Доступність посилання

ТОП новини

Спеціально для Крим.Реалії

Росіяни ‒ не українці. Немає сенсу вимагати від «них» ‒ нехай навіть найліберальніших і антипутінських ‒ ставати «нами».

Футбольний чемпіонат виявив це в усій красі. Часто зустрічаєш тих, хто засуджує росіян за підтримку національної збірної. Їхнє спортивне єднання сприймається як зрада. Їхній футбольний азарт ‒ як солідарність з Кремлем. Їхня підтримка прапора-герба-гравців ‒ як імперськість.

І в цей момент хочеться поставити ситуацію на паузу.

Ми звикли повторювати, що Україна ‒ не Росія. Але не менш справедливим буде й зворотне твердження. Вимагати від російських лібералів повної тотожності з українцями було б наївно і нерозумно. Хоча б тому, що воно до болю нагадує кремлівські розмови про «один народ».

Російський обиватель ‒ нехай навіть найбільш проукраїнський ‒ буде збігатися з українцем лише в загальному етичному контурі. Він може погоджуватися в оцінках анексії Криму та вторгнення на Донбас. Бажати Європи та лібералізму. Мріяти про загибель імперії. Але він все одно залишається громадянином своєї країни.

Тієї самої країни, у якій є прапор. Гімн. Герб. Національні спортивні збірні. Перемоги та поразки на стадіонах. Зрештою, у нього залишається країна ‒ яку він до останнього намагатиметься відокремлювати від держави. І змусити його ставитися до всього перерахованого так, як до цього ставляться українці, було б дивно.

Оптика поглядів приречена бути різною саме тому, що йдеться про різні країни. Саме в силу того, що Україна ‒ не Росія.

Обпечене війною українське суспільство може хотіти, щоб сценарій Донбасу повторився десь у російській глибинці

Обпечене війною українське суспільство може хотіти, щоб сценарій Донбасу повторився десь у російській глибинці. Щоб російське суспільство пережило ту ж палітру емоцій, через яку довелося пройти Україні. Щоб кожен російський обиватель пройшов через страх і невпевненість, з якими довелося зіткнутися українцям.

Але чи зобов'язаний хотіти всього того ж російський ліберал?

Якщо українське суспільство хоче побачити в російському ліберала плоть від плоті самого себе ‒ то воно потрапляє в пастку. Просто тому, що будь-які росіяни в кінцевому підсумку приречені мислити інтересами своєї власної країни, а не сусідньої. Вимагати від них зворотного ‒ все одно що вимагати від українця мислити інтересами Кремля.

Українець може ототожнювати Кремль і Росію. Футбольну збірну та державну вертикаль. Спортивну перемогу та імперський піар. Але російський ліберал буде до останнього захищати зазор між усіма цими поняттями. Тому що в іншому випадку йому й зовсім ні на що буде спертися.

І йдеться зараз не про пошук спільного. Не про спробу знайти об'єднавче етичне. Навпаки. Йдеться про те, що формула «Україна ‒ не Росія» працює в обидві сторони. Якщо ми ‒ не вони, то й вони ‒ не ми.

І навіть однакові погляди на політику Кремля, приналежність Криму та відповідальність за зруйнований Донбас не зроблять росіянина українцем. І навпаки.

Що й потрібно було довести.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG