше й було зроблено. Світ тісний, а тюремний світ тим більше. Дуже скоро ми опинилися всі разом абсолютно в інших умовах, де злочинний світ вже нікому не підкорявся. Де за свої вчинки доводиться відповідати тим, кому є чого боятися. Завжди треба жити з честю й гідністю, інакше зворотна сторона фортуни навалиться приголомшливо та несподівано. І ця зустріч може виявитися останньою.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут

XS
SM
MD
LG