18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Кафіє Керімова, кримська татарка, народилася у 1923 році в селі Къурман-Аджи (з 1948 року Ромашкине, нині зникле село ‒ КР) Керлеутської (з 1945 року Водопойновської ‒ КР) сільради Ак-Мечетського (з 1944 року Чорноморського ‒ КР) району.
Склад сім'ї: батько Керім Зартмамбетов (1895 р.н.), бабуся Мева Зартмамбетова (1865 р.н.), мати Айріє Керімова (1895 р.н., місце народження ‒ Туреччина, Стамбул), я, Кафіє Керімова, сестричка Надіє Керімова (1934 р.н.) та сестричка Ферузе Керімова (1936 р.н. місце народження ‒ м. Євпаторія).
На момент депортації ми жили в селі Керлеут у будинку голови колгоспу Керлеута Абдурамана Алієва. До цього часу в нашої сім'ї не було свого будинку через те, що в 1935 році батька Керіма Зартмамбетова заарештували співробітники НКВД як підкуркульника та конфіскували все майно сім'ї: будинок, коня, корову, сільгоспінвентар тощо.
Я напередодні війни 21 червня закінчила Ялтинське педагогічне училище й працювала до окупації німцями Криму в селі Керлеут вчителькою. У селі Керлеут знаходилася школа-інтернат, в якій навчалися діти сіл Курман-Аджи, Къарлав (з 1948 року Чайкіне, нині зникле село ‒ КР), Кипчак (з 1948 року Рибальське, нині зникле село ‒ КР), Костель (з 1948 року Малишівка, нині зникле село ‒ КР), Новоіванівка, Башкъий. Там же, у цій школі, навчалися й російські діти кримськотатарською мовою.
Брат Ісмаїл Абібуллаєв був мобілізований до Червоної армії. Наречений Ізет Аджімуратов з села Аджи-Атман (з 1945 року село Рівне Первомайського району ‒ КР) закінчив Одеську льотну школу, пройшов усю війну, а в 1946 році від отриманих ран помер у військовому госпіталі Сибірської льотної школи. Мій зять, голова колгоспу Керлеут Абдураман Алієв, перебував у партизанському загоні взимку 1943 року. Був схоплений фашистами в селі Шихлар Чорноморського району та розстріляний.
У трудовій армії з нашої родини нікого не було. Я залучалася до роботи (разом зі співробітниками НКВС і військовими) як секретар сільради, куди входили села Керлеут, Къурман-Аджи, Къарлав, Кипчак, Костель, а також села Отуз (з 1948 року Старосілля, нині зникле ‒ КР) та Давулджар (з 1948 року Грізне, нині зникле ‒ КР). Всім, кому було від 18 років до 45 років, сказали, що вони в тилу допомагати будуть. Люди були раді допомагати фронту.
З початку квітня до 18 травня 2 співробітники НКВС оселилися в нашому будинку та призначили мене секретарем сільради. Я, не знаючи, що нас готують до висилки, допомогла їм взяти на облік все населення сільради та прилеглих сіл.
Не знаючи, що нас готують до висилки, допомогла їм взяти на облік все населення сільради та прилеглих сіл
18 травня ввечері головний співробітник НКВД, що жив в нашому домі, повідомив нашій родині, що всіх кримських татар висилають з Криму. Куди, навіщо та на який період він не сказав. Ніякого офіційного обвинувального документу не зачитував. На збори дали 30 хвилин. Я, бувши комсомолкою та активісткою радянської влади, на місці збору всіх односельців, кого виселяють, біля мечеті стала відкрито виступати проти свавілля влади. Мене тут же заарештували, а людям оголосили, що я збожеволіла. Аж до посадки в ешелон була в супроводі двох озброєних солдатів.
Нам дозволили брати найнеобхідніше, тобто все, що могли винести на руках я, мати, 80-річна бабуся та дві малолітні сестрички. Ніякої ухвали, яка дозволяла брати домашні речі до 500 кг на сім'ю, нам не зачитували.
Помічник начальника НКВД, що жив у нашому будинку, супроводжував нашу сім'ю до місця збору. Місце збору виселених людей було в центрі села Керлеут біля джамі (мечеті ‒ КР). Нас протримали 2 години, потім завантажили в вантажні машини та в супроводі конвойних відіслали на товарну станцію міста Євпаторія.
18 травня 1944 роки мого батька не було вдома, він поїхав до Євпаторії, тому з нашого будинку були виселені я, мати, бабуся та дві сестрички.
Нас привезли на залізничну станцію міста Євпаторія і через кілька годин відправили ешелон. Як я раніше писала, в нашій родині не було батька. Він, як потім з'ясувалося, потрапив в інший ешелон. Ми були в звичайному вантажному вагоні, в ньому було чоловік 50, з них близько 20 дітей. Водою запасалися самі на зупинках, вентиляції ніякої не було. Готувати їжу було неможливо. У вагоні було так тісно, що навіть спати доводилося сидячи, не те щоб готувати їжу. У нашому вагоні померлих не було, але ось в інших вагонах померлих на зупинках наспіх закопували, якщо встигали, й ешелон рухався далі.
Ніякого харчування з боку влади організовано не було. Кожна сім'я харчувалася тим, що встигла захопити з собою під час зборів. Цього нашій родині ледве вистачило, щоб не померти з голоду за ті 18 днів, які ми були в дорозі.
У нашому ешелоні за всю дорогу я не бачила ні лікаря, ні медсестри, ні медикаментів. Але людям, які їхали в нашому вагоні, пощастило ‒ з нами опинилася лікар-терапевт Фаїха Абдураманова, яка закінчила Московський медінститут. Її стараннями в нашому вагоні жодна людина не померла.
Вислали нас 18 травня, ввечері 5 червня прибув наш ешелон на станцію Горчаков Ферганської області. Після прибуття на станцію нас зустріли солдати НКВС і провели обшук всіх висланих на наявність вогнепальної зброї. Хоча яка зброя у людей похилого віку та дітей?
На місцевих гарбах нас відвезли в селище Риштан Куйбишевського району Ферганської області (Узбекистан) і там же розподілили у колгоспи. Місцеве населення зустріло нас вороже, тому що їм сказали, що татари ‒ вороги народу й допомагали німцям.
Наша сім'я потрапила до колгоспу-МТС. Колгоспники відібрали сім'ї, які їм сподобалися, і відвели до своїх будинків, де виділяли житло. Нам дісталася одна кімната розміром 3 на 4 метри без вікон, але з дверима. У цій кімнаті ми жили всією сім'єю ‒ в кількості п'яти осіб.
Після виклику в НКВД та моєї відмови бути їхнім таємним співробітником, комендант заборонив видавати продукти та медикаменти саме нашій родині. Грошей нашій сім'ї також не видали. Кримськотатарським сім'ям з тих, кого я знала, ніяких ділянок, будматеріалів і допомоги видано не було.
З нашої сім'ї з п'яти чоловік не могли працювати четверо: мати (у неї було хворе серце), бабуся (їй було 80 років) та 2 сестрички (їм було 8-10 років). Я одна вийшла на роботу. Збирала колоски пшениці, за цю роботу мені, та й усім робітникам, давали 300 грамів борошна на день. Я не порушувала трудової дисципліни, тому не піддавалася покаранням.
З липня до жовтня 1944 року в зв'язку з тим, що я була грамотна та взагалі знала майже всіх висланих у нашому ешелоні, комендант Грінберг взяв мене працювати в комендатуру помічником. Наприкінці жовтня за відмову спати з ним, з комендантом, і бути інформатором НКВД, мене вигнали з цієї роботи. Я повернулася працювати на поля колгоспу-МТС. Мені були відомі випадки насильства над жінками, дівчатами, та й на собі відчула спроби примусу до співжиття від коменданта і потім від керівників господарств.
Без дозволу коменданта ми не мали права залишати село ні в якому разі. За самовільне відлучення з місця заслання владою було оголошене покарання у вигляді позбавлення волі на період 10 років усім без обмеження віку. 1 раз на місяць я та мати були зобов'язані відзначатися в спецкомендатурі, сестрички не відзначалися.
Про указ влади СРСР від 26 листопада 1948 року про кримінальну відповідальність спецпереселенців за втечу з місць заслання нам повідомили. У нашій родині порушень режиму не було. У вересні 1944 року, через 4 місяці після вислання з Криму, померла бабуся Мева Зартмамбетова. У травні 1945 року моя мати Айріє Керімова в селі Риштан була збита військовою машиною й через 2 дні померла в госпіталі міста Коканд. Тіло матері нам не віддали, її поховали в загальній могилі.
Колгосп, в якому жила наша сім'я, був дуже бідний. У ньому були поширені хвороби, в основному малярія, дизентерія та жовтяниця. Яскравий приклад ‒ сусіди: за місяць від дизентерії та голоду вимерла вся сім'я ‒ мати Ава з чоловіком і 6 дітей. Ава, поховавши всіх, померла останньою.
Як я розповідала раніше, моя мама була розумною й грамотною жінкою. Вона, продаючи речі та одяг, потроху годувала нас, і те, що ми не померли від голоду та хвороб у перший рік заслання, її заслуга.
На території нашого спецпоселення від голоду та дизентерії померли більше ніж половина висланих кримських татар. Вода в колгоспі була солона та брудна. Від цієї води велика смертність була й серед місцевого населення. Померлих ховали на цвинтарі ‒ все-таки місцеві були мусульманами.
Брат Ісмаїл Абібулаєв після перемоги в 1945 році був висланий на Північ, там він тяжко захворів, і дружина Сале отримала дозвіл забрати й перевезти його в місто Самарканд. Мій батько Керім Зартмамбетов потрапив до іншого ешелону зі спецпереселенцями й опинився в Джизакському районі. У 1946 році він розшукав нашу сім'ю, але матері та бабусі вже не було з нами.
Упродовж багатьох років працювала головним бухгалтером колгоспу
У 1941 році закінчила Ялтинське педагогічне училище. У школі та педучилищі навчання велося кримськотатарською мовою, в той час я дуже погано говорила російською. У другій половині 1945 року голова колгоспу, бувши розумною та грамотною людиною, послав мене вчитися на бухгалтера в Коканд. Закінчивши навчання та отримавши диплом бухгалтера, я упродовж багатьох років працювала головним бухгалтером колгоспу.
У 1944-56 роках у місцях спецпереселень рота зайвий раз не можна було відкрити, а не те, щоб розвивати культуру, мову та мистецтво. У нашому колгоспі узбеки самі були релігійними, тому вони не заважали, а іноді навіть допомагали здійснювати кримськотатарські релігійні обряди відповідно до канонів Ісламу.
Про відновлення державності кримських татар і скасування всіх правових актів, які порушували права нашого народу, не могло бути й мови. Влада всіма силами намагалася асимілювати наш народ, стерти з лиця землі як корінну націю Криму.
Після виходу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 роки нам дозволили пересуватися і переселятися, але не в Криму та прилеглих до нього районах.
До 1957 року я була вже заміжня, мала доньку 1953 і сина, 1955 року народження. Всією сім'єю переїхали в Самарканд, де в 1958 році народила другу дочку. Поступово збудували будинок. Чоловік працював на фабриці побутового обслуговування, я працювала виконувачем обов'язків головного бухгалтера обласного управління профтехосвіти Самаркандської області. Діти вивчилися, дочки вийшли заміж, син одружився. Зараз у мене 6 онуків, 5 із них з вищою освітою (менеджер, бухгалтер, економіст, зубний лікар, юрист).
Я з сином, у якого зараз і проживаю, повернулася до Криму в 1990 році. Чоловік Решат Алімов від переживань, пов'язаних з труднощами повернення на Батьківщину, помер 9 серпня 1991 від інфаркту в місті Бахчисараї.
Живу в Бахчисараї. Все це я написала своєю рукою в 87 років.
(Спогад від 23 січня 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
