Доступність посилання

ТОП новини

Буян – кримський Хатіко


Ілюстративне фото. Продавець квасолі в Бахчисараї, 1920-ті роки

Про «братів наших менших», зокрема собак, серед яких є справжні особистості, чиї чесноти рівні кращим людським: любові, відданості, самопожертви, знає увесь світ завдяки нарративам, книгам, кіно і скульптурі.

Майже дві з половиною тисячі років збереглася пам'ять про Перітаса, собаку Олександра Македонського, який у битві греків з персами при Гавгамелах ціною свого життя врятував життя свого друга і хазяїна. Збереглася пам'ять ХХ ст. про японського собаку Хатіко, який завжди проводжав до електрички на роботу свого хазяїна і там чекав на нього, вони разом поверталися додому. Але одного разу хазяїн не повернувся. Багато років до самої своєї смерті Хатіко на пероні чекав на зустріч із хазяїном, не знаючи, що той раптово помер на роботі, читаючи лекції студентам.

Існує не менш зворушлива, але незнана історія кримського пса Буяна, аналогічна історії Хатіко. На відміну від японського собаки, який, чекаючи на хазяїна, жив у мирний час в оточенні приязних людей, Буян у полум’ї війни, оточений ворогами, повторив подвиг Хатіко. Буян, як і японський пес, провів свого друга на війну і чекав на його повернення до кінця свого життя, зберігаючи любов і відданість лише хазяїну – моєму татові.

Мій тато – Микола Дмитрович Корпус, уродженець села Топчикой, що неподалік Бахчисарая. Він крім основної роботи на землі, згідно з кримською традицією, у вільний час займався риболовлею й полюванням, тому мав чистокровного мисливського собаку. Зовнішній вигляд Буяна відповідав його породі, але характер мав зовсім не характерний для мисливських собак: був шалений, дуже буйний, тому і назвали його Буян. Скоріш за все, в ньому зберігся та заговорив біологічний інстинкт стародавніх диких предків, вовків, які визнавали тільки вожака своєї зграї.

Вожаком для Буяна був тато. Між ними виник міцний емоційний зв'язок взаєморозуміння й любові. Пес не визнавав більше нікого, крім тата, кусав усіх, хто простягав до нього руки. Зазвичай собаки знають сім’ю свого хазяїна і добре ставляться до неї. Та це не про Буяна, він покусав навіть маму, коли вона хотіла його нагодувати, та мою старшу сестричку Шуру, яка намагалася його погладити. Ми з іншою сестрою Світланою боялися навіть близько до нього підходити.

З мисливськими обов’язками Буян справлявся добре. Він завжди і всюди супроводжував тата. Так життя і йшло.

Та прийшла страшна біда – війна. Коли нацистська Німеччина напала на СРСР, тата у 1941 році забрали на фронт як військовозобов’язаного: йому було 34 роки і він пройшов обов’язкову військову службу. Коли надійшла повістка з військкомату, тато попрощався зі своїм минулим, із усім, що сам створив. А він за життя встиг багато зробити: коли одружився, то сам збудував свій дім, для будівництва якого рвав камінь на горі й звозив його в долину. Сам посадив коло хати вишневий садок, а вздовж тину – волоські горіхи. На честь народження дочок він посадив у ряд три сливи різних сортів, моя була ізюмерік – кримський чорнослив. Біля входу в сад коло хати посадив виноград та хміль. Все це робив за традицією. Прощаючись із мирним життям, тато взяв мене на руки, бо я була ще мала, щоб бігти за ним, мала півтора роки, Світлану вів за руку, Шура трималася за батькові штани, поруч йшов Буян, і мовчки пішов у садок за хату, за якою був тільки кам’янистий сухий крутий схил долини. Тато хотів залишитися наодниці з нами. Він ніби відчував, що прощається зі всіма і всім назавжди, що вже не повернеться з фронту додому.

Військкомат розташовувався у Бахчисараї, за 7 кілометрів від Топчикоя, туди ходили пішки курним шляхом. Цей шлях був головною вулицею маленького кримськотатарського села Топчикой, він вів із Бахчисарая до Севастополя. Проводжали тата всією родиною: мама з нами – трьома маленькими дочками, бабуся, дідусь, татові брати. Проводжали тата до Бабагора, яка за селом височіє над шляхом на правому схилі долини річки Кача. Цей безлісий крутий виступ гори Сююрю-Бурун був над долиною як вартовий, що чатує над селом: з нього далеко проглядався шлях в обидва кінці. Ще здалеку було видно всіх, хто йшов по ньому. Ми залишалися на Бабагорі, поки тата було видно, поки він не зник вдалечині. Коли ми врешті-решт повернулися додому, Буяна з нами не було. Він залишився чекати свого друга й хазяїна на Бабагорі. Відтоді пес жодного разу не завітав додому й до села. Та багато моїх родичів і сусідів бачили його на Бабагорі, все село знало, чий це пес і те, що він чекає на хазяїна на тому місці, де вони попрощалися.

Буян не потребував нічиєї допомоги у своєму новому житті. Їжу собі він вмів знайти, бо міг зловити зайця, птаха чи якусь іншу тварину і, мабуть, їв їх, хоча і був мисливським собакою, який не мав їсти здобич. Та Буян був особливим і не підкорявся нічиїм законам. Завдяки полюванню з татом він чудово знав місцевість. Він знав, де є вода, бо завжди супроводжував тата, коли той ходив по воду. Буян міг пити воду з річки, що текла у низині долини, або він міг збігти нагору по сухому безлісому крутому схилу долини, щоб втамувати спрагу з криниці, чиста холодна вода якої дзюрчала з-під скелі. Буян ні до кого не підходив, нікого не підпускав до себе, приманити та спіймати його нікому не вдавалося. Всі за це поважали і боялися Буяна.

Минали дні, місяці. Німці вже давно окупували Крим. А Буян все чекав і чекав на тата на Бабагорі. Настав час, коли на пагорбі біля дороги Буяна побачив німець, який, ймовірно, знався на мисливських собаках і розпізнав у цьому здичавілому занедбаному схудлому псі чистокровного мисливця. Чи німець сам займався полюванням і мав мисливських собак, чи розводив їх, хто знає. Напевно, на думку німця, породистий мисливський пес не мав вештатися сам на горі за селом, у пса мав бути хазяїн, яким і мав стати він. Пес мав бути трофеєм. Тому німець намагався спіймати Буяна. Та Буян не піддався ні на приманки, ні на спокуси, ні на команди, ні на погрози. Він залишився вірний собі і татові й покусав німця. Це був кінець. У відповідь, не забарившись, німець застрелив Буяна. Смерть неймовірно відданого собаки від руки німця не залишилася непомітною і стала відомою у селі, її бачив односелець і розповів про це мамі та всім сусідам.

Бабагора стала для нас місцем загибелі не тільки Буяна, але й для всіх селян місцем пам’яті про односельців, які загинули на війні, яких любили, яких чекали, сподіваючись на їх повернення додому. Земля Бабагори пам’ятає, як на ній, як і Буян тривалий час, діти чекали на повернення з фронту своїх батьків, та більшість з них їх не дочекалася. Вона пам’ятає дитячі сльози, горе дітей війни, які були з різних етнічних родин. Дружбу між ними підтверджує сама назва гори, що складається зі слів з різних мов: з тюркського слова «бабА», яке перекладається як батько, та слов’янського слова «гора».

Бабагора стала кенотафом, тобто символічною могилою воїнів, які загинули далеко від рідної землі. Звичай будувати кенотафи загиблим, тіла яких не могли поховати вдома, дуже давній. Могили залишалися порожніми, над ними насипали високі пагорби. Згодом кенотафи перетворились на пам'ятники – меморіали з написами, зберігаючи свій стародавній зміст. Таким пам’ятником і стала сама Бабагора.

На ній був збудований меморіал у 1983 році, тоді, коли вже минуло багато років після закінчення війни, коли вона вже все більше й більше у часі віддалялася від мирного життя. Нарешті, коли біль трагедій війни став затухати й навіть забуватися, коли виросло нове покоління, а багато учасників і свідків війни пішли з життя, влада оголосила святом День перемоги над нацистською Німеччиною, зробила його неробочим днем і створила облудне, брехливе гасло «Ніхто не забутий, ніщо не забуте».

Про це «незабуте» можна багато розповідати, та це інша історія. Щоб підтвердити це гасло на ділі, в Топчикої, як і повсюди в країні, був споруджений меморіал-пам’ятник на вершині Бабагори. До нього від дороги збудували численні кам’яні сходинки, поруч, близько від дороги, встановили ліхтарі, на схилах гори посадили дерева. Сюди з трьох сіл 9 травня сходилися селяни, були мітинги, помпезні промови, все те, чого чекала й вимагала радянська влада. І місцеві жителі, яких не депортували, збиралися, щоб побачитися, разом згадати і вшанувати пам'ять загиблих у війні родичів, друзів, сусідів, знайомих, покласти квіти біля плит пам’ятника-меморіалу. На них викарбувані імена загиблих на фронті далеко від Криму військових із сіл Топчикой (нині Долинне), Аранкой (більш стара назва Арамкой, нова назва – Новеньке), Актачі (Фурманівка). На плитах є імена п’ятьох братів Корпусів, один з яких – мій батько, на якого чекав Буян.

Із сумом констатую, що на плитах меморіалу немає жодного кримськотатарського імені, хоча багато кримських татар воювали та загинули в Брестській фортеці й на інших фронтах. А греки, болгари, серби, албанці-арнаути не були мобілізовані у 1941 році на війну, залишилися в окупації, воювали як партизани та були депортовані, як і кримські татари, у 1944 році. Радянська влада й переселенці з Росії та їхні нащадки сьогодні, оселившись у Криму в хатах депортованих татар, греків, болгар, німців, роблять усе, щоб нові покоління не знали справжньої історії мого краю. Невідомою залишається, на противагу білоруському селу Хатинь, трагічна історія грецького села Лакі Бахчисарайського району, яке разом зі всіма його мешканцями німці вщент спалили за співпрацю з партизанами.

Радянська влада, починаючи з 20-х років 20 ст., а особливо у 40-50 роки, щоб закреслити стародавню історію Криму, яка відображається в топонімах, змінювала назви багатьох сіл, міст, річок. Були деперсоніфіковані джерела, гори й високогірні луки, чаїри – плодові сади в лісах на горах тощо. Скажімо, багато років топонім найвищої гори Криму Романкош було на російський лад перейменовано на Палат-гору, інша гора Аю-Даг – на Ведмідь-гору, річки Біюк-Карасу та Кучук-Карасу на Мала Карасівка та Велика Карасівка. Такі топоніми зберігаються у «Путеводителе по Крыму» (1956 г., Крымиздат, Симферополь).

Схаменувшись, здебільшого після повернення частини депортованого населення до Криму вже в незалежній Україні, деякі старі топоніми було повернуто. Проте досі залишаються невдалі перейменування міст і сіл. Скажімо, місто Карасубазар (у перекладі Базар на чорній воді, тобто на річці Карасу) на Білогірськ.

Я все життя називаю села, де я народилася та виросла, старими назвами: Топчикой, Актачі, Аранкой. Їхні топоніми пов’язані з «професійною» етимологією, Топчикой – село гармашів, Актачі – село конюхів. У Топчикої біля будинку мого дідуся існувало старе дуже велике глинище – яскраве свідчення того, що саме в ньому білу глину видобували для відливання гармат. Близько була і вода, і ліс, де рубали дрова. Скоріш за все, саме в Топчикої і відливали гармати. Для сільських потреб навряд чи могли використати стільки глини, бо хати й інші будівлі, навіть дували – огорожі, будували з каменю, якого на схилі долини вистачало. Щоб забулися навіть натяки на старі назви, на давню історію, в Топчикої знищили глинище, щоб не виникало питання, для яких потреб його використовували. Некомпетентним у 1948 році було перейменування села Аранкой у Новеньке, бо це старе село, воно згадується ще в документах 18 ст. й підтверджується знахідками тут старої кераміки, металевого посуду, прикрас, глиняними трубами водогону, які я бачила й збирала в дитинстві. Не згодна я з перекладом в інтернеті – на сайті Кримології старих назв села – Аранкой, Арамкой. Там «арам» перекладається як заборонений, брудний, а «аран» як сарай, хоча, сарай татарською – амбар.

З дитинства від старшого покоління, яке добре володіло бахчисарайським діалектом кримськотатарської мови і знало місцеві легенди, я знаю інше трактування цих топонімів. Арам означає терени поміж двох річок, дуже стародавнє слово з таким значенням є ще в Біблії, в Старому Заповіті (Буття, 24:10), звідки воно перейшло в іслам, як і багато чого іншого. У випадку Арамкоя назва походить від 2 річок: Качі та її притоки Чуруксу. А інша назва – Аранкой пов’язана з міфом, що протирічить історії, про вбивство ханом Тохтамишем саме тут рідної доньки Ненекеджан, яка намагалася втекти з дому з коханим чабаном. Звідси значення цього місця, де було село, як ганебне, нечисте, брудне. Зараз у Бахчисараї не використовуються назви окремих частин міста: Салачик, Ескіюрт, Азиз, бо вони забуті. Ці факти можна продовжувати й продовжувати.

Новим прибульцям – окупантам Криму чужа людська трагедія цього краю, втрачені надія і біль, відчай тих, хто не дочекався своїх близьких, біль тих, кого депортували. Тому колективна пам’ять, втілена в меморіалі с. Топчикой, така обмежена, не повна. Що вже говорити про історію Буяна. Місцевих жителів залишилося мало та вони майже всі вже пішли з життя, навіть мої однолітки. Тому вже ніхто, крім мене, не пам’ятає про Буяна, про те, що на Бабагорі від рук нацистського окупанта закінчилося життя цього чудового пса, який віддано чекав на свого друга, загиблого від того ж ворога під Сталінградом.

Як дитина війни, зберігаючи пам'ять про минуле, про рідній край, я не можу не розповісти про Бабагору, про те, що існують такі собаки як Буян, Хатіко, які мають такі чесноти як відданість, вірність, любов до друга, зберігаючи їх до самої своєї смерті, котрі притаманні навіть не всім людям.

Валентина Корпусова, археологиня, кандидат історичних наук

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції​

XS
SM
MD
LG