Доступність посилання

ТОП новини

Джафер Сейдамет: «Окремі спогади». Частина 31


Джафер Сейдамет, 1950-ті роки
Джафер Сейдамет, 1950-ті роки

1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один з найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реаліі починають публікацію унікальних мемуарів Сейдамета.​

Продовження. Попередня частина тут.

Мій брат Хамза (продовження)

Те, що смерть брата припала на свято, ще більше посилило наші страждання. Поки все святкували, ми, в сльозах, декількома возами слідом за покійним братом поверталися з Ялти до села. Поклавши Хамзу до труни, я, незважаючи на заперечення батька, відкрив обличчя брата і на його холодному лобі залишив теплий поцілунок. Кілька сліз скотилися з моїх очей на його прекрасне, зблідніле обличчя.

Усе село було присутнім на похоронах, до дому прийшли жінки, вони ридали. На цвинтарі батько поклав брата до могили. Коли він виходив з неї, то плакав, на його білу бороду капали сльози. Після молитов, які здалися мені надзвичайно довгими, ми повернулися додому. Але дім був повний людей. А я шукав тихого куточка, хотів побути один. Але ані тоді, ані у багатьох наступних днях це було неможливо. Друзі сім'ї та родичі, неначе змовившись, ані на секунду не залишали мене на самоті. Тоді, де б я не був, з ким би я не розмовляв, про що б не думав – у мене весь час перед очима стояла фігура брата, я чув його голос. Ця втрата потрясла всю нашу родину. Він – здібний і з прекрасним характером – був покритий землею. Хіба це справедливо?

Так, це питання постійно займало мій розум, змушуючи мене намагатися зрозуміти сенс життя. Чому Аллах, або божественний закон, пануючий над долею людей, дозволив раптово обірватися вісімнадцятирічному життю, талановитому і здатному тривати з користю для себе, сім'ї та суспільства? І хіба життя не було нічим іншим, як лише коротким або довгим шляхом, залежним від випадку?

Я так добре розумів розум і серце мого брата, я так докладно знав, що за все його життя він не думав ні про що інше, як про добро для кожної людини, що анітрохи не сумнівався, що його смерть у такому юному віці була великою втратою. Його смерть не могла бути передвизначеною Аллахом. Це не було б сумісне з божественною справедливістю. В цьому випадку, виснував я, смерть не передвизначена, життя дійсно залежить від випадковості. У той час і ще досить довго це судження жило у моїй голові.

Цілими днями і тижнями, коли я стикався з матір'ю, і наші погляди перетиналися, в її та моїх очах з'являлися сльози, ми обіймали одне одного і схлипували. Батько через два дні після похорону, так, як він звик робити, коли переживав, поїхав у гори, на яйлу. Він пробув там кілька днів. У той час до мене приходили вчителі з довколишніх сіл і родичі, ми ділилися болем, вони не залишали мене одного у смутку.

Так ти знову повинен їхати?

Відчуваючи, що на цей раз мій від'їзд принесе багато гіркоти, я ніяк не знаходив у собі сміливості, щоб розповісти про від'їзд моїй бідній матері. Після повернення батька з гір я поговорив з ним, сказав, що вже зібрався повернутися до Парижа. Він відповів, що сам залагодить питання із паспортом. Через кілька днів він відправився до Акмесджіту, повернувшись, вручив мені паспорт зі словами: «Це дечого коштувало, але мені вдалося все владнати».

Натомість, я не був у змозі розповісти матері про від'їзд, постійно відкладав розмову до наступного дня. Вона, у свою чергу, не хотіла, щоб я їздив до інших сіл чи ходив в гості до сусідів. Вона прагнула, щоб я ходив з нею до саду або винограднику, вона намагалася все організувати так, щоб я увесь час був поруч із нею. Молодші брати і сестри, особливо Хатідже, так само, як мама, увесь час була поруч зі мною, увесь час дивилася на мене очима, повними страждання, постійно хотіла говорити зі мною. Як я міг поїхати? Я ніяк не міг про це сказати і мучився. Нарешті, я довірився батькові та попросив про допомогу. Через два дні мама сказала мені: «Так ти знову повинен їхати? Щось робити? Хай береже тебе Аллах». В сльозах вона обняла мене і поцілувала. Наступного дня, поцілувавши моїх братів і сестер і матір, після декількох хвилин у її руках, що здригалися від болісних ридань, я поїхав. Мене супроводжував плач братів і сестер, а я викарбовував у своєму мозку стражденне, зблідле й посивіле обличчя матері. Батько і родичі проводили мене до шосе, а потім посадили до автомобіля, що їхав у Акмесджіт.

Ані краса пейзажів, які ми минали, ані привітання друзів у відвіданих селах – ніщо не могло полегшити мого болю. Увесь час у мене перед очима стояв момент розлуки з домом, я постійно бачив перед собою маму, братів і сестер.

Дорога до Парижа

Того вечора я залишився у Акмесджіті. Наступного дня я відправився до Гьозлева, де знайшов [Номана] Челебіджіхана – вже у його новому будинку. Ще у Акмесджіті я купив йому статуетку [Льва] Толстого у подарунок. Він поставив його на своєму письмовому столі. Я познайомився із дружиною Челебіджіхана, свекрухою і шваґром – мудрим і милим Саїдом. У Гьозлеві я провів три дні. На нічних зустрічах із Челебіджіханом я познайомився із багатьма просвіченими і шанованими людьми. Ми сперечалися і теревенили.

У Гьозлеві також перебував наш друг з Парижа, Етхем Фейзі (Гозайдин). Позаяк царська поліція заборонила йому виконувати обов'язки вчителя, він відкрив у Гьозлеві магазин взуття. Разом із Челебіджіханом ми кілька разів приходили до нього, провели кілька дружніх бесід. За кримським звичаєм, дружина Челебіджіхана подарувала мені як весільний подарунок гарну купальну рукавицю і рушник. У Челебіджіхана було чутливе серце, він розумів мій біль після втрати брата, як міг, заспокоював мене і намагався не залишати мене наодинці з моїми думками. Він переконував, що я повинен залишитися у Гьозлеві ще ненадовго.

Київ

Нарешті, я залишив Гьозлев і відправився до Києва. Вперше я побачив Україну та її найбільше місто, наповнене історією. Однак у той час я мало що знав про Україну. Людей, які працювали в Криму і яких наш народ називав «Hahol» [«хохлами»], я вважав теж росіянами. У Києві я не помітив нічого особливого, він справляв враження російського міста. У церквах, палацах, вулицях і, особливо, в киянах, які поголовно використовували російську мову і не відрізнялися від росіян, я не помітив жодних рис українськості. З газет я дізнався, що у Києві відкрилася велика сільськогосподарсько-промислова виставка. Скориставшись можливістю, я відвідав її. Досить було побачити цю виставку, щоб зрозуміти, який прогрес і розвиток переживала на той час Росія у промисловості та сільському господарстві.

Варшава: поляк, котрий не розмовляв російською

Варшаву я побачив вперше. Це старе, розвинене і процвітаюче польське [у тексті Сейдамет вживає османське слово «Lehistan» і похідні від нього] місто зберегло своє обличчя під російським чоботом. «Польща не згине», – вигукував світу і поколінням поляків великий пам'ятник [Адаму] Міцкевичу. Польські церкви і палаци проголошували, що на цій землі основи польськості міцні та впевнені. У Варшаві я став свідком події, яка ще сильніше, ніж храми і палаци, переконала мене, що це насправді так. Йдучи у напрямку готелю «Європейський», я зайшов до невеличкого магазину навпроти пам'ятника Міцкевичу, щоб купити їжі в дорогу. Я звернувся до продавця російською. Він же польською відповів мені, що не розуміє російської. Тоді я, у свою чергу, пояснив йому, що я не росіянин, а кримський татарин, і не знаю польської мови. Лице крамаря змінилося. Він люб'язно обслужив мене і потиснув мені руку, сказавши, що росіяни – наші спільні вороги, після чого побажав мені гарної дороги.

Не можу сказати, що я не знав про великий патріотизм польської інтелігенції, але вперше я переконався, наскільки сильно патріотизм проник і в душу польського народу.

Не затримуючись у Відні та Швейцарії, я поїхав прямо до Парижа. Я знову оселився у своїй кімнатці у мадам Депре.

Далі буде.

Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення Сергія Громенка або переклади, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту.

XS
SM
MD
LG