Доступність посилання

ТОП новини

Анексія Криму. Небезпечне звикання


Мапа Криму, ілюстрація

Спеціально для Крим.Реалії

Коли у західноєвропейських і американських виданнях й атласах періодично з’являються то мапа України без Криму, то, навпаки, мапа Росії з Кримом, а то мапа з Кримським півостровом, позначеним як «спірна територія», це зрозуміло. В більшості випадків ідеться не про зловмисні витівки і не про політичні вподобання причетних до цієї справи осіб, а про звичайнісінькі нехлюйство та некомпетентність.

Зрештою, траплялися ж декілька разів суто анекдотичні ситуації, коли не лише журналісти, а й політики плутали штат Джорджія у США з Республікою Грузія, бо ж англійською мовою в обох випадках це Georgia, а на глибші знання справи ці персонажі не здобулися…

Зрозуміло й те, що один із засновників групи Pink Floyd Роджер Вотерс заявив: «Я знаю, що Севастополь дуже важливий для Росії і росіян. Існує безліч договорів і паперів, за якими Росія має всі права на це місто. Зміна влади в Україні, спланована Вашингтоном, просто спровокувала Москву на подальші дії». Зрештою, музикант має право бути легковірним («безліч договорів і паперів») і бути лівим радикалом, який щиро ненавидить «реакційний» Вашингтон і любить «прогресивну» Москву (хоча насправді люди лівих поглядів мають чинити навпаки, бо достатньо порівняти рівень соціального захисту та добробуту широких мас в обох державах, але для цього треба самостійно мислити, а не оперувати догмами).

Зрештою, зрозуміла й позиція співачки Лайми Вайкуле, що її деякі мас-медіа України вознесли було на подіум як принципову противницю окупації Криму Росією. Насправді Вайкуле зовсім не засуджувала російську окупацію, вона просто повелася як законослухняна громадянка Латвії, заявивши: «Нам заборонено відвідувати Крим». Але при цьому співачка наголосила, що приїде на територію окупованого півострова відразу, як тільки Латвія це дозволить своїм громадянам: «Я люблю свою публіку. Хіба можна бути проти когось? Я завжди «за», і не треба мене вплутувати в політику. Я хочу співати для своєї улюбленої публіки». Що ж, це поширена серед людей мистецтва у світі настанова, і в минулому, і сьогодні: політика десь там, далеко, а моя аудиторія тут, і немає різниці, хто її складає, головне, що ці люди люблять мистецтво і (про це не говориться, але мається на увазі) платять за нього.

Але коли днями польське інтернет-видання Przeglad Sportowy опублікувало на своєму сайті мапу, на якій клуби-учасники Ліги чемпіонів з футболу та країни, які вони представляють, а окупований Крим зафарбований у той самий колір, що й територія Російської Федерації, то це вже незрозуміло. Бо йдеться не про британського музиканта чи латвійську співачку, а про знане польське (польське!) видання.

Добре, серед лівих радикалів Заходу завжди було чимало прихильників «великих вождів» Сталіна та Путіна; добре, латвійській співачці російська аудиторія забезпечує більшість її доходів; але ж у Польщі журналістика завжди була високопрофесійна, а орієнтована на Москву публіка традиційно перебувала (навіть у часи «дружби із Совєтським Союзом») й перебуває нині на марґінесі. Що ж сталося, що саме засвідчує цей випадок, ідеться про чийсь особистий ляпсус чи про певний «дзвіночок»?

Скажуть: але ж після втручання посольства України в Польщі редакція інтернет-видання Przegląd Sportowy зняла зі свого сайту скандальну мапу, а журналісти вибачилися за те, що допустили «ненавмисну графічну помилку». Так, але, як на мене, навіть чийсь особистий ляпсус у цьому випадку є «дзвіночком». Бо ж, повторю ще раз, це – Польща, яка сукупно сто років (за Російської імперії та за Сталіна) була колонією Російської імперії (чи треба доводити, що після Другої світової СССР став «другим виданням» Російської імперії?), а потім – сателітом Совєтського Союзу, і де на рівні підсвідомості має стояти блок від таких помилок – і в журналістів, і в читачів, бо не лише працівники посольства й члени української громади в цій країні читають Przegląd Sportowy. Але інші читачі, схоже, зачепилися оком за мапу і вирішили, що нічого страшного, мовляв, не сталося…

Насправді – сталося. І зветься цей різновид страшного призвичаюванням.

Із західними апологетами Путіна з ліворадикального та праворадикального таборів справа проста: тих, хто прагне нового Гітлера чи Сталіна (два чоботи пара, тільки один, як завжди, на ліву ногу, інший – на праву), не переробиш. Із політичними циніками (Realpolitik!), які розповідають, що «Північний потік-2» є властиво комерційним проектом, наче державний російський «Газпром» не політичне знаряддя, теж просто: треба розуміти, що ці при нагоді продадуть тебе, посміхаючись. І з ідейно безхребетними діячами культури зрештою теж просто. А от із тими, хто не рветься визнавати Крим російським, хто засуджує агресивну політику Кремля, хто співчуває Україні (більшою чи меншою мірою, проте співчуває), і водночас поволі на рівні підсвідомих асоціацій звикає до формули: «Крим – це де-факто Росія».

Адже до цього підштовхує багато що: і квола українська політика щодо визволення Кримського півострова (зазвичай усе обмежується гучними словами), і наявність готовності чверті громадян України визнати Крим російським, і навіть усталена вже формула: «російська окупація Криму» або «окупований Росією Крим». Замислимось: у такій формулі не вказана належність Криму за нормами міжнародного права Україні, і це на рівні підсвідомості виносить останню, так би мовити, «за дужки», залишаючи у ній тільки Росію…

Придністров’я де-факто вже понад 25 років окуповане Росією, але ніхто на останню санкції за це не накладав, усі звикли до того, що існує «придністровський конфлікт»

Приклади такого призвичаювання буквально перед очима. Придністров’я де-факто вже понад чверть століття окуповане Росією, а тим часом ніхто на останню санкції за це не накладав і не збирається накладати, всі звикли до того, що існує «придністровський конфлікт», який треба врегульовувати, що юридично це Молдова, а реально – анклав російського впливу, політичного та військового. Тим часом т. зв. «придністровська молдавська республіка» та «конфлікт» були створені за рішенням політбюро ЦК КПСС, документи про це після поразки ҐКЧП у 1991-му опублікували московські «Известия», тоді демократичне видання, а потім Російська Федерація як спадкоємиця Союзу ССР продовжила роздмухувати цей конфлікт, паралельно вдягнувши на себе тогу «миротворця» ‒ і нічого, всі звикли…

А Південна Осетія й Абхазія, які були створені за сценаріями, написаними ще там же і які наразі окуповані російськими військами? Теж усі звикли, ба більше: міжнародна спільнота, схоже, забула про приблизно 300 тисяч біженців з цих територій, які навіть не мають офіційного статусу біженців. А якщо вести мову не лише про постсовєтські терени, то гріх не згадати про долю Західної Сахари та Сахарської Арабської Демократичної Республіки.

Україна маєі виробити засоби для того, щоб завадити призвичаюванню всіх притомних людей світу до факту російської окупації Кримського півострова, до банальності геополітичного зла

Територія Західної Сахари з 1884 до 1975 рік була іспанським володінням. У 1973 році у цій пустельній країні виник рух за незалежність, але з відходом іспанської адміністрації Західну Сахару поділили Марокко й Мавританія, хоча ООН і не визнала цей поділ. Прихильники незалежності наступного року проголосили Сахарську Арабську Демократичну Республіку, яка почала збройну боротьбу за суверенітет. 1979 року, після атаки бойовими групами прихильників САДР столиці Мавританії, остання вивела свої війська із Західної Сахари та відмовилася від претензій на ці землі, але натомість туди увійшли марокканські вояки. Зрештою Марокко відгородило прибережні та гірські території Західної Сахари від пустельних; перші перебувають під його контролем, другі – під контролем САДР. Останню визнали 84 держави світу, вона є членом Африканського Союзу, звідки натомість виключене Марокко. Як уже було сказано, ООН не визнає анексію Західної Сахари своїм членом, але де-факто для цього члена не створено жодних проблем.

І ще одна деталь, вельми красномовна: 1975 року на цих теренах мешкало понад 20 тисяч християн з-поміж автохтонів – етнічних арабів і берберів; сьогодні їх залишилося кілька десятків осіб, усі інші змушені були виїхати в різні країни, рятуючись від тиску та переслідувань. До цього факту світова спільнота якось також призвичаїлася.

Який мав би бути висновок з усього цього? Доволі простий, а водночас дуже складний в плані реалізації. Україна як держава і всі її громадяни, зацікавлені в українській державній приналежності Криму, повинні виробити засоби для того, щоб завадити призвичаюванню всіх притомних людей світу до факту російської окупації Кримського півострова, до банальності геополітичного зла. Чи можливо це? Принаймні, варто спробувати.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG