Доковий яр, який іноді називають Доковою балкою, виходить у Корабельну (Докову) бухту, де в середині XIX століття були збудовані сухі доки для очищення корпусів суден від наростів водоростей і черепашок. Частиною цього яру від рукотворної перемички до смердючого болота на вулиці Силантьєва я прогулявся минулого разу. Доковий яр у місці його «впадання» у бухту активно засипали як у XIX, так і у XX столітті. Після Другої світової війни в нього звозили уламки зруйнованих будівель, збудувавши згодом на цьому місці кінотеатр «Севастополь» і стадіон. Природний стік дощових вод був перекритий.
До речі, у Доковому яру між тиловою частиною Малахова кургану та 3-м бастіоном було невелике кладовище. Тому яр має ще одну назву ‒ Цвинтарна балка. Тепер кладовище, на якому була похована відома учасниця першої оборони міста Даша Севастопольська, просто засипане та забудоване.
Цього разу я вирушаю від «перемички» ‒ вулиці Семипалатинської ‒ до витоків Докового яру. Спустившись до яру, виявляю, що дренажної труби під земляним насипом немає. Або ж її просто засипало ґрунтом, який обвалився.
Дном Докового яру проклали річище дощові води, у деяких місцях видні «озера» засохлого бруду. Через природний водостік у багатьох місцях влаштовані містки. Саморобні, де з бетонної плити, а де просто з дощок.
Зливова каналізація тут влаштована досить своєрідно, потоки просто перенаправлені до яру
Пройшовши трохи дном яру, потрапляю у глухий кут. На насипному ґрунті тут збудовані приватні будинки. Як вони дають лад підтопленням, незрозуміло, адже під час дощів, а особливо, злив, вода тече не тільки дном, але й схилами. А також із найближчих вулиць ‒ зливова каналізація тут влаштована досить своєрідно, потоки просто перенаправлені до яру.
Доводиться обходити східним схилом, благо є добре втоптана стежка. Тут підпірна стіна, викладена з «дикого» каменю всуху, зарості ожини та інших чагарників.
Зі стежки виходжу на вулицю Курську, що йде уздовж схилу. Уздовж вулиці ‒ бетонний жолоб водостоку. На розі Курської та Кронштадтської стоїть дуже незвичайний будинок, збудований за часів СРСР, у 1987 році. Хто був тоді господарем двоповерхового маєтку площею майже 200 квадратних метрів, мені дізнатися не вдалося.
Але у власника точно був смак. Може він був архітектором? Вежа біля вхідних воріт, ліпні голови левів на фасаді, кругла напіввежа у дворі, довгий балкон та тераса з колонами. Останній рік цей будинок продається.
Колони паркану, до речі, теж цікавинка. Барельєф лева ніби тримає дворянський герб зі стертим написом та навершя колони з ще одним гербом в обрамленні дубового листя. Суцільні загадки.
На вулиці Кронштадтській знову виходжу на дно яру. У цьому місці єдиний місток-перехід, який пов'язує два мікрорайони. Трохи вище, за західним схилом Докового яру ‒ Воронцовський ринок, найбільший на Корабельній стороні Севастополя.
Навіщо було будувати так близько до «прірви», незрозуміло ‒ за радянських часів пусток навколо було достатньо
Біля мосту ‒ чергове висохле болото. Люди на ринок ідуть, діти до школи. «Довго боролися за це, ‒ розповідає мені місцевий житель, ‒ врешті-решт депутат місцевий посприяв, і ось, досі користуємося. Колись вода після дощів просто струмочком текла, переступити можна було, а коли прямо в яру ділянки роздали та їхні власники почали ґрунт вирівнювати ‒ ось після цього й виникло болото».
Над яром нависає дев'ятиповерхівка-свічка з вулиці Кокчетавської, схил тримає потужна підпірна стіна. Навіщо було будувати так близько до «прірви», незрозуміло ‒ за радянських часів пусток навколо було достатньо.
Пересуваюся далі яром. На східному схилі бачу уламки старої напівкруглої черепиці, яку в Криму називають «татаркою». Її робили переважно в Бахчисараї, і деякі будинки на півострові досі нею покриті. Можливо, вище на схилі теж колись була будівля. У наші дні стара «татарка» досі має попит, її активно продають через сайти оголошень.
Трохи далі, у невеликій печері, житло бездомних. Перед входом, вірніше лазом, невеликий навіс із підручних матеріалів. І специфічний запах. Трохи вище на скелі з пляшкою пива в руці сидів колоритний персонаж. Але фотографуватися не захотів, і я його прохання поважаю.
Петляючи схилом, стежка виводить до майданчика, на якому є кілька обгороджених камінням вогнищ. Поруч дрова розкидані. Не інакше як жителі будинків, розташованих поряд на вулиці Горпищенка, до яких рукою сягнути, шашлики смажили «на природі». Навколо «шашличної» осики цвітуть. По-науковому ‒ Багрянник європейський або Церцис європейський.
Але місцеві жителі не тільки сюди на побачення з природою ходять, але й сміття скидають. Вище ‒ низка гаражів, а весь схил під ними усипаний великогабаритним побутовим сміттям. Тут і уламки побутових меблів, і автомобільні шини, ганчір'я, пляшки та інша погань. Мерзенне видовище!
На протилежному, західному схилі Докового яру, – великий будівельний майданчик. Завмерлий кран біля недобудованої споруди. Там компанія «Спеціалізований забудовник «Талан-Іжевськ» з однойменного міста, звідки родом і попередній голова російського уряду Севастополя Дмитро Овсянников, збиралася будувати дешеве соціальне житло.
Але, як виявилося, будівництво має розпочатися на зсувному схилі, буквально за 15 метрів від наявного будинку. Обурені жителі вийшли з протестом у грудні 2018 року ‒ і територію, а також безпеку свого будинку, їм вдалося відстояти.
Продовжую йти у південному напрямку. Через яр перекинута теплотраса, за нею ‒ територія військової частини. Раніше тут був підрозділ української 174-ї зенітної ракетної бригади, у лютому-березні 2014 року частина була захоплена російськими військовими.
Розташовану на дні яру частину доводиться обходити схилами. Виходжу на вулицю Артдивізіонівську. Вона йде навскіс через яр і пов'язує проспект Перемоги з вулицею Горпищенка. У назві вулиці ‒ її призначення. У 1950-1960-і роки вона вела до артилерійського дивізіону.
Поруч із багатоповерховими будинками пасуться корови. Незабудованих ділянок, на яких поки росте трава, майже не залишилося. Дванадцатиповерхівки наступають.
Весь східний схил яру упродовж сотень метрів завалений ґрунтом із котлованів багатоквартирних будинків, які зводяться на вулицях Горпищенка та Артдивізіонівській. Цілі тераси висотою до десяти метрів. Влада, яка на словах бореться з засміченням територій, проблему Докового яру не помічає.
Яр починає поступово розширюватися, а його схили стають нижчими. І приватні будинки в цих місцях будують масштабні, «по-багатому». Втім, деякі з них швидше нагадують готелі або багатоквартирні.
Іду асфальтованою дорогою, яка відгалузилася від Артдивізіонівської вулиці та впираюся в гаражний кооператив. Він простягнувся майже на 500 метрів і наскрізного проходу, як мені сказали на вахті, немає. Обходжу зліва через дачний кооператив, назви вулиць в якому говорять, що його заснували колишні військові: 1-а Радарна, 2-а Радарна ‒ і так аж до сьомої. Поруч дійсно розташована військова частина ‒ колишня українська 174-а зенітна ракетна бригада. Зараз на її території квартирує російський 12-й зенітний ракетний полк.
Біля гаражів мирно пасуться коні, серед мішків зі сміттям та будівельних уламків. Доковий яр тут закінчується. На цьому місці раніше був хутір Дергачова, який севастопольці називають просто Дергачі. Маєток у 205 десятин належав Олександрі Спиридонівні Дергачовій (Ходжонгло), дружині підполковника адміралтейства у відставці Василя Івановича Дергачова.
Вздовж вершини правого схилу Докового яру в повоєнний час був висаджений сосновий бір. Такі «легені» Севастополя є на всіх околицях міста. Сьогодні сюди з квартирної самоізоляції тікають севастопольці, щоб подихати свіжим повітрям.
Евген Жук, блогер із Севастополя (ім'я та прізвище автора змінені з міркувань безпеки)
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
