Доступність посилання

ТОП новини

Джафер Сейдамет: «Окремі спогади». Частина 38


Джафер Сейдамет, 1950-ті роки

1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один із найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реаліі публікують унікальні мемуари Сейдамета.

Продовження. Попередню частину читайте тут.

На похованні Ісмаїла Бея Гаспирали

Усю нашу інтелігенцію непокоїла прогресуюча хвороба Ісмаїла Бея Гаспирали [Гаспринського]. Ми всі боялися почути жахливу звістку. Але це, врешті-решт, сталося... 11 [24 за новим стилем] вересня 1914 року після полудня до Ялти зателефонували, що Ісмаїл Бей помер. Мені повідомили, що я обраний до складу делегації від Благодійного товариства, яка відправиться до Бахчисараю. Було сказано, що я повинен вирушити якомога швидше. І батько, і все село занурилися у смуток. Ми декількома автівками відправилися з Ялти під вечір і прибули до Бахчисараю пізно вночі. Вранці 12 вересня з'їхалися делегації з усього Криму. Всі засмучені, весь Бахчисарай – у жалобі. Вранці ми пішли до редакції «Терджимана». Ми передали Асану Сабрі [Айвазову] і сім'ї Гаспирали співчуття від імені кримських татар. Наша делегація вирішила підготувати чорний плакат, я склав на ньому одне-два речення... Я не пам'ятаю нині змісту цих фраз, наклеєних на плакаті білою тканиною. Плакат, напевно, зберігається в музеї – хто хоче, може звідти написати.

Менглі Герай і Ісмаїл Бей

У похованні брали участь понад шість тисяч осіб. Ісмаїл Бей, най спочиває він у мирі, у своїй останній волі висловив бажання бути похованим на узвишші поряд із мавзолеєм Менглі Герая, який, сам носячи пісок для будівництва заснованого ним же Зинджирли-медресе у Бахчисараї, довів, що розуміє святість вогнища знань. Рішення Ісмаїла Бея було дуже вдалим. Те, що два видатних сина татарського народу, один із яких через сто років після падіння ханства зрозумів, що Крим як народ може існувати і звільнитися тільки за допомогою науки, і присвятив своє життя цій меті, мали спочивати поряд, несло символічне значення. Цей мислитель, який, хоча і не походив із ханської аристократії та не мав жодних матеріальних основ, зіпертих на ханську силу, для народу, який досі сповідував філософію, що полягала у питанні «...і в чому користь науки?», і для великої родини, до якої належав цей народ, зміг відкрити понад п'ять тисяч шкіл на Кавказі, в Туркестані та на казанській землі, безумовно, на ниві своєї просвітницької діяльності більше заслужив вічної пам'яті, ніж хани.

Учасники похорону не могли стримати сліз. Слова промовців застрявали у горлі, голос тремтів. Безмежні біль і розпач через втрату найближчої людини торкнулися не тільки кримських татар, а й усіх тюркських народів Росії. Покладене у землю тіло належало їм усім. Він завжди думав про всіх, для всіх билося його серце. Захисник і помічник цілого народу, він тепер мав бути похований на цьому пагорбі, насипаному з безжалісної, всепоглинальної землі. Люди залишалися без батька... Але уми, що страждали від цієї думки, раптом розуміли, що він не помре, і починали черпати сили з його смерті. Чи можна поховати Ісмаїла Бея? Його земна оболонка напевно вміститься під двометровим шаром землі... Але його ім'я, його справи, його ідеї – хіба вони не живуть і не житимуть у серцях татарського народу, в усіх татарських школах, в татарській пресі, в історії та в майбутній татарської вічності? Його святі світлі очі потьмяніли і заплющилися. Але хіба його ідея «єдності мови, думки і справ» не буде вічно висвітлювати уми і совість татар протягом усієї татарської історії як вічний осяяний факел?

Коли я побачив, як учні з Бахчисарая у мовчанні, з опущеними головами, дисципліновані й серйозні, йдуть у похоронній процесії, а потім нерухомо слухають промови, я зрозумів, як із трауру у наших серцях народжується міць, і одночасно відчув непохитну віру, що наше молоде покоління зробить так, що Ісмаїл Бей житиме вічно. [Номан] Челебіджіхан із дружиною трохи запізнилися з Гьозлева, і ми зустрілися після похорону. Потім ще раз побачилися на урочистому вечірньому прийомі для прибулих делегацій у ресторані «Петроград». Зрозуміло, того дня, як і всюди, на тому прийомі говорили тільки про Ісмаїла Бея. Наприкінці вечері кілька друзів виголосили промови. Також і Челебіджіхан у своєму короткому виступі проаналізував ідеологію Ісмаїла Бея – він стверджував, що всі справи і всі сили, які не спираються на знання, приречені на крах. Він порівняв розум померлого з прекрасно працюючою фабрикою, а його серце – зі скарбницею всіх національних багатств. Свою промову він закінчив, якщо не помиляюся, словами вірша, порівнявши нашого дорогого померлого з горою Чатир-Даг і Кримом:

Запався Чатир-Даг, у край вічного перебування

Крим відійшов, кому довірю свої зізнання...

Я теж не міг відмовитися скористатися можливістю взяти слово. Я сказав, що у нашій новітній історії ми бачимо постаті Ісмаїла Бея і Абдурешита Мехді [Решида Медієва] і чуємо їхні голоси у газетах «Терджиман» та «Vatan Hadimi» [«Слуга вітчизни»], наголосив, що ті, хто завтра захоче займатися роботою «на землі», черпатимуть натхнення з цих двох полум'яних джерел. Далі я мовив, що воістину неможливо передбачити, чим закінчиться війна, і невідомо, які обов'язки ляжуть на нас в її результаті, але що б не трапилося, ми повинні боронити науку і правду.

Щойно я закінчив виступ, якийсь незнайомий чоловік в окулярах, старший за мене, із схвилюванням встав, обняв мене і поцілував. Це був Алі Баданінський, діяч революції 1905 року, учитель, який прекрасно розмовляв російською. На зустрічі був тодішній мер Бахчисарая Сулейман Мірза Киримтаев... Ми вважали його маріонеткою в руках російської влади. Але навіть він, хоча часто сперечався з Ісмаїлом Бєєм, з великим жалем згадував покійного і поділяв наше потрясіння. Ми всі були раді, що всі улеми, які брали участь у цій зустрічі, особливо прибулий із нами імам і хатіп [скарбник мечеті] села Дерекой Тарпі Ібрагім Ефенді, виступили із палкими промовами, зіпертими на міцні релігійні основи, на підтримку прогресу.

Говорив також Асан Сабрі Айвазов. Коротенько він нагадав, якої величезної втрати ми зазнали, наголосив, що померлий завжди вірив у процвітаюче майбутнє нашого народу, тому і ми також повинні вірити, що цей народ народить у майбутньому великих синів. Потім від імені сім'ї Ісмаїла Бея він подякував прибулим делегаціям.

Сеїтджеліль Хаттатов

Постаттю, яка на той час найбільше привертала нашу увагу в Бахчисараї, був Сеїтджеліль Хаттатов. Хоча він говорив мало, його безпосередність, погляд, слова, тон голосу і поведінка змушували нас повністю йому довіряти. Він міг встановити контакт із кожним – чи то інтелігентом або неграмотним, молодим чи старим – він був весь пронизаний народністю, без будь-якого віддалення від людей. Ми знали, що він був у лавах революціонерів у 1905 році, але тепер він був відомий як чесний підприємець. Він солідно трудився у правлінні невеликого банку в Бахчисараї, що забезпечило йому добру репутацію по всьому Криму. Все це зміцнило наш інтерес до цієї постаті. На жаль, небагато вдалося нам поговорити, і у нас взагалі не було можливості обмінятися думками віч-на-віч. Але, з усім тим, ми з ним розлучилися з приязню, вірячи, що нам судилося йти одним шляхом.

Бомбардування Криму турецьким флотом

Я пробув у селі аж до кінця першого тижня листопада. Тоді важливі події потрясли Крим: блискавично рознеслася звістка про те, що турецький флот бомбардував Кафу, Ялту і Одесу [а також Севастополь – в один день 16 (29) жовтня]. Вся Росія була вражена. Оголошення війни Туреччині стало подією, очікуваною з дня на день. Нарешті це сталося 12 листопада [насправді Туреччина оголосила війну Росії днем раніше – 29 жовтня (11 листопада)]. Протягом тижня громадян Туреччини, що перебували в Криму, зібрали у Акмесджіті. Також і наш Кьосе Мустафа Ага, як турецький підданий, зі сльозами покинув свій улюблений будинок, родину та нас. Ситуація викликала загальний траур у Криму. Кожен передавав якісь чутки, говорили, що турок відправлять до Сибіру і використають там для важких робіт або кинуть нужденними і голодними. Однак за десять днів з'ясувалося, що турок відправили до Тамбова і Борисоглібська. Позаяк я ще раніше вирішив поїхати до Москви, щоб вдосконалити там свою російську мову, я ухвалив принагідно заїхати до Борисоглібська, щоб на місці оцінити ситуацію, а вже звідти вирушити до Москви. З цією думкою виїхав із села.

У Борисоглібську я зустрівся із Мустафою Агою, друзями і знайомими, ми були дуже зворушені зустріччю. Хоча з моменту їхнього від'їзду з Криму минуло всього лише два-три тижні, всіх уже охопила туга. Те, що я побачив у Борисоглібську, мене здивувало. Місто справляло враження, ніби наші жили в ньому з давніх-давен. Відкрили кав'ярні, магазинчики, де продавали чебуреки, шашличні та пекарні... Вони відмінно торгували, жили відносно непогано, організували систему взаємодопомоги. Щоб зменшити смуток і страх, що панували в Криму після їхнього від'їзду, я написав про все, що побачив, у звіті, який потім опублікував у «Терджимані». Я провів у Борисоглібську кілька днів і поїхав до Москви.

Далі буде.

Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення кримського історика Сергія Громенка або переклади згаданих Сейдаметом назв, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту.

XS
SM
MD
LG